― О, а это что такое? Домики какие-то деревянные, интересно. Останавливаемся?
Думаю, большая часть экскурсий в этом музее начинается именно так: увидев возле дороги несколько старых украинских домиков и надпись «музей» на самом большом из них, люди с любопытством останавливаются. Мы заехали в Писаревку специально.
Заказать экскурсию оказалось просто: на двери музея висит объявление, там указан телефон. Мы набираем номер ― и через 10 минут директор, он же экскурсовод и смотритель музея, Леонид Семенович Кобец, приезжает на стареньком велосипеде.
«Я тут живу близенько, ― поясняет он. ― Мені дзвонять ― і я вже тут. Зараз я вам усе тут покажу».
В здании бывшей корчмы — этнографический музей.
Этнографический музей в Писаревке под открытым небом «Українська слобода» невелик: две селянские хаты начала ХХ века (их перевезли из Малыжино), уникальная деревянная мельница из Лемещено и бывшее здание корчмы, где, собственно, и располагается сама экспозиция.
«Так, музей в нас автентичний, у корчмі, ― смеется Леонид Семенович и начинает экскурсию. ― Корчма була в нас, стояла край дороги, а корчмарем був Йосип. Дивіться, це все з дерева, справжнє! Ще у нашому комплексі була ще старовинна дерев’яна Свято-Покровська церква, але в 1995 році вона згоріла по необережності батюшки... Так шкода, таких церков було усього три в Україні. Тепер на її фундаменті збудовано таку ж церкву, але вже цегляну. Тут планувалося зробити унікальний куточок Слобожанщини, він так і називається – «Українська слобода». Колись тут була територія Дикого поля, потім стали утворюватися слобідки – поселення. Ось на цьому місці була, наприклад, Мар’їнка, а 200 метрів звідтіля був збудований монастир. А при монастирі залишилася писарська школа, от наше поселення і стало Писарівкою. В нас День села – 14 жовтня, то в нас в цей день – тричі Україна! Бо Покрова, день козацтва, день захисника країни та день нашого рідного села. Та ще й в нас Свято-Покровська церква».
Музей под открытым небом создали еще в 1990 году, как раз перед распадом СССР. Времена были уже совсем «перестроечные», запахло свободой, и начальство области внезапно разрешило организовать украинский этнографический музей. Сначала им заведовала его создательница, Хамлюк Любовь, а с 2008 года стать директором предложили Леониду Семеновичу. Фактически вся экспозиция музея собрана его руками и руками его учеников.
Деревянная мельница из села Лемещено.
«Починали з нуля. Тут зовсім нічого не було. Я працював вчителем, в мене був гурток етнографічний, і я з учнями своїми почав збирати потроху речі до музею. Ходили по селу, збирали матеріали. Хтось привозив сам, щось ми самі находили ― на горищах, у коморах... тут є такі раритети! Всього в музеї зараз знаходиться 590 експонатів. Де ми тільки їх не находили! Приносили сюди, мили, чистили, потім виставляли… Поступово все приміщення заповнилося. Тут вже й місця немає. В мене десь 150 різних речей, які нікуди ставити».
Леонид Семенович ведет экскурсию, а меня не покидает ощущение, что мы просто зашли в гости, где хозяин щедро показывает нам свои дорогие сердцу и ценные вещи. Немного пафосные и заезженные слова «это дело всей его жизни» здесь звучат абсолютно уместно. Чувствуется, что и о каждом экспонате, и об истории села директор может рассказать много и с удовольствием, было бы время у слушателей.
«Зараз я покажу вам унікальні речі. Щоб ви знали, етнографічного музею в Харкові та в області більше такого немає ніде. Краєзнавчий, історичний ― є, а чисто етнографічного немає. Ось, наприклад, тут є такі стародавні речі, що ми у селі нашому познаходили. Ось селянські ярма. Після війни, коли армія прийшла, всіх коней забрали, орали на коровах… з оцими самими ярмами.
Ось рушник, 1850-ти роки. Це річ унікальна! В мене п’ять речей таких, що можна не соромитись і показувати у будь-якому знаменитому музеї. Ось газета «Комсомольська правда» за 12 квітня, дивіться! Сьогодні ж, до речі, як раз день космонавтики. Бачите – ось обращеніє… Я пам’ятаю, був такий холоднуватий день такий, як і сьогодні. І раптом по радіо передають: «Перша людина полетіла у космос». Ще ми зробили стенди: ось, наприклад, стенд Великої Вітчизняної війни. Люди приходили, приносили експонати, казали: «От, наші родичі загинули у війні, а в нас такого стенда немає». Хай буде пам’ять…» ― рассказывает Леонид Кобец.
Этому вышитому рушнику примерно 170 лет.
Рядом со стендом, посвященному советскому периоду ― еще один. Его Леонид Семенович сделал по собственной инициативе. Золотые колоски на черном фоне, надпись «Чорні сторінки історії села. 1932—1933». На стене ― фото и напечатанные на обычных белых листочках имена и фамилии. 128 человек. Почти после каждого третьего имени ― пометка «дит.». Это значит ― ребенок…
«У 1932-33 роках Писарівка потрапила у величезний голодомор. Ми дуже постраждали від Голодомору. От я і зробив… Я трошки пописував там – бачте, он книжечки, невеличкі брошурки: «Чорні сторінки історії Писарівки». Опитував людей, записував на магнітофон, знімав на відео, потім написав історію. Нас навіть з учнями у Верховну Раду приглашали, на екскурсію. За те, що ми самі зробили у селі пам’ятник, меморіальний комплекс жертвам Голодомору. Я так думаю, що треба, щоб люди про все це знали й пам’ятали».
Мы отходим от стены с фото с тяжелым сердцем. Я задаю вопрос директору писаревского музея, а как сочетаются здесь эти два стенда ― советский и 1933-й год? Он недолго молчит, а потом отвечает:
Розумієте, це зараз дуже все боляче. Болить, так, і мені болить. Але ж це теж історія. Її треба знати.
Ми двигаемся дальше, впрочем, идти недалеко ― помещение совсем небольшое. Вот висят вышитые рушники, одежда, стоят заботливо подписанные глечики, лежит старинный сельхозинвентарь, старый, но вполне рабочий фотоапарат на пластинах, плетеная из лозы детская кроватка. Все эти вещи ― настоящие, у них были хозяева, у каждой ― своя история.
«Тут, знаєте, можна відчути такий дух… ― говорит наш эксурсовод, останавливаясь. ― Дух людей, що ними користувалися. Зараз розкажу таку цікаву річ. Коли, знаєте, в мене упадок сил, або настрою нема, я сідаю на велосипеда та їду до музею. Отак два круги пройду по кімнаті і заспокоююся. Відчуваю ауру таку… людську доброту. Люди усім цим користувались, тож, може, щось і залишилось таке, знаєте… Ані за одну річ, що люди віддали до музею, ніхто не попросив грошей. Все безкоштовно. Я навіть пропонував деяким бабусям якісь хоч копійки ― ніхто не брав. Я працюю на півставки сам, офіційно, від Золочівського відділення культури. Але екскурсії проводжу безкоштовно. Мені хочеться, щоб люди знали свою історію, бачили усе це, розумієте?»
«Я, знаєте, давно освоїв комп’ютер, зробив сторінку музею у фейсбуці. А в цьому році приймаю участь у мини-проєкті, що виділяє транш на відбудову музею. Я маю надію виграти й сподіваюсь, що ми отримаємо кошти на реставрацію. Хочеться привести музей у належний стан».
В экспозиции музея сейчас 590 экспонатов, еще примерно 150 хранятся в запасной комнате.
Перед тем, как уехать, мы оставляем абсолютно искреннее «спасибо» в толстой тетради отзывов. «Дякуємо за надзвичайно цікаву розповідь», ― вижу я выведенную аккуратным детским почерком предыдущую фразу. Не знаю, был бы этот музей под открытым небом таким же интересным, если бы им не занялся человек с таким открытым сердцем...
Посещение музея и экскурсия ― бесплатны.
Адрес: Харьковская обл., Золочевский р-н, с. Писаревка.
Директор — Кобец Леонид Семенович.
Тел. 098-546-22-58; 0576-499-524.
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
