Війна Росії з Україною. Німецько-Радянська битва. Волинська трагедія. Все це катастрофи для особистості, бо людина стає лише порядковим номером у нескінченному мартиролозі. Ім’я зникає. Лишаються, якщо поталанить, пам’ятні каміння на братських могилах. Так розуміє філософію масового насилля поетка Маріанна Кіяновська, яку вона відобразила у збірці віршів «Бабин Яр. Голосами».
Далі — пряма мова Маріанни про те, що спільного між Голокостом і Голодомором, хто має відповідати за вбивства в Донбасі та чому не треба засуджувати всіх росіян через дії влади.
Безименні жертви
Ці війни (Друга світова та Російсько-українська, — Ред.), вони різні, якщо їх мислити через те, що може розказати людина, яка перемагає. Але це однакові війни, якщо дивитись на них з точки зору жертви, — людини, яка страждає. Наприклад, в усіх війнах гинуть діти. І це однакові діти. У всіх народів це однакові діти. В усіх війнах гинуть жінки. Вагітні жінки. В принципі, це однакові вагітні жінки. І неможливо уявити різні історії смерті. Історія смерті вагітної жінки, котра опинилась не там і не тоді, де треба.
Для мене в одному ряду тільки трагедії Голокосту, Голодомору, Волинської трагедії, Чорнобиль. Якщо про них говорити голосом жертви, це ситуації одного порядку. Але найстрашніше в цих ситуаціях не те, що люди там гинуть, а те, що, коли йдеться про такі смерті, про смерті жертв, ці люди позбавлені гідності смерті. Тому що людина, яка вмирає на полі битви, вона не лишається безіменною. Звичайно, є невідомі солдати. Але я умовно говорю, що це не є безіменна жертва. Все-таки ця людина заслуговує на пам’ять, і про ту людину пам’ять, переважно, триває.
Коли йдеться про масові вбивства, ці жертви безіменні. Ми не говоримо про конкретних людей, які гинуть. Ми говоримо: «Отут п’ятдесят тисяч, отут тридцять тисяч, отут сто тисяч, отут два мільйони». І ці люди, — вони стають безименними. І про них не мислиться як про людей, які прожили конкретне життя. Коли мене ця думка спіткала, я зрозуміла, що ці фабрики смерті, гітлерівські, вони, в цивілізаційному сенсі, створили прецидент мислення про жертв в кількостях, а не за властивостями цих жертв.
«Змінилося те, що щурив стало більше, ніж досить...»
Вірш Маріанни Кіяновської зі збірки «Бабин Яр. Голосами»
Голокост і майбутнє
Я вважаю, що ми повинні працювати із пам’яттю, і з уявою, коли ми говоримо про Голокост. Вони мають нам допомогти взаємодіяти з цією ситуацією. І не тільки в ключі минулого. Тільки через пам’ять і уяву ми можемо уявити (немає документів про це, є усні свідчення), що на Донбасі вже зараз теж є яри з тисячами замордованих. Тому коли мене питають, хто адресат цієї книжки (збірка віршів Маріанни Кіяновської «Бабин Яр. Голосами», — Ред.), то я скажу: всі. Тому що не тільки про Голокост мова, а й про майбутнє. Якщо ми хочемо в цьому майбутньому всі, оперуючи пам’яттю і уявою, говорити про Голокост як про трагедію, яка має універсальну властивість повторюватись. Якщо на це дивитись очима жертви, виходить, Донбас — це тисячі замордованих. І Бабин Яр — десятки тисяч. Вони зараз відрізняються тільки кількісно.
Хто вбивця?
У мене в Росії широке коло людей, з якими я спілкуюся, до яких я не маю претензій в етичному сенсі. В мене є в Україні знайомі, які кажуть: «Путін приде — порядок наведе». Через це я ніколи не говорю у категоріях: «Ото росіяни — от вони такі». Бо, наприклад, як людина зі Львова, корені якої частково з Волині, я знаю, коли казати: «Оце українці, а оце поляки», — це дуже погано. Правильно казати: «Оце вбивця — він називається Анжей. Оце вбивця — він називається Андрій. Оце вбивця — він називається Джон».
Я ніколи не присвоюю властивості людей властивостям народів. Для мене близький приклад Нюрнберзького процесу, коли було сказано: «Ми судимо не німців, ми судимо вбивць». І, мені здається, що Україна має теж собі так сказати. Тому що нас чекають, після того як вирішиться питання Донбасу, питання: «Що робити з людьми?», «Хто співучасник?», Хто колабораціоніст?», «Хто вбивця?», — і судити вбивць. І, мені здається, буде великою помилкою, якби ми вже зараз почали говорити: «То донецькі — вони пустили Путіна».
Є конкретні люди, конкретні ситуації. Я цікавилася певними речами. Абсолютно ніколи не було, щоб цивільні люди, населення міста, могли зупинити армію. Населення міста може зупинити кілька танків. Далі починається підпілля. І для підпільника гасло: «Вижити. Вціліти. Продовжити боротьбу». Це важливі речі, які зараз занадто мало проговорюються.
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
