«Не знаю, як я зможу поїхати до Криму. Я ще їх не пробачив», — Геннадій Афанасьєв

Колишній політв'язень РФ Геннадій Афанасьєв, один з обвинувачених у справі так званих «терористів групи Сенцова», розповів у Харкові свою історію ув’язнення. Хлопець поділився спогадами про те, як став активістом в Криму та опинився у російській в’язниці, про тортури та побої, які йому наносили правоохоронці сусідньої держави.

Медіапроект «Накипіло» публікує історію Афанасьєва від першого лиця.

Я ніколи не був близький до політики. Через це в мене не дуже вірне враження складалося про Майдан. Я жив в проросійському регіоні — в Криму, Сімферополь, і нас завжди вчили дивитись російське телебачення, мовляв, там більш все правдиво. От вони нам і показували Майдан. Що там нацисти вбивають поліцейських і якась хунта створюється. Але, як казали на Майдані, варто один раз приїхати, побачити на власні очі і ви все зрозумієте.

16 лютого 2014 я побачив все на власні очі. Як раз в той день на мирній ході роздавали листівки, я був на вулиці Банковій, там була кілометрова алея, де була купа-купа світлин з доказами злочинів Беркуту, який кидав вогнепальні пляшки в звичайних людей, як вони розстрілювали.

В мене був такий катарсіс, тому що зрозумів, що насправді відбувається, зрозумів, що мені брехали.

Як тільки я повернувся додому, почався розстріл, я пам’ятаю дівчину-волонтера, якій куля в шию влучила. Вона мене надихнула. В мене не було друзів, які були б революціонерами, і я просто сам вирішив пойти на місцевий Майдан. Ми збирались 23-го. 15 тисяч людей разом з кримськими татарами проти влади Януковича. Вимагали перевиборів, його відставки, сказали, що даємо на це 10 діб, що нічого не будемо тут захоплювати. А через три доби ця проросійська сепарська влада вже тоді хотіла приймати закони про від’єднання Криму. Звісно, ми не могли бути осторонь, ми прийшли під Верховну Раду Криму і там нас чекали «беркути», яким влаштували на той час музей героїв Майдану, і три-чотири тисячі кубанських козаків. Вони провокували, називаючи кримських татар образливими словами. Провокували для того, щоб зняти це не камеру. В той момент всі російські журналісти були на даху ВР Криму. Вони чекали, що почнеться бійня, але не вийшло — ми мирно розійшлися.

Я прийшов додому, увімкнув ото російське телебачення і побачив всі ці події, але зовсім по-іншому, що ми там стріляли, вбивали, а наступного дня почалась окупація. 16 тисяч кубанських козаків увійшли тільки в Сімферополь. В перший же день були вивішені російські прапори. Це вони зараз про референдум щось кажуть, а 27 лютого вже все було захоплене.

Я розумів, що не можу чинити опір російському ГРУ, але можу допомагати військовим. Я створив організацію. Ми навчали людей надавати першу медичну допомогу.

Спочатку нас було 35, через тиждень — 100, а за місяць — 2000.

Цікаво сталося, адже кримські татари завжди були єдині, а в українців такого не було. І коли до нас прийшов ворог, нам треба було об’єднатись. Українцям треба було об’єднуватись, і ми об’єднали: під час окупації ми зібрали 10 тисяч українців. Ми йшли по центральній вулиці, коли навколо стояла та кримська самооборона і кубанські козаки — бидло з автоматами, і ГРУшники, які за цим спостерігали. Ми йшли, співали гімн України і тоді ми зрозуміли, що таке Україна, та земля, яку в нас забирають.

Кожну ніч ми стояли під військовими частинами і в нас була ідея, що якщо росіяни підуть на штурм, вони уб’ють цивільних. І якщо це трапиться, ми почнемо війну за Україну. Але з матерікової частини не було ніякої підтримки. Всі кримчани, які чинили опір, вважають, що їх кинули.

Після референдуму я залишився в Криму, тому що очолював ці рухи. Нас не так багато залишилось, але ми шкодили: малювали і вивішували прапори, закидали фарбою білборди з проросійськими депутатами.

На день перемоги 9 травня я шов зі світлиною прапрадеда і з натовпу вийшли хлопці, вони повалили мене на землю, почали бити, вдягли на голову мішок і закували руки. Мене кинули в автівку. Мабуть, через півгодини вони почали допит. Питали, хто заклав міну на Бельбеку? Хто підірвав танк? Лунали прізвища і Сенцова, і Чернія. Але Сенцов — це не Кустуриця, не Спілберг. Я взагалі не знав тоді, хто такий Сенцов. Тим паче в таких обставинах. Чернія я знав, він приходив до нас на курси, але я прізвища не питав.

Я не міг відповісти на їхні запитання, а вони били.

Били по шлунку, лякали, що відвезуть до лісу, закопають там. Насправді, до того часу вже сім наших активістів було знайдено в лісі. Першим з них був Решат Аметов. Це кримський татарин, який стояв з українським прапором. Його просто заштовхали, як і мене, до автівки, а через декілька діб знайшли з виколотими очима, відрізаними геніталіями у лісі.

Дякувати Богу, мене не повезли до лісу. Мене повезли до моєї хати, яку просто обікрали, нічого з доказів не знайшли. Потім відвезли до колишнього СБУ. Катували мене там саме СБУшники наші, а керували ними ФСБшники. Мене лякали, допитували, перший день трохи побили і відвезли до СІЗО. 10 діб кожного вечора мене привозили. Не було їжі, води, мені не давали спати, я повинен був підходити кожні 10-15 хвилин, називати прізвище, ім’я та за що мене засуджують. А зранку мені вдягали мішок на голову і везли до колишнього СБУ. Коли там зрозуміли, що я не володію інформацією, вони почали вимагати від мене зізнання в провині. Інкримінували мені те, що на 9 травня я хотів підірвати пам’ятник вічному вогню. Але ж вони не знайшли при мені ні вибухівки, тому вимагали від мене підписати зізнання.

Перші п’ять діб вони просто тягали мене за чуба, веселилися, вдягали боксерські рукавиці, били ними, використовували пакет, щоб душити. Коли я непритомнів, вони приводили мене до тями і починали все знову. Від мене вимагали свідчити проти себе.

Одного дня вони знов мене відвели до тих кабінетів, прикували до стільця, зняли з мене одяг, на статеві органи намотали вологе ганчір’я, обмотали дротом і почали бити струмом.

В цей час в тебе лопаються губи, ти смажешся, не треба багато часу, щоб ти втратив свідомість. Вони робили це цілий день. І звісно після таких речей ти підписуєш будь-які речі. Також вони вдягали на мене протигаз, затискали доступ до повітря, я починав втрачати свідомість, вони це бачили відкривали клапан і в той момент, коли я робив подих, вони вприскували туди газ. Через те починалось блювотиння, а потім починаєш цим захлинатись. Потім мене приводили до тями і повторювали. Їм потрібні були докази на хлопців. А після такого тобі вже байдуже проти кого просять підписати. Чи то Порошенко, чи Обама, чи Сенцов. Тільки б скоріш це завершилось.

Вони поклали мене на підлогу, взяли паяльник і почали розказувати, як мені сподобається, коли він почне нагріватись всередині мене, що буде потім зі мною. Весь цей час розповідали, що я ж вже поставив підпис, то і моя мати може бути причетна. Ну на цьому те закінчилось і мене повезли в Москву.

Півтори року. Слідчий ізолятор «Лефортово» — це сучасна «Лубянка». Здебільшого до мене підсаджували колишніх ГРУ і вони вербували, розповідали про різні пропозиції, як мене Путін помилує, якщо я буду з ними товарищувати, як буду потім в National Geographic працювати, але найбільше я був там один. І ти дивишся на ту лампочку, яка ніколи не гасне і міркуєш, як тобі далі жити, як повернутись додому, бо ти як зрадник, хоча останні півроку життя положив за Україну. Одночасно я розумів, що не зможу жити серед росіян. Я навіть зараз не розумію, як я зможу поїхати до Криму. Я ще не можу нікого з них пробачити.

В якійсь момент я вирішив, що мені байдуже, що вони зі мною будуть робити. Краще з гідністю померти.

На суді сказав, що не знав Сенцова і Кольченка, розповів про тортури.

Згодом мене етапували до сучасного Гулагу біля Воркути. Важкі були етапи. Нас по 10 годин тримали на сонці, ми запекались в середині вагонів, але гірше було, коли ми доїхали до холодних регіонів, до того Сибіру. Було дуже холодно і хотілось до туалету, а до туалету можна було ходити раз на шість годин. Ну ми доїхали, на зоні я не був, у мене одразу суворі умови утримання були.

Через ті умови я скинув 25 кілограм, в мене впав імунітет і почалися запалення на шкірі, які треба було видаляти хірургічно, але ніякі ліки мені не давали. Я просто робив заточку, хлопці діставали мені знеболювальне, я ковтав 10-15 пігулок і вирізав собі ці шматки шкіри, потім ми мазали ці місця дитячим кремом і обмотували розірваним простирадлом.

Потім мене відвезли в жіночий табір в Микунь. Це жіноча колонія № 31. Там стоїть невеличка будівля на 40 чоловік. Там я три з половиною місяців був один. І я зрозумів, як мені дорога українська мова. Бо там о пів на п'яту ранку починав грати гімн Росії і грав весь день. Під вечір це мені так набридало, що я просто співав все, що міг згадати: «Чорнобривці», «Рідна мати моя» чи просто гімн України. Грузини, які проходили повз моєї камери, вони говорили «Слава Україні», а я їм відповідав «Viva Georgia» і чеченці теж, ми добре розуміли один одного.

Потім мене знов привезли до Лефортово. За два місяці мені вперш допустили батьків, адвокатів, консулів України, тому що по їх законодавству я і зараз залишаюсь громадянином Росії, саме через те я і голодував. І мене з Юрієм Солошенко відпустили.

І знаєте, це було дивовижно, коли Україна прислала за нами приватний літак і нас везли кортежем… Я досі в це не можу повірити.

І коли ми побачили український прапор, Юрій Солошенко запитав Медведчука «Що ж це? Там наші?», а Медведчук відповів йому «Так, то ваші». Для мене то було дуже знаково. І ми повернулися.