Олег Черкашин з позивним «Іспанець» — командир 227-го окремого батальйону 127-ї бригади ТРО. Саме ця бригада 15 травня 2022 року першою вийшла на державний кордон.
Його підрозділ півтора року знаходився на передньому краю. 8 лютого 127-ма бригада висунулася на оборону Бахмут і пробула там три з половиною місяці, до кінця травня. Для «Іспанця» це друга війна: першою він вважає 14–15 роки. Тоді таких жорстоких і запеклих боїв він не бачив.
«Це було найскладніше завдання нашого підрозділу, але ми виконали його з честью. Усі бойові поставлені задачі були виконані, і підрозділ останнім виходив з міста. Коли залишилося шість багатоповерхівок, противник вже просувався в ці доми, було прийнято рішення про вивід бригади. Командир викликав мене в штаб і сказав, що треба сформувати зведений підрозділ, який буде прикривати вихід бригади, з 25 чоловік.
Я дуже нервував. Як у командира Збройних Сил у мене були повноваження, і я повинен був призначити людей у цей підрозділ. Але як чоловік, який сам був солдатом, я розумію, що бувають у житті такі моменти, коли треба спілкуватися зі своїм особовим складом. Я довго сидів, думав, як донести до хлопців такий наказ. І от я прийшов, зібрав хлопців і кажу: “Я не можу визначити наказом, сказати, залишишся ти, ти, ти, ти, ти”. Хлопці сміються, кажуть: “Командир, що ти придумав? Ми зараз визначимо, все буде добре”.
Кажу, добре, але командири рот повинні вийти, вивести залишки своїх рот і підрозділів. Це єдина моя умова. Буквально за 10 хвилин вони самі сформували список, хто залишиться, хто буде прикривати. Але надурили мене: всі командири рот залишилися втіхаря в серед цих 25 чоловік. І всі розуміли, що можливість того, що вони звідти не вийдуть, була відсотків 90.
На жаль, не всі вийшли з цих 25, але героїчне рішення було прийнято, і я пишаюся, що у мене підрозділ, який здатен на такі вчинки».
Олег називає себе неправильним командиром, адже часом порушує правила — наприклад, як тоді, коли відмовився заводити поповнення в Бахмут:
«Я кажу, ви ж розумієте, яка зараз тут ситуація? Які йдуть бої важки, яка плотність вогню, контактні бої. Якщо зараз це поповнення завести сюди, ми отримаємо не 70 бійців, а 70 зламаних психологічно людей. Хоча серед них можуть бути і хороші бійці. І я був правий, що я їх не завів туди, хоча отримав за це. Але от зараз ми вийшли, хлопців розподілили, і вони втягуються в мій підрозділ».
У підрозділі своя метода підготовки, свої інструктори. Новачки тренуються разом із досвідченими бійцями — їх розподілили по парі чоловік у кожне відділення, щоб не було груп, які складалися б повністю з молодняку, пояснює Олег. Його головна вимога — повна взаємозамінність. Кожен боєць має володіти всією можливою зброєю, і автоматом, і кулеметом, і гранатометом.
«Дякувати богові, прийняли закон, що дозволяє давати офіцерські звання бійцям, які проявили себе як командири. А до цього рік в мене ротами, взводами командували солдати і сержанти. Мені скільки разів казали: “Ой, допригаєшся, будуть у тебе неприємності”. Мені байдуже. Я впевнений, що цей солдат буде справжнім командиром, зберігатиме життя особового складу і прикладатиме максимум зусиль для виконання бойових завдань.
Ми шуткували, що у нас підрозділ молодших лейтенантів. Коли приїжджаємо десь і кажемо: “Командир батальйону лейтенант, заступник молодший лейтенант”, то всі такі очі роблять, не розуміють, що це приїхало таке. Але це не заважає нам виконувати серйозні бойові завдання. І вже всі мають достатнього досвіду бойового, і в керуванні, і в управлінні».
Олег пояснює, що потрібно бути не лише командиром, але й побратимом: вникати в проблеми своїх підлеглих, знати, де покарати, де заохотити, де спілкуватися на рівних. І брати на себе відповідальність, коли потрібно порушити правила. І це стосується навіть побутових речей. Приміром, ті самі відпустки. Командир переконаний: коли підлеглі бачать, що тобі не байдуже, тоді й до тебе таке ставлення.
«Коли ти приходиш, кажеш: “Хлопці, треба зробити”. І всі розуміють, що це пов'язано з великим ризиком для життя. Тобі відповідають таким же ставленням: “Да, страшно, але, командир, все зробимо”», — розповідає «Іспанець».
Він переконаний, що такий підхід себе виправдовує, адже до Олега звертаються багато військових, які бажають перевестися в його батальйон. Він допомагає — але спочатку запитує, чи знає людина, який в них підрозділ. Адже важливо, щоби боєць усвідомлював, наскільки небезпечні завдання на нього очікують. Велика кількість бажаючих для «Іспанця» — показник того, що в їхньому підрозділі все добре.
Також у підрозділі дуже низький показник зниклих безвісті: лише двоє бійців за півтора року активних бойових дій. І жоден ворожий штурм їхніх позицій у Бахмуті, жоден, підкреслює Олег, не мав успіху. А бувало й по 5–6 штурмів на добу.
«На Бахмуті ми єдиний підрозділ, який тиждень тримав у оперативному оточенні залізну дорогу. Для взаємодії з підрозділом, який стояв зліва, ми командиру дали нашу рацію. На жаль, він загинув, і зайшли туди “вагнера”, і ми зрозуміли: наша рація дісталася їм, і вони нас прослуховують. Ми з командиром роти як почали розповідати! Тут міни, там крупнокаліберний пулемет, там снайпери, там то-то-то. І такий шалений обстріл саме по тим місцям, про які ми балакали.
А потім вагнера на своєму каналі виклали ролик, що не могли взяти елеватор, бо там все було заміновано, там стояли і снайпери, і крупнокаліберна. Вони самі підтвердили своїм роликом, що наша операція по дезінформації спрацювала на 100 відсотків. І це дало можливість тримати цей рубіж тиждень».
Олег розповідає, що останні три з половиною місяці вони воювали виключно з «вагнерами». Каже, їхні підрозділи відрізняються від регулярної російської армії і тактикою, і засобами веденню бою.
«Тактика в них не дуже погана, малими підрозділами, по 5–10 чоловік, з декількох напрямків під прикриттям вогневих засобів, які воно застосовують теж дуже вдало. Це, получається, хвалю “вагнер”. Тактика цікава, але треба констатувати інше. Жодну позицію нашого підрозділу за три з половиною місяця вони не взяли».
Їхня мотивація воювати — це контракт, гроші. Їх у закритих машинах привозять на позиції виконувати завдання, тож у полоні при допитах не знають нічого, окрім позивного командиру свого взводу. Зрозуміти тих найманих вбивць нормальній людині неможливо, вважає військовий.
Зараз, під час першої своєї відпустки під час повномасштабного вторгнення, Олег завітав до Харкова — сміється, що як капітан корабля, відпочивати пішов останнім, коли вже всі його бійці у відпустки сходили. Перебуванням у рідному місті військовий насолоджується:
«Приємно вражений тим, скільки людей повернулося до міста. Якщо б не обстріли, то таке враження, неначе війна закінчилась. Радує, що люди так вірять в Збройні сили України, відчувають, що достатньо безпечно повернутися до міста і жити більш-менш спокійним життям».
«Іспанець» лояльно ставиться до того, що люди відпочивають, доки війна триває. Пропонує не загострювати на цьому увагу, однак просить не розслаблятися чоловіків, бо завтра, можливо, буде потрібна і їх присутність у ЗСУ.
Звісно, Олег мріє про Перемогу і часто уявляє собі цей день, коли лягає спати:
«Хотілося б вже повернутися до мирного життя, щоб закінчилися страждання України, харків'ян, бо ми найчудовіші. Накипіло, що город страждає від обстрілів. І сама така у мене мрія — це перший день миру. Але ми працюємо, щоб цей день наблизився».
«Я переживаю, що все мистецтво буде про війну». Акторка Тетяна Тумасянц, військовослужбовиця
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
