Лакмусовим папірцем війна виявила в нас якості, про які ми навіть не здогадувалися. Людина, що, умовно, боялася темряви або уникала відповідальності — не вагаючись, стала на захист країни і бореться щодня з цією темрявою. Музиканти й актори стають парамедиками, водії — волонтерами. Перелік дивовижних перетворень безкінечний. Усі зафіксувати неможливо, але я почну.
Герой мого інтерв'ю — актор, ведучий, викладач Ярослав Соломко. Але все це в минулому (маю надію, не в незворотньому). Нині він — волонтер, доброволець, воїн на псевдо «Митець». Зізнаюся, мені егоістично хотілося, аби Ярослав як людина, занурена в театр і військо, дала відповіді на питання: як має трансформуватися мистецтво, аби не ігнорувати війну. Відповідей багато, щоправда, не всім вони сподобаються.
Зауважу, що Ярослав — актор незалежного Харківського театру P.S. (Post Scriptum). Закладу понад 20 років, і весь час митці свідомо обирали шлях україномовності, длубаючи скелю «русскоговорящий город». У театра було гніздечко на Гіршмана (хто заходив — одразу згадає гвинтові сходи, що непогано тренують координацію), та війна будівлю відібрала. Хоча афіші нагадують: колись тут шла вистава за Лесею Українкою.
Фото: Facebook-сторінка театру P.S.
Ярослав від перших днів повномасштабного вторгнення активно волонтерив. А ще він веде життєствердну сторінку в інстаграм, яка допомагає закривати збори військовим і знаходити розраду цивільним. Адже щоранку Ярослав записує сториз зі словами: «Ще на один день ближче до нашої Перемоги».
Фото: Instagram Ярослава Соломка
Від нашої розмови минуло багато часу. Ярослав долучився до добровольчого батальйону, що нині трансформується у бригаду «Гвардії наступу», був на Херсонщині, допомагав рятувати людей. Та до мистецтва не повернувся.
Ви можете описати себе до початку великої війни — і після? Ваше життя докорінно змінилося. Цікаво, які зміни ви помічаєте у собі.
Чесно кажучи, я не відслідковую, зміни самі собою відбуваються. Можливо, коли все закінчиться, я зможу проаналізувати, що і як змінилося.
У вас є час і натхнення рефлексувати? Бо в цьому процесі багато акторського, але згубно для психіки на війні.
Ця навичка завжди залишається з актором. Але зараз це переважно відволікаючий фактор. Воно професії допомагає, але якщо весь час рефлексуєш, переживаєш — є ризик швидко витратитися. Я відчуваю, що на якісь речі починаю дивитися зовсім з іншого боку. Думаю, воно допоможе зробити подушку почуттєвої гами, яка надасть потужність у мистецьких заходах.
Як змінилося ваше ставлення до професії?
Від початку повномасштабного вторгнення і до кінця літа я не розумів, як залишатися у професії. Все повідпадало: бажання, думки про театр. Я і зараз не знаю, як після війни (і під час теж) займатися проведенням заходів. Вочевидь це потребує іншого формату, та якого саме? Я розгублений, не думаю про це. Просто коли ти в епіцентрі війни — думаєш лише, як швидше її закінчити. І не просто закінчити, а Перемогою.
Коли ви зіграли останню (чи крайню?) виставу та яку?
Ого! Я пам'ятав… десь у 20-х числах лютого. Здається, «4 середньоВІЧНІ ФАРСИ про це». У нас на 27 лютого була запланована вистава «Вибір». Я в телефоні якісь помітки робив, зауваження, що хотів змінити. Перед тим мала бути репетиція, де я б усе перевірив, а на виставі застосував. І ось ця нотатка на 27 число в мене стоїть досі. Нагадує, так би мовити, що треба змінити.
Яким було ваше життя напередодні? Ви відчували, що щось насувається?
Я думав, що морально готовий. Якщо щось станеться, я панікувати, нервувати не буду. Чіткого плану дій у мене не було. Є друзі, з якими спілкуємося понад 20 років. В останні тижні до вторгнення після роботи влаштовували власні «Ради національної безпеки й оборони». Збиралися на кухні, відкривали півасік: «Ну, що будемо робити, коли почнеться війна?». — «Та шо? Треба щось робить». — «Але ж ми готові?» — «Готові».
Я на Новий рік нарешті замовив кухню. На свята мав роботу, не було часу зібрати. У лютому почав її ставити. Тоді ще казав, що вторгнення не почнеться, поки не закінчу. А згодом такий: «Блін, треба ж кухню зібрати…». Вона досі стоїть у напів зібраному стані: низ є, а верху немає.
Звісно, не можна було не помічати атмосферу. Друзям, які служили, приходили розпорядкові листи: «Треба з'явитися в частині такого-то числа». Повномасштабне вторгнення мало статися. Просто хтось до цього був готовий, хтось знав більше. Хотілося вірити, що це просто паніка в суспільстві, а не безпосередня загроза.
Ви стали волонтером одразу?
Велика війна нас застала вдома. Ми з дружиною та сином були на Нових будинках, а сестра з дітьми та мамою на Холодній горі. Я їздив між ними, розвозив найважливіше. Бо ми хоч і мали тривожну валізку, але там не було нормальної їжі. Тому з-поміж величезних черг, паніки та хаосу я намагався шукати баланс і виконувати першочергові задачі, щоби допомогти родині.
Із Нових Будинків до Холодної Гори долітав за 10 хвилин десь, траса порожня. Всі їздили швидко. Світлофори не працювали. Натискаєш на педаль газу якомога сильніше, аби раптом не потрапити під хаотичні обстріли.
А коли відправив сім'ю в безпеку і не переживав за них — почав розвозити з вокзалу людей, яким не вдалося сісти на потяг із першого разу. Вони до всіх машин підходили, питали. Таксисти починали ламати велику суму — я возив безкоштовно. Поки були гроші, я їх витрачав, а потім почав збирати в інстаграмі.
Фото: Instagram Ярослава Соломка
Спочатку було нерозуміння: хто свій, хто чужий, кому можна довіряти. Я навіть не знав, хто з будинку проукраїнськи налаштований. Весь час із підозрою: «Добрий вечір… Все у вас є?» — «Все». — «Ну гаразд». У мене була сумка поясна: аптечка, ліхтарик, газовий балончик. Якось сусіди кажуть: «Що там? Патрони?». Я: «Ні, це аптечка». — «А, ну ладно. Дай патронів, якщо шо, щоб якось оборонятися». — «Від кого?» — «Ну, від цих підарасів». І тоді ідентифікуєш, хто є хто. Хто за росію — швидко виїхали.
У березні був графік: комендантська година закінчилась, їдеш на Салтівку. Бачиш, як люди стоять із речами під обстрілами та слізно просять їх вивезти. У мене маленька машина була, спортивна. І туди ми запихували собак, людей, сумки, цілі сім'ї. Хтось виїжджав на вокзал, хтось у більш безпечні райони чи в область.
Якось просять сусіди: «Відвези наc на вокзал, там автобус їде до Мерефи». До вокзалу їхати 10 хвилин, та під час війни все змінюється швидко, і автобус поїхав, не дочекавшись. Кажуть: «Треба їхати в селище Високий, на блокпост. Автобус буде там». Я прикинув, їхати хвилин 20. Виїжджаю на проспект Льва Ландау, і ми впираємося в мертвий затор. Ясно, що ми не встигли на той автобус, я їх повіз до Мерефи.
Як ви зрозуміли, що треба вести інстаграм?
Близькі, друзі, знайомі спочатку засипали питаннями: «Що ти, як?», «Де ти?», «Там обстріл, щось горить. У тебе все нормально?». Аби не відповідати кожному, я вирішив виходити в сториз, мовляв, все нормально, живий-здоровий. А згодом це почало допомагати збирати кошти на потреби для військових. Це і віддушина, спершу я їздив сам, а це було спілкування з навколишнім світом, ніби й не один.
Фото: Instagram Ярослава Соломка
А ви знали, що такий адаптивний?
Ні. Абсолютно. 24 зранку дивлюсь на руки — вони тремтять. Я всередині був спокійний, але тіло так відреагувало. Мабуть, це професійні відбитки, коли слідкуєш, як усе відбувається. Було страшно за сім'ю. Страх, що місто обстрілюють ракети і снаряди, а в сусідній кімнаті спить син, якому скоро два роки. Це сталося зненацька. До цього не можна підготуватися, якщо ти не військова людина та не варишся в цьому 24/7.
Зараз можете назвати себе «військова людина»?
Не знаю. Я себе називаю волонтером, хоча спочатку відмовлявся. Волонтер для мене — це хлопець на «Євро-2012», який подає м'ячі чи перевіряє квитки. Те, що відбулося тут — як всі почали згуртовуватися, працювати на Перемогу — це більше, ніж волонтерство. Я ще не знайшов слова, аби правильно охарактеризувати.
Зараз… Напевно, військовий. Моя діяльність у добровольчому підрозділі не змінилася. Те ж середовище: все літає, гримить, щось стріляє, десь падає. Просто прав більше. Ми і так до цього їздили туди, куди мало хто їздив, або взагалі ніхто, як би страшно і небезпечно не було. А тепер це на офіційному рівні: ти маєш документ, зброю, командування, не їздиш сам або з другом, кумом — а з підготовленими людьми. Це добровольче формування — те ж саме волонтерство. Фінансового забезпечення від держави ніхто не має. Соціальні гарантії ніби є, та водночас: «Ви ж добровольці».
Фото: Instagram Ярослава Соломка
Чи можна звикнути до того, що от, як ви кажете, все гримить, літає?
Так.
Це звикання швидко настало?
Хтось за день, хтось не може звикнути досі. Для людей, які виїжджали, звук сирени — це страх.
На початку року привозив на кілька днів сім'ю в Харків. Коли почалася повітряна тривога, дружина питає: «Куди?». А шо — куди? Потім були зранку ракетні удари, і вона каже: «Ну шо?». А я кажу: «Ну шо? Пролетіло. Ми живі».
Від цього ніхто не убезпечений. Зрозумійте мене правильно: я не кажу, що не треба реагувати на повітряну тривогу. Треба. Просто ти звикаєш. Хлопці жартували в Бахмуті: єдине, що заспокоює, — що не реагуєш на повітряну тривогу.
Пам'ятаєте, коли Харків бомбили літаки? Якось я вийшов гуляти з собакою, а над будинком літак, який намагається знайти наше ППО. Стрічки куль, літак над полем — а я гуляю з собакою. Не бачив сенсу тікати, бо воно вже наді мною. А з іншого боку — можливо, це неправильно, треба йти в укриття. Та якщо обираєш місцезнаходження безпосередньо в епіцентрі подій — варто готуватися до всього.
Як навчитись швидко себе опановувати у пекельних ситуаціях?
Думаю, коли ти обираєш для себе певний статус — це вже опанування. Найголовніше — не піддаватись паніці. Як каже мій тато: «Знаєш, чому так багато людей загинуло на “Титаніку”? Бо там була паніка». Паніка та необдумані рішення завжди призводять до негативних наслідків.
Я коли спілкуюся з волонтерами, вони кажуть, що сумують за часами, коли Харків був порожній: усі були відкриті, щирі, ділились останнім. Цей час минув, ми адаптувалися і стали замкнутішими. А у вас є ностальгічні почуття?
Безсумнівно, ті часи страшні. Війна показала, хто є хто: проявила, як лакмусовий папірець, натуру кожного. У мене є знайомі, на яких би я не подумав, що вони активно включаться. А ті, на кого розраховував, повелися інакше. Ми згуртувалися творчим колективом, кожен займався ділом. Коли починається розпорошування — це шкодить спільній справі.
Повернення до нормального життя — це гарно. Якби всі були у смутку, депресії, навряд чи щось вийшло. Людський ресурс треба берегти. Добре, що люди повертаються до міста, — погано, що забувають про війну. На жаль, війна продовжується здебільшого для тих, у кого на фронті друзі, родичі або близькі. Я робив опитування в інстаграмі: війна триває чи закінчилася? Відсоток тих, для кого все закінчилося, був чималий.
Мені здається, ми це проходили у 2014-му. Можливо, ми зараз платимо таку високу ціну зокрема й через те, що були байдужими багато років?
Та звісно. Ми розплачуємося за те, що були байдужі не вісім років, а набагато довше. Ця війна насправді триває довго. Можна звертатися до 30-х років минулого сторіччя, чи навіть до козацтва. Вона іде, розумієте?
Усім розповідаю цю історію. Мій тато народився в росії у 1936 році, виріс у Донецькій області, а рідня його з Сумщини. Його батько зміг втекти в товарному потязі із Сумщини таємно в росію, і через кілька місяців отримав право вивезти сім'ю. Інші такого права не мали. Мій дід виїхав, бо на Сумщині відчувалися наслідки Голодомору. Тато народився в росії, їх заселили в Донецьку область. Чому на Донеччині ця хата не була заселена? Відбувалися страшні речі, і це заважало розвиватися нашій культурі.
Я і сам відчуваю провину з 14-го року. Спершу піднесення, низка перемог на політичному рівні. Почалась війна — хтось пішов на фронт, хтось залишився, багато людей прозріли. Потім це затяглося, заморозилося, та в результаті маємо повномасштабне вторгнення.
Чи 2014 рік це спричинив або перемога Євромайдану? Гадаю, що ні. Тут гра вагів: або вони, або ми. Якщо ми вирішуємо бути вільною країною, народом зі своїми цінностями, культурою, правом вибору — така плата, бо інакше ми м'якенько русифіковувалися б.
Щодо культури. Мені здається, вам нема чого встидатись. Україномовний театр — це рідкість була раніше. Особливо коли йдеться про незалежний театр, про свідомий вибір колективу, а не обов'язок перед державою. Це позиція, і це сильно. Ваш інстаграм україномовний, а в побуті ви давно здійснили перехід?
Мені пощастило з дружиною: вона одразу прийняла, що виховувати дитину і розмовляти в сім'ї будемо українською. Але я відчуваю провину, що україномовним не був до 24 лютого. В театрі ми спілкувалися українською. Я маю практику викладання, там теж спілкувався виключно українською. Люди інколи дивувалися, коли зустрічали мене там, де я розмовляю російською. Це була слабкість, визнаю.
Приватні заходи, які я проводив, — ясно, що здебільшого сходилися саме на російській. До речі, ближче до 2022 року почастішали заходи українською, але їхня кількість не зрівняється з кількістю російськомовних заходів.
Впродовж життя я кілька разів намагався повністю перейти на українську скрізь, та не вистачало чогось. Можливо, сили духу, а, може, цих подій. Прикро це усвідомлювати, адже це величезна плата.
Мені пощастило після університету потрапити в цей театр, працювати з прекрасним колективом, чудовим режисером, укріплюватися у професійному плані. Це потребує надзвичайних зусиль. Бо великої популярності україномовний театр серед купи російськомовних театрів у російськомовному місті не мав. Недержавний театр за все платить зі своєї кишені, тож… Постає питання вибору репертуару. Бо гроші потрібні, аби банально існувати, а публіка вимагає іншого матеріалу.
Комедій та розваг?
Так. Комедій, бо обов'язково: «Ой, этот украинский мы не понимаем». І треба доводити позицію так, аби вона звучала не нахабно, бо ми ж толерантні були, усіх поважали і боялися образити. І це паралельна боротьба. Тож на війні ми давно, просто вона мала інші форми. На реальній війні ти стикаєшся з кров'ю, зі смертями, із втратами, а тут — із моральними дилемами. Гроші треба заробляти, сім'ю утримувати, знайти матеріал.
Коли люди усвідомлюють взаємозв'язок — з'являється єдність. Так ми можемо Перемогу прискорити. До тиші людина швидко адаптується та забуває, що війна триває. Її тягне до приємного, гарного, зручного, коли нічого не стріляє, не бахкає, немає перебоїв зі світлом, із водою. Так же приємніше жити.
А як не забувати? Одна волонтерка мені на емоціях казала, що треба, аби постійно на голову падало, але й то не факт, що пам'ятатимуть. Який має бути механізм, щоб люди пам'ятали постійно?
Мені здається, це питання власної свідомості, роботи над собою. Бо коли тобі не прилітає — починаєш м'якшати. Якось на річницю повномасштабного вторгнення побачив результати опитування, де запитували, що було найстрашнішою подією від початку великої війни? Там серед варіантів були події в Маріуполі, події в Бучі, ще якісь, але найбільше набрав варіант «масовий ракетний обстріл міст». Бо це торкнулося всіх.
Я розумію, що люди можуть втомлюватись, вигоряти. Це пастка, в яку якщо потрапиш, то потім навряд повернешся. Війна — це страшно, неприємно, це втрати. Війна для непідготовлених людей — морально нестерпна, тож хто хоче туди повертатися?
Я сам втрачав сили, ресурс, оскільки сім'я далеко, а ти весь час у небезпеці. Ти змушений себе витягувати із псевдомирного міста, яке заповняють дорогі автомобілі, вечірні гуляння. Там безтурботне життя, а паралельно є військові, які вигрібають це все на собі. Військові та люди, які займаються діяльністю, спрямованою на Перемогу.
Я хотів би грати вистави, вести свята, займатися викладацькою діяльністю. Але розумію, що зараз не зможу, не вийде. А якщо навіть і вийде — це буде нечесно, а в нашій професії щирість і чесність є запорукою успіху. Я поки не розумію, як це зараз робити в цих умовах. Дуже хочу, але не можу. Коли звільнимо території, почнемо відбудову — можна повертатися. Тоді відновленню можна сприяти й через професію.
Здається, я розумію, про що ви говорите. Намагаюся писати про культуру, про театр — і відчуваю, що мова застаріла. Наприклад, Театр ляльок грає виставу в харківській підземці, коли на землі — пекло, постійні обстріли. Ясно, для чого вони це роблять. Згодом чудову «бліндажну» виставу зробив Степан Пасічник. Декорацій мало, вони легкі, виставу показують військовим, і я розумію, як вона працює. Коли ж приходжу в театр і сідаю на місце, як робила це раніше, — почуваюся дико. Чи ви уявляєте, яким зараз має бути театр?
Гадаю, що в часи важких подій, воєнного стану, коли громадяни потом і кров'ю здобувають можливість тобі не бути там, на їхньому місці, то незалежно від сфери діяльності кожен має працювати на Перемогу.
Волонтерська спільнота на початку набрала такий темп, що всі приїжджали додому і навіть не їли. Зранку прокидалися, щось робили, їздили, не встигали все закрити до комендантської години, приїжджали додому — і так по колу. Коли з'явився вільний час, стало здаватися, що замало роблю. Тоді я почав думати про вистави, аби їздити невеличким колективом, підняти бойовий дух військових, які пройшли страшні речі.
Процес відновлення буде довгий, і щоб якось зарадити зараз — можна бійцям показувати розважальні речі. У цьому випадку я розумію, навіщо це. Але не розумію, заради чого театри відновлюють роботу в тій же манері, як раніше. Театр має працювати, якщо це сприяє. Хоча розумію, що люди хочуть трошки розвіятися.
Плюс це ж і виховна діяльність, якщо це українські драматурги, сучасники.
Не знаю. Під час війни, мені здається, все має бути спрямоване на Перемогу. Будь-які засоби: економічні, практичні, фізичні, у тому числі театр. Це культурна складова нашої країни, нашого майбутнього, заради чого все це. Але все одно, у професійному плані треба знаходити можливість, аби це було корисно. Збори коштів під час вистав — це мінімум. Мені здається, культура має існувати зараз в цьому форматі: концерти, вистави, перформанси. Тоді буде згуртованість, підтримка спільної справи.
Тим не менш, люди хочуть відволіктися, розважитися. Знаю багатьох талановитих митців, які рухали це місто, та зараз вони на фронті. На жаль, афішу заповнюють переважно низькосортні вистави, якісь «Чарівні рогоносці», жах. І мені цікаво: краще взагалі нічого, чи хоча б оце?
Це один бік. А інший — відновлення психологічного стану військових. Уся країна воює, і людям, не підготовленим до військової справи, складно. Коли потрапили під обстріли, я стикнувся з кров'ю, кістками… бачив це лише на екрані. А тут все реально: накладаєш турнікет, усе в крові, у бруді. Я нині як медик, хоча не готувався, не закінчив бодай медколедж. Це важко морально.
Добровольці, які з початку великої війни пішли, повернуться до нормального життя. Вони приїдуть, звідки виїжджали. Тільки тоді були руїни, мало людей, згорілі машини, розбиті будинки. А повернуться вони у нормальність, коли транспорт працює, ілюмінація, світло, вода є, заклади відкриті. Деякі військові розуміють, що заради цього пішли, а деякі — ні. Плюс буде багато поранених, які мають бути соціально адаптовані.
І весь цей процес має бути в культурі. Вона має бути спрямована насамперед на відновлення людей. Якщо їм буде комфортно і спокійно з «рогоносцем», а не з чимось серйозним і вдумливим — чому ні? Я проти неякісного матеріалу, мене так привчили в університеті, потім у театрі. Та для створення якісного матеріалу потрібен час.
Людина все одно буде цього шукати. Це і до великої війни потрібно було. Задача театру — і щоби культурна складова була на висоті, і задовольнити потреби людей, які приходять. Аби люди дійсно розслабилися, перевели дух. Насправді серед тих, хто відвідує театр — одиниці гурмани. Ті, хто ходять попрацювати, скажімо так, у глядацькій залі, а не відпочити. Мені здається, що з кількістю може виникнути і якість.
Тому я вас про це і питаю. Ваше життя круто змінилося, і хочеться зафіксувати: як трансформується ставлення до професії.
Я розумію, що хотів би грати, наприклад, про відчуття військових. Чимало людей сприймають цю ситуацію із соціальних мереж. Звичайно, коли людина каже «Слава Україні!», а її розстрілюють — це вражає. Це одразу розповсюджується скрізь. А що спонукало людину сказати це в тих умовах, яка сила духу, який шлях той чоловік пройшов? Це мало хто знає. А скільки таких ситуацій та історій було…
Я розумію: навряд чи це потрібно буде після війни, бо всі захочуть просто відпочити. Мені здається, коли все закінчиться, для мене тільки тоді почнеться етап усвідомлення і адаптації, повернення до творчого життя.
Зможете повернутися до роботи після Перемоги?
Я прагну, та поки не знаю, як. З початку великої війни один раз сходив у театр, і один — в кінотеатр. Улітку брав участь в проєкті, пов'язаним із волонтерською діяльністю. Їздили різними містами, Львів був кінцевою точкою. Я подумав: зараз трошки зароблю грошей і запрошу дружину на побачення. І ми пішли в кіно. Був вибір між «Снайпером» і якоюсь іноземною комедією. Я розумію, треба підтримувати свій кінематограф, але не готовий був: і так весь час в цьому. Навіть не пам'ятаю, про що комедія, та я відпочив.
Один раз попрацював ведучим, і це було ганебно. Я не думав, що настільки не готовий. Зрозумів, що потребую часу.
Мама говорить: «Ти що, військовий, навіщо ти туди лізеш?». Кажу: «Мама, а хто був військовим до війни?». Не так і багато людей. Бути на війні — не ціль мого існування. Просто я розумію, що наразі це необхідно.
Як виявилося, воно навіть приносить задоволення: наприклад, коли швидко привозиш військовим, які не можуть виїхати, необхідні речі. Або коли я їздив у небезпечні райони, у бомбосховища, розвозив людям продукти, теплі речі, ще й залишився живим — це круто. Коли довозиш пораненого, стабілізуєш, вивозиш із Пекла — і він залишається живим. Тоді ти: «Фух, значить, все недарма». Це важливіше, ніж зіграти у виставі.
Що вас розраджує? Ви писали, що рік не читали книг (я розумію, чому), не мали доступу до спілкування, до родини. Чим приводите себе в тонус?
П'ю. Жарт. Результатом. Ще компенсую, коли потрапляю до родини. Прагну туди весь час поїхати, це надає сил. Почав слухати музику, всю підряд. Зараз багато виконавців з'явилося українських: як хороших, так і поганих. І це чудово, бо не треба звертатися до «тієї» сторони за культурним продуктом. У нас є свій. Не всім і не завжди потрібна високоінтелектуальна музика, нехай буде різна, головне — українська.
Фото: Instagram Ярослава Соломка
Пам'ятаю, дивився на військового в роботі й дивувався. Він зробив все, що від нього залежало, і почав гортати тік-ток. І думаю: блін, як він так примудряється? До нас, можливо, через кілька годин постукають і скажуть «здрасьтє» — у кращому випадку. В гіршому — просто закидають гранатами. Він навчився перемикатися, бо він людина. Із військовою підготовкою, досвідом, але все ж таки.
Чи дозволяєте ви собі думати, що зробите найперше після Перемоги?
Так, я думаю. По-перше, я… хе-хе-хе, все можна казати?
Все можна, ми вільне медіа.
Клас! Чого ж ви раніше не сказали?
Я плакатиму дуже сильно. Дозволю собі відпустити почуття. День Перемоги буде днем трауру, бо багато воїнів, мирних людей загинули, віддали найцінніше: життя. Багато людей травмовані: фізично, психологічно. Скільки сімей зруйновано. Скільки дітей залишилося сиротами, скільки біди, скільки горя — поринути в це морально складно. І через сльози, співчуття, віддання пошани виникатимуть емоції. Я плакатиму, а потім піду спати. В обіймах із дружиною і сином, скільки стане часу і можливості.
Фото: Instagram Ярослава Соломка
А потім… У нас був червоний бус, ми його називали «Червоний дракон», дуже місткий. Ми його розбили, він старий був і не вивозив навантажень по 400 кілометрів в день проїжджати. Але він був легендарний: полями, болотами на ньому їздили. Думаю, ми в бусі цьому зробимо бар. Об'їздимо всіх знайомих, з якими давно не бачилися.
У пріоритеті, звичайно, буде питання віддання шани загиблим. Я впевнений, що в Харкові налагодиться мирне життя, і в інших містах теж. Багато залежить від усвідомлення людей, якою ціною далася омріяна Перемога. Над цим і попрацюємо.
«Я в армії, бо розумію, що потрібна тут»: жінки-військові
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
