Письменник Андрій Курков на зустрічі в Харкові розповів про роль літератури в сучасному медійному просторі, про російськомовні твори та різницю між письменниками й політиками.
Про літературу і політику
Я думаю, письменники в якомусь сенсі були волонтерами громадської думки ще до того, як рух волонтерів з’явився і став помітним.
«Я може зараз скажу страшну річ: я вигадав новий термін для неукраїномовних літератур. Я його три дні носив, обдумував і вирішив подарувати або запропонувати (не знаю, чи він приживеться, чи не приживеться). Культура, включаючи літературу, — це явище корпоративне. Тобто представники культури створюють культуру держави як акіціонери, які вкладають гроші в акціонерне товариство. Таким чином, є у нас мажоритарна культура — головна, і є міноритарні культури. А міноритарні літератури — це ті, що теж є акціонерами української загальної культури, але їхню роботу дуже мало хто помічає».
В Україні така унікальна ситуація: письменників знають за їх коментарями та інтерв’ю, а не за їх книжками. Письменник — це дозвіл говорити вголос по радіо, по телебаченню, пояснювати свою думку. Говорити інколи розумні речі, інколи нерозумні, але все одно йому будуть прощати, тому що це — письменник... Прощати будуть і пригадувати будуть теж.
«В Україні немає довіри до політики. Люди шукають, кому довіряти, до кого прислухатися. Письменники почали заміняти собою політику до популярності Фейсбуку. А мас-медіа вже перебрали на себе уважного читача чи слухача».
Письменники ще ніколи своїх читачів до добра не заводили.
«Багато українських письменників стали соціально і політично заангажованими завдяки конфлікту, завдяки двом революціям, які закінчувалися в обох випадках Євровідєнієм».
Про Україну в Європі
«Європа вже звикла, що вона нікого не чекає, а всі приходять самі або припливають. І тут ми маємо шанси викликати більше симпатії, тому що нам шлагбаум відкриють, ми його ламати не будемо. Окрім цього, українські гастарбайтери працювали довго і старанно, щоб зробити позитивний імідж українців в Італії, Іспанії та Португалії. Я знаю випадки, коли росіяни, які шукали нелегальну роботу, казали роботодавцям, що вони українці, щоб легше було влаштуватись».
Зараз десь там, в Європі, приживаються більше мільйона інших біженців. Українці не біженці, так само, як поляки не були біженцями. Я думаю, навали не буде і ніхто не зможе розрізнити на вулиці в Берліні українця від німця, словака або чеха. Ми стаємо природнім шляхом, ми стаємо не те, щоб європейцями, а фізично наближеними до Європи. Пройде може 3-4 роки, якщо цей безвіз буде триматися, до нас так звикнуть, що якщо ми потім всі підемо з Європи, там здаватиметься, що стало тихо та самотньо.
Я підтверджую безвіз і обіцяю, що Україна цього разу не виграє на Євробаченні. Це дуже важливо для нас цього разу.
Про національну літературу
У мене пропозиція. Україна давно боїться провести перепис населення. Давайте хоч проведемо перепис письменників. Тому що ми не знаємо, скільки нас. Ми не знаємо, хто ми. Ми не знаємо, хто в нас що робить. Це стосується не тільки письменників, до речі, а і молодих науковців, і композиторів. Ми самі не шукаємо ти, хто біля нас щось цікаве робить.
«Я думаю, якщо поїхати в будь-який регіон України, можна викопати невідомих цікавих і поетів, і прозаїків. Раніше ми їздити в етнографічні експедиції збирати пісні. Тепер можна їздити збирати самвидавні книжки чи ті, які видані на кошти обласної адміністрації. Треба дивитися, перечитувати кілька сторінок».
Що у нас національна література — 3-4 прізвища, які всі знають, але які не всі читали.
«Україні не вистачає графоманів. Графоманів, які видаються, які читаються. Масова література середньої якості непрофесійно написана, але професійно відредагована. Вона скрізь є основою літературного процесу, у будь-якій країні. Інколи переписана. Подумайте, 18 тисяч книжок прози на рік виходить у Німеччині. Якщо з них 2-3 проценти окупуються і стають бестселерами, це добре, це нормальний процент».
Тільки з 97-го року з’явилося перше дівоче покоління української літератури. Дівчата, які вперше писали в українській літературі про секс, наркотики і рок-н-рол, свій перший невдалий сексуальний досвід. І примкнувший до них Любко Дереш також.
Про мову
Треба народних вчителів із Західної України переселяти тайно на Донбас і селити їх прямо на кордоні з Росією. І щоб вони були такими симпатичними, щоб російськомовні прості люди, селяни та робочі, думали, що якщо вони вивчать українську мову, вони будуть такими самими симпатичними.
Статус російськомовного письменника буде завжди викликати недовіру або осторогу.
Має бути майже фізіологічна причина перейти на українську мову, бо інакше це — політичні заклики, які дратують тих, хто не розуміє, чому вони мають перейти на українську. І вони не допомагають тим, хто хоче справді пропагувати українську мову і збільшувати ареал її використання.
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
