«Під час вторгнення мова стала життєво необхідною», — Тія Бичхіджи

У подкасті «Чекаю» Аня Губанова поспілкувалась із 19-річною Тією Бичхіджи, яка дев’ять років прожила у окупації. Дівчина пів року тому виїхала з окупованої території. Вона живе у Харкові та мріє побачитись з рідним братом, який воює за Україну. Тія розповіла про свій досвід життя в окупації, про брата й те, як їй вдалось зберегти проукраїнську позицію та виїхати.

Як ти взагалі сьогодні? В якому стані, як настрій? Як тобі живеться у Харкові ці пів року?

Я сьогодні прогулялася до університету. Мені дуже подобається ходити по місту пішки. Через вулицю Бекетова. Дуже гарна архітектура. Весна, природа… Мені в Харкові дуже комфортно. Мені подобається Харків. Рада, що і місто, і харківські волонтери мене так добре прийняли.

А ти до початку війни не була в Харкові?

Ні, жодного разу. Це було перше повноцінне місто, яке я побачила після виїзду. До того я проживала у десятирічній ізоляції. Тут я почала шукати щось знайоме, можливо, з дитинства. Коли мене привезли на вокзал і я побачила старий логотип «Укрпошти», відчула, що я вдома, нічого не змінилося… А потім ще побачила «Харківський бісквіт». Я дивилась на нього і намагалась не плакати.

В тебе рідний брат воює?

Так. Воює за Україну. Я вже у певній фазі прийняття цього факту, але до цього був дуже довгий шлях у два роки. Мій брат воює не всі два роки, але з 24 лютого від нього надходили листи, повідомлення в телеграмі. Він писав: «Я живий, але я піду воювати». Перед тим я мала негативний досвід із військовослужбовцями на Донеччині. Єдині військові, яких я бачила, це були пияки, вояки з «ДНР». Ти боїшся їх. До прикладу, коли заходить новий контингент окупантів і твої проросійські родичі тішаться, що після їх приходу життя налагодиться. А наступного вечора раптом кажуть: «Ти після шостої на вулицю не виходь, бо у нас в магазині кадирівці були. Знаєш, що вони можуть зробити?» Люди не помічали навіть, як у їхніх головах співіснує ця дуальність.

Тобто це дійсно дуже часто, ось в мене є родичі на росії, це теж дуже дивно, коли ти намагаєшся щось розповісти. А люди просто існують в якомусь паралельному всесвіті, причому в них в голові ще кілька паралельних всесвітів.

Так, так, в них якась інша фізика, бо ти їм береш один листочок з фактом, кладеш на інший листочок з фактом. А у них у всесвіті ці листочки вони взагалі обернуться іншим боком, розмальовані червоним, покладені на шафу і так далі. Вони їх не бачать.

Це твій рідний старший брат? 

Так, це мій рідний старший брат, але сталося так, що все життя ми не жили разом. Я мала певний кредит довіри до цієї людини, він старший від мене на дев’ять років.

Коли ж тобі раптом говорять, сподіваюся, що мене візьмуть воювати, я піду, а ти ще не сформував свою проукраїнську позицію, то ти просто в шоці. Бо насправді нелегко виховати проукраїнську позицію, коли тобі десять років промивають мізки пропагандою, а Україну ти бачив у дев’ять років. Це дуже якісно робилось, регулярно, тому ті, хто зараз має українську позицію, не завжди мали її до того.

Тоді у мене в голові не було нічого, крім того факту, що моя рідна людина йде на війну з іншого від мене боку. З’являються думки, що військовий — це маргінал, військові вбивають людей. Уявляєш собі, як це — вбивати людей. Це починає тиснути. Це рідна людина, яка прожила в Україні все своє свідоме життя. Потім ти починаєш думати, що ця людина краще знає, що в Україні коїться, знає, що Україні потрібно. Я дуже боялась тоді, що мій брат буде вбивати людей.

А як це змінилося? Чи це змінилося?

Так, це змінилося. По-перше, Харків трохи вбиває толерантність до певної категорії людей. Крім того, більше контингенту військових зайшло, більше з’явилося огиди до окупантів. По роботі я дуже часто буваю на Донеччині, часто бачу військових. Я зуміла для себе виокремити образ українських військових. Українська пропаганда спрацювала дуже добре. На початку війни створила образ медійного захисника-героя. Ще ніхто не знав, що з цим образом робити, просто його намалювали. Зараз не всі люди розуміють, що захисник-герой потребує пошани до себе. Сподіваюся, це ми виправимо скоро, хоча б трохи.

Так, це інша тема, про те, як в нас теж поєднується дуальність. З одного боку, це наші захисники-герої, а з іншого — давайте ми просто на них всю відповідальність покладемо, і будемо займатися своїми справами. Ось це важко. А як ти взагалі вирішила виїжджати звідти, як ти на це наважилась? Ти їхала, наскільки я знаю, з котом.

Я їхала сама з котом. У мене кота звуть Віскі. Тому звучить не дуже погано: «Їхала сама з Віскі». Я виїжджала через гуманітарний коридор Колотилівку, три кілометри ми їхали через поля з мінами, проходили фільтрації. Це важко, але я вирішила поїхати саме в той момент. Я довго відкладала цю поїздку. Хотіла гроші відкласти. Думала, що виїду в якусь там Фінляндію, у Латвію. Коли ж окупанти прийняли якийсь там свій указ про те, що документи «ДНР» до грудня 2022 року потрібно замінити на російські паспорти, я для себе вирішила. Я відмовилась отримувати російський паспорт. Я усвідомлювала, що зовсім скоро мені з моїми документами не надаватимуть навіть медичну допомогу, не кажучи вже про працевлаштування. І я виїхала в жовтні.

Це дуже важко.  Коли тебе випустили з ізоляції, а єдиний твій шлях — це реінтеграція у російське суспільство. Це не дуже приємна перспектива. Пробували — знаємо. Це, коли багато років тобі говорять, що твій єдиний шлях  — це добре закінчити школу і вступити в російський інститут, тому що в росії дуже добре навчають, в росії дуже добре жити, в росії дуже добра зарплата, прийде росія – буде круто. А твій місцевий досвід повністю нівелюється, обесцінюється — і місцева освіти, і твої досягнення. А коли це все небезпечно для життя, варто виїжджати.

Насправді, я захоплююсь тобою, тим, що ти за ці дев’ять років зберегла себе. Як би там не було, а зараз ти тут. А скажи, коли ти приїхала в Харків, ви з братом побачились?

Ні, ми досі з ним не можемо побачитись. Плани міняються. Частіше через роботу, його роботу. Я все можу відкласти, все можу кинути, аби зустрітися з братом.

На якому він напрямку зараз, якщо ти можеш говорити?

Ні, не знаю. Він мало розповідає, щоб я не хвилювалась. Він з одного боку оберігає, щоб зайвий раз не хвилювалися, а потім раптом кидає фразу: «А мені чотири години пішки додому, давай я до мами сходжу». А потім ще після цього повідомлення він зникає на тиждень, і це відбувалось, коли розгорталась вся ця ситуація з Авдіївкою. Ти ходиш на роботі, тебе весь день трясе. 

Чи думали ти їхати кудись ще далі? Ти зараз в Харкові, чи є в тебе думки їхати або на захід України, або кудись за кордон?

За кордон поїхати думала спочатку, але, по-перше, я зараз за певними обставинами прив’язана до міста, по-друге, я зрозуміла, що не можу, я застрягла в своїй ізоляції десь в голові, мені буде дуже важко інтегруватися в суспільство, якому я буду розповідати про свій досвід життя в окупації, українізації, життя в Харкові… Життя в Харкові дуже прикольне, але є багато нюансів. Я не зможу реінтегруватися ще раз в суспільство, яке цього не розуміє, яке цього не бачило. Це не знецінення досвіду, який пережили люди на заході України, в центрі, але я не можу. Це дуже важко.

Я так розумію, що в Харкові це теж було важко. Чи в Харкові легше через той досвід, який мають харків’яни?

Харків — це місто, в якому я бачу дуже багато військових. Він відносно недалеко від лінії фронту. І люди з більшим розумінням ставляться до військових. Дуже багато харків'ян пішло на захист України. В багатьох родинах є військові. І тут, куди б ти не пішов, усюди це відчувається. Якась колективна напруга, колективна турбота, колективна залежність від рідних по ту лінію. Тобто, купа ниточок від кожної людини зв'язуються в якесь загальне полотно, а всі люди тримають полотно для фронту. Я не пробувала, не можу сказати, що в Києві, в інших містах це інакше, але поки що не готова.

Там дійсно інакше. Не в сенсі, що обов'язково погано, але я тобі можу сказати, що мені також ці два роки важко бути в інших містах. Я можу туди на декілька днів приїхати, єдине, де мені не важко, це в горах. Коли ж я опиняюсь у Львові по роботі або ще десь, то не можу там довго перебувати. День-два — і далі мене починає крити через цей фестиваль життя.

У мене так було, коли я виїжджала з окупації через росію. Я їхала чотири дні і мені довелося зупинятися в якихось містах. Як би ми не говорили, що росія брудна, насправді — ні. В містах не було бруду, там були щасливі люди, яких зовсім не непокоїло те, що відбувається в нас. Вони весь свій бруд, всю свою військову техніку вивезли до нас. Я не бачила у них військових на вулицях, це лякало. Шаблон. В моєму рідному місті або Донецьку завжди були на вулицях військові «ДНР». Що цікаво, що на окупованій Донеччині у містах більше військових, ніж на підконтрольній території України.

Ти чудово розмовляєш українською. Як тобі вдалося зберегти мову, живучи, зростаючи у окупації?

У мене є певні складнощі. Я півтора роки навчалась в Донецькому національному університеті на російській філології. Там з мене вибили все моє «гекання», яке я потім збирала по шматочкам, повертаючу у свою вимову. Це насправді така трохи неоднозначна тема, бо всі говорять, що на Донеччині ніколи не розмовляли українською, у нас не знають на Донеччині, як розмовляти українською. Але у нас на Донеччині були дуже файні педагоги, які викладали українську мову. Там не було співіснування української мови і російської. У нас була окремо російська і українська як інструмент. Тобто, українська у нас не контактувала з російською, вона була рафінованою, академічною. В нас є суржик в побуті, є суржик далеко від міст, але якщо розмовляти українською, яку ти вчив на Донеччині, то вона академічна. Я чотири роки навчалась в українськомовній школі та дитячому садочку.

Пізніше у мене був мінімальний доступ до українських медіа. Це був 2018 рік і далі. Я приїжджала до бабусі в село, там можна було дивитись «Новий канал», і ми дивилися «Топ-модель по-українськи». Потім це якось залягло на дно, я розуміла українську, вміла нею розмовляти, але вона мені була нецікава. А під час вторгнення мова стала життєво необхідною для самозахисту, самоідентифікації, відгородження себе від проросійської ситуації. І для того, щоб знайти своїх. Тоді думка, яку сказали українською мовою, для мене була тільки проукраїнською. Це потім знайшлися певні нюанси… Але тоді це був дуже потужний маркер «свій-чужий». 

Чи є щось, що би ти хотіла зробити разом з братом, коли ви побачитеся? Можливо, щось з дитинства?

Насправді, мені чомусь хочеться показати брату щось нове, але я не думаю, що я можу це зробити. Мене завжди мати лякала, що він ультрас. Тому, напевно, якщо йому це досі цікаво, я б хотіла сходити на футбольний матч. Бажано, щоб він проходив на «Донбас Арені».