«Мене дивує ця мовна шизофренія у вивісках і спілкуванні на вулицях», — ужгородський філолог про Харків

Навесні 2018 року активісти й митці Слобожанщини та Закарпаття проведуть культурний форум «СлободаКульт». Цього разу форум пройде в Ужгороді. Традиційно, як і торішні заходи у Львові та Харкові, «СлободаКульт» триватиме два тижні. Представники культурних інституцій з різних міст презентуватимуть особливості своїх регіонів. Програма форуму ще невідома. Поки що учасники знайомляться з іншою частиною країни. Активісти, громадські та мистецькі діячі з Закарпаття їдуть на схід, а жителі Слобожанщини — дізнаються про захід. Це потрібно для усвідомлення, що саме нас розрізняє, а що об’єднує, та що буде цікаво відвідувачам у культурній площині.

Медіапроект «Накипіло» поспілкувався з учасником «СлободаКульт», ужгородським журналістом Михайлом Марковичем. Філолог за освітою, він вирішив піти служити в армію, де виконував обов’язки конвоїра особливо небезпечних засуджених. Тепер свій досвід він планує відобразити в книжці. Під час подорожі він відвідав Харків, Слов’янськ та Краматорськ та розповів про свої враження.

Михайле, розкажіть про свою ініціативу, яку ви презентуєте на «СлободаКульт».

Я як український філолог, як людина, що цікавиться літературою, представляю літературну програму. Dofa.fund звернулися до мене з проханням проконсультувати, що було б цікаво закарпатцям почути від харківських колег. І, власне, ми зупинилися на Сковороді як єдиному такому знаменитому українському філософі. Я думаю, що Сковорода став би відкриттям для закарпатців, так само як і Розстріляне відродження. Оскільки я також захоплююся художнім репортажем, нам дуже цікавий Майк Йогансен. Ми хочемо показати закарпатцям, що тут було в 20-х роках, що це саме Україна і це саме Харків.

Про мовне питання та стереотипи

Ви приїхали познайомитися зі сходом країни. Тож які у вас враження? Чи побачили ви, чим відрізняється схід від заходу, а чим вони схожі?

У нас зараз культурне «притирання рогів» між заходом і сходом. Оскільки більшу частину нашої подорожі ми проводимо у Харкові, то можу провести порівняння Харкова й Ужгорода. Найперше, що вражає, — це масштаб. Ужгород — це провінційне місто, а Харків — велике. Нас дивують ці відстані і те, як люди пристосовуються до них. Також темп міста. Ужгород він такий повільний, ти знаєш, що будеш на місці швидко, бо все дуже близько і ти на розслабоні собі ходиш.

Але вам все ж таки було комфортно?

Так, було комфортно. Нас вразив Харків і вразив приємно. Але є деякі нюанси. Наприклад, мене як філолога  дивує ця зросійщеність міста, така мовна шизофренія, яка існує у вивісках, рекламі, спілкуванні на вулицях, але, я думаю, це загальноукраїнська проблема. Поєднання цього суржика і російської з українською — воно для нас трохи дивне.

А щось спільне між сходом і заходом ви побачили?

Ми побачили Слов’янськ, Краматорськ, це для нас таке вражаюче, і, наприклад, ми бачимо людей і я думаю, що люди — це і є спільне між нами.

Інші ландшафти, інші місця і краєвиди, а люди — це спільне. Бо незважаючи на те, що ми живемо на таких великих відстанях, у нас одні проблеми.

Які саме проблеми ви маєте на увазі?

Це війна. Хоча на заході вона менш відчутна, чим тут. На жаль, там люди дізнаються про війну, коли когось вбито. Тільки тоді, коли це стосується когось особисто, ми розуміємо, що війна поки що триває. Хоча там дуже багато волонтерів, які також допомагають військовим, і дуже багато військових із Закарпаття. Знаменита наша 128-ма бригада.

А тут це відчутно набагато більше. Хоча медіа теж вплинули на це, робота медіа зумовила наше відчуття страху. Наприклад, ми їдемо і розуміємо, що зараз Слов’янськ мирний, але все одно: оці картинки — це сприйняття війни особисто виховано в кожному, і розуміється по-своєму. Це заставляє нас відчувати хвилювання.

А ви мали власні стереотипи щодо сходу країни?

Звичайно. По-перше, я знав, що тут буде поширена головним чином російська мова. Звичайно, є відголосок Радянського Союзу, присутній у серпах і молотах на будівлях.

Ще одне, але це не стереотип, я цікавлюся літературою і знаю, що тут дуже розвинута поліграфія. У Харкові майже вся Україна друкує свої книги, і це для мене було важливо. Так само мене вразив будинок «Слово». Можна сказати, я заради цього і їхав — відчути атмосферу, в якій перебували знамениті письменники, що вони бачили і яким було місто, де вони жили.

Щодо мови, я не думав, що можу зіштовхнутись з якоюсь агресією. Тому що я служив в армії в 2012—2013 роках і там була широко представлена вся Україна. Нас було, наприклад, сотня чоловіків, і я знаю, як кожен регіон сприймав мою розмову українською. Були такі заяви: якщо ти приїдеш до Луганська або Донецька, то маєш підстроюватись під місцеві умови. У мене цього не було, тому що я відкрито говорив з ними українською. Так, я отримав кличку «Бандера», але знав, що нічого не трапиться, що це такі міфи, стереотипи, ярлики, які начепили людям. Не варто боятися. Думаю, навпаки: треба переходити на українську.

Вважаю, події, які зараз відбуваються, сприяють цьому і є рушійною силою, щоб зробити нарешті цей крок. Було б класно, якщо б Харків взяв і продемонстрував, тому що це насправді дуже українське місто.

Про конвоювання в’язнів та літературу

Я знаю, що ви були конвоїром в армії. Розкажіть про цей свій досвід.

Коли я служив в армії, був зарахований до внутрішніх військ міста Дніпро. Потрапив у конвойну частину. У мене була місія конвоювати найбільш небезпечних злочинців. Я служив дев’ять місяців. Це був дуже вражаючий досвід. Я відкрив для себе інший бік життя, про яке ми, звичайні люди, мало що знаємо. І я власне, працюю над книгою про цей інший світ. Художній репортаж, яким я цікавлюся, допомагав мені бачити в своїй службі якусь місію і шанс показати це людям. Я потрапив туди, — а усвідомлення того, де я був і що бачив прийшло набагато пізніше. Мені захотілось відкрити читачам, що це за світ такий. Є багато літератури на тему відбування покарання з боку в’язнів: книжки про ув’язнених ГУЛАГу, концтаборів. І це все здебільшого показано з очима засуджених. Мені хочеться розповісти про це з точки зору конвоїра, який споглядає за тюремним життям з  іншого боку тюремних грат, і як саме цього конвоїра виховують. Як йому розповідають, що він працює не з простими людьми, з цими ярликами, які на в’язнів навішують, і як, власне, його готують до цього іншого світу.

А вас не турбувало, що в літературі конвоїрів відображають як жорстоких людей, тому і у вас може з’явитися таких образ?

Я скажу, що це таке відчуття адреналіну, коли тобі нав’язують стереотипи та ярлики, що ось зараз прийде людина, яку ти маєш боятися або захищатися від неї. Дивне враження, коли ти вперше бачиш засуджену людину і розумієш, що це така ж звичайна людина, як і ти. Під час візуального контакту починаєш розуміти, що це не якийсь там звір, не маніяк з фільмів. І так само їм нав’язували, що це —  конвой, він має владу над тобою і буде спричиняти тобі біль, фізичну чи психологічну.

Я здійснював конвоювання особисто небезпечних злочинців, які засуджені за жорстокі вбивства. Це люди, які відсторонені від суспільства і несуть покарання за свої вчинки. І історії, пов’язані з цим  - дуже емоційні і вражаючі. Були такі шокуючі випадки із канібалізмом, консервацією людей, історії з вбивством матерями своїх новонароджених дітей.

Тому що вона виглядає звичайно, але ти розумієш, що вона забирає життя. Або коли ти приводиш людину в суд, і там починають зачитувати, що саме вона заподіяла, і в тебе з’являється зовсім інша картина.

А вам доводилося з ними спілкуватись?

Це заборонено, але не без цього, тому що ти знаходишся у закритому приміщенні з в’язнем. Ці особливо небезпечні злочинці сидять в «одиночках», і зазвичай дуже налаштовані на контакт. Вони насправді надзвичайні психологи. І мені, як журналісту, було цікаво задати їм деякі, іноді навіть провокаційні питання. Я питав, які були мотиви, чи змінює їх в’язниця, чи робить вона їх краще, оскільки це виправна інституція. Але вони казали, що в’язниця їх змінює в гіршу сторону, вони стають нелюдьми. І я вважаю, що така проблема насправді є. І незрозуміло, що робити з цими людьми, чи є такі методи і місця, де вони можуть розкаятися і виправитися.

Чи думаєте, що наші тюрми треба зробити схожими на тюрми, наприклад, Норвегії?

Я не знаю, які тюрми в Норвегії, але в наших в’язницях є над чим працювати. Треба переймати досвід інших країн, тому що умови перебування у нас є нелюдськими. Таке «виправлення» може перетворити людину на тварину.

Ви з військовою службою вже зовсім закінчили?

Ну то для мене був важливий досвід, і якщо я напишу книгу, це буде ідеальна історія про мою армію: «Пішов в армію, щоб написати книгу». Такий експеримент, який я випробував на собі.