Кислий запах моргу… Точніше, кімнати «видачі тіл». Посеред неї — місце, де стоїть труна із Мішою (кур'єр Glovo, якого в центрі Харкова збив автомобіль — Ред.). Поруч працює невисокий чолов'яга в зеленому хірургічному одязі. Він дуже спітнів: Міша в нього сьогодні не перший. І не останній. Чоловік кладе до Мішиних рук хрестик і замотує йому голову…

Праворуч від мене, біля стіни, на металевих носилках лежать ще троє людей. Двоє старих. Ближчий до мене дідусь акуратно вдягнений у старенький коричневий костюм. Другого не пам‘ятаю. І ще один чоловік середнього віку. Він у блакитній сорочці та джинсах, і лежить чомусь із розкинутими руками. Ліворуч від мене, «на одинадцяту годину», відкриті двері, й у дальній кімнаті я бачу частину оголеного чоловіка. Запах уже не надто помітний, але у вухах нав'язливо дзижчить якийсь інструмент. Можливо, це хірургічна піла…

Навіщо я все це пам’ятаю? Уже пройшло більше тижня, як ми поховали Мішу. І весь цей тиждень я не наважувався про це написати. Тому що він жахливий, цей… «постпродакшн» смерті. Ця винищувальна «битовуха» моргу. Лише вирубаючи певні емоції, це можна якось нормально пережити. Та я навіть не намагаюсь зрозуміти, що коїться у голові батьків, коли вони втрачають дитину.

Тоді навіщо я все це пишу зараз? Це був останній день хлопця, якого збила машина на перехресті проспекта Науки й вулиці Культури. Який дивний збіг — на перехресті Науки та Культури вбили молоду людину…

Я пишу це для того, щоб це не повторювалось. Ніде. І ніколи.

Я не хочу, щоби хтось відчував цей кислий запах моргу. Щоб ніхто не бачив страшних і безсилих очей батьків.

Я хочу, щоби компанії, які наймають молодих людей на велосипедах, не дозволяли їм їздити без шоломів.

Я хочу, щоб усі (усі!) пригальмовували біля пішохідного переходу. Навіть коли там нікого немає. Про всяк випадок. Просто тому, що ми — не ідеальні й не можемо помічати геть усе.

Я хочу, щоб коли ти купив собі «джип», то розумів, що не купив безпеку та правила дорожнього руху одночасно.

Я хочу, аби священник, який відспівує людину, весь час говорив про неї та заспокоював батьків, а не 15 хвилин рекламував свою церкву.

Я не хочу подібне бачити, чути та відчувати.

Я хочу, щоб ми жили (жили!) у країні, де всі люди поважають один одного. А особливо — поважають життя один одного.