Люди, що поруч

Біль, розпач, фізичне й емоційне виснаження — ціна, зазвичай, довгого, не завжди успішного шляху до здоров'я близької людини. Ці невідомі звичайні люди — дружина, мама, лікар, подруга, сестра, які підставляють плече й підтримку близьким, завжди непомітні у фокусі уваги до людей, яких опікують.

«Іноді я кажу їй: тепер ти командуй»

Герой України, генерал-майор Ігор Гордійчук розповів про те, наскільки важливою для нього є підтримка дружини.

У 2014 році полковник Гордійчук командував операцією на стратегічній висоті Саур-Могила. Наприкінці серпня розвідники під його командуванням утримували висоту, відбиваючи нічні атаки бойовиків 12 діб. Навіть отримавши декілька контузій, Гордійчук не покинув позицій без наказу. Він останнім залишив висоту і намагався вивести з-під вогню бійців.  

00165.MTS.01_43_18_07.Still001

Виходячи з Іловайського котла, отримав важке поранення. Під вогнем мінометів та артилерії, вибухнув автомобіль, великий осколок снаряду влучив Гордійчуку в не захищену каскою частину потилиці. Ігор Володимирович сам вибрався з палаючої машини — через щільний вогонь на допомогу ніхто прийти не міг. Як тільки рану перев’язали, він не припиняв командування, доки його не знесилила втрата крові.

Українських військових в тому бою захопили в полон. Але непритомного Гордійчука з пораненням кинули помирати 29 серпня. У лікарні Ігор Володимирович опинився лише через два дні.

00165.MTS.01_43_18_07.Still001

Я кажу йому завжди: “Тільки ти міг вижити під палючим сонцем, —  каже дружина Тетяна.

Після значної кількості хірургічних операцій та курсу реабілітації в США Ігор Володимирович продовжує відновлює сили. Наразі він керує Київським військовим ліцеєм імені Івана Богуна.  

00165.MTS.01_43_18_07.Still001

Без неї я б не вижив, то сто відсотків, — усміхається Ігор Володимирович. — Зараз ми з більшим розумінням відносимося один до одного.

«У цей час я зверталась до Бога: «Боженько, допоможи, збережи, сама буду ходити і його приведу”»

Міша – особлива дитина, яка у тринадцять років перенесла інсульт. Хвороба змінила усе життя хлопця та близьких. Найголовніша підтримка, побудова віри у майбутнє, сприяння у відновленні Міши лягло на матір Наталію.

00165.MTS.01_43_18_07.Still001

Біда прийшла, коли Міші було тринадцять з половиною років. У той день дитина була уже дома, після уроків, ми ж були на роботі. Телефоном Міша повідомив, що йому відняло праву сторону, звичайно ж, зразу приїхала швидка і нас забрали в реанімацію.

Двадцять чотири дні мати цілодобово провела біля ліжка сина, після чого забрала його додому, готуватись до подальшого лікування за системою гамма-ніж. За тиждень до запланованої дати процедури в хлопця стався повторний приступ, він впав у кому.

У лікарні хлопця прооперували, частково забрали гематому, однак проблема залишилась.

У цей час я зверталась до Бога: «Боженько, допоможи, збережи, сама буду ходити і його приведу. Це був складний період, Міша важко з цього виходив, відсутні були усі навички: ми вчились наново жити, дихати, ковтати, рухати ногами, руками.

Незважаючи на вердикти лікарів, які готували матір до найважчого, син прийшов до свідомості і тепер уже потребував реабілітації.

Чоловік і старша донька пані Наталі були поруч, але і вони потребували її розради, віри і підтримки.

00165.MTS.01_43_18_07.Still001

Я розуміла, що сама дома не справлюсь, тому ми почали шукати реабілітаційні центри. Вперше в такому центрі ми жили чотири місяці. За цей час Міша тут адаптувався, почав говорити, навчився сидіти, посміхатись, це для нього другий дім. З нами працювали реабілітологи, психолог, логопед, ерготерапевт.

Для Міши важко допустити до себе своїх однокласників, друзів, які знали його до хвороби, але він вірить, що у свій випускний одинадцятий клас, разом з товаришами він піде своїми ногами.

«Найважче дома психологічно. Якщо дитина в чотирнадцять років не відпускає тебе ні в магазин, ні в іншу кімнату, бо він засікає час, — ось це важко. Він це пояснює любов’ю матері до сина, а сина до матері. Зараз уже пройшов певний час, і він став спокійніший, він не так емоційно реагує, часами сам відпускає мене у магазин на кілька годин, але завжди говорить: «Ти маєш бути поруч».

Завдячуючи своїй наполегливості і старанням, підтримці мами і рідних, роботі реабілітологів, Міша почав робити самостійні кроки в нове життя.

Ніколи не малювавши, Міша пробує і це, також він часто римує фрази:

«Я задоволений, як відбувається реабілітація: і фізично, і психологічно, я відкриваюсь, знаходжу щось новеньке для себе. Я змінився, у мене появилось більше чого я люблю, я змінив своє ставлення до людей, став їм довіряти, бо відчув до себе більше любові», — розповідає Міша.

«Дуже вдячна кожному медику за його працю»

Ще недавно Олександра, громадянка Канади, приїздила в Україну абсолютно здоровою в якості туриста. І відсутність можливості нормально пересуватися навіть з дитячим візочком вразила її вже тоді.

Печальний досвід що я мала тут у візочку – у аеропорті, там все прилаштоване для візочків у Канаді. Ми летіли через Стамбул- там теж було облаштоване набагато краще, ніж на Україні. Навіть коли я приїзжала ще декілька років потому на Україну, я прилітала з маленькою дитиною, дитина ще була у колясці, то навіть є різниця- я не могла зрозуміти, як люди живуть з маленькою дитиною та пересуваються, як можна зайти у кожен магазин – не можна зайти нікуди якщо ти з коляскою, а навіть з візочком ще складніше.

Олександра вважає, що рівень медичних послуг, фаховий рівень лікарів у Канаді та в Україні суттєво не відрізняється. Натомість за небайдужістю людей, у тому числі незнайомих, випадкових перехожих, їх готовністю прийти на допомогу Україна навіть попереду.

Такої великої різниці я не відчула. Ніхто не падає в обморок при відє мене в візочку не тут, ні там. Навіть іноді на Україні більшу бачу готовність допомогти, подержати двері, пересісти, наші співвітчизники більш чутні навіть іноді до цього. Персонал тут – вище всяких похвал. Дуже висококласні фахівці. Тут мені дуже подобається міцний комплексний підхід. Я мала досвід реабілітації в Канаді і можу сказати – там не робили нічого такого, чого не роблять тут. Навіть тут я маю більше, говорить Саша.

Олександра приїхала проходити курс реабілітації сама. Родичі не змогли приїхати з нею. На час її перебування в реабілітаційному центрі «людьми поруч» став медичний персонал — лікарі, реабілітологи, медичні сестри. Ми поговорили з головним лікарем центру «Модричі» та одним з реабілітологів про ті проблеми, з якими стикаються «люди поруч».

«Я притримуюсь думки, що родичам завжди значно важче сприйняти ситуацію, яка сталась з їхніми близькими»

Родичі пацієнта не менше, ніж сам пацієнт, потребують кваліфікованої допомоги психолога, оскільки декому здається, що круг уже замкнутий, не можуть самі знайти виходу з цього, вважає Тетяна Франчук, головний лікар Реабілітаційного центру «Модричі».

Є багато випадків таких, коли необхідна негайна  допомоги психолога, тому що родич пацієнта не усвідомлює всю важкість ситуації. Була людина здорова, щаслива, заробляла гроші, а тут сталась та чи інша травма, яка прикула до ліжка. І не відомо, наскільки пацієнт буде прикутий. І, як правило, на жаль, це незворотні зміни, і як правило, на все життя травми, наприклад, шийного відділу хребта приковують до ліжка пацієнта, який залежний повністю уже від дружини, від мати чи батька, — говорить Тетяна.

Були випадки, згадує лікарка, коли родичі не можуть усвідомити, що дитина уже повністю не одужає, і буває таке – давай, займайся, вставай, скільки можна лежати, – тобто такі негативні моменти також бувають, але після занять з психологом ці питання обдумуються, родичі розуміють всю складність ситуації, змінюють свою думку, далі приймають людину такою, якою вона є, адаптуються до її стану, починають допомагати.

А бувають інші випадки – наприклад, дружина, яка розуміє важкість стану свого чоловіка, яка йому дуже допомагає, готова підставити плече – і уже рік часу тим і займається, і вона виснажується так, що в неї не раз просто «їде дах», можна скасувати, таке буває. Вона розуміє складність, вона готова допомогти, але просто не витримує, — констатує Франчук.

00165.MTS.01_43_18_07.Still001

Про те, в якому психологічному стані зазвичай перебувають рідні пацієнтів, нам розповів реаніматолог Віктор. Працюючи у реабілітаційному центрі понад рік і маючи досвід роботи з людьми з інвалідністю та їх супроводжуючими, Віктор поділився своїми спостереженнями:

«Я притримуюсь думки, що родичам завжди значно важче сприйняти ситуацію, яка сталась з їхніми близькими. Це люди, які повсякчас поряд і, які хвилюються навіть за дрібниці, що стосуються їх рідних. Пацієнти, звісно, також важко переносять свій стан, бо це щось неприємне, незнайоме і вони не завжди розуміють, що з ними сталось. Наша робота – допомогти і підготувати обидві сторони до життя в соціумі, незалежно від постреабілітаційного результату».

На думку Віктора, медичний персонал, що кожен день працює з людьми з інвалідністю, теж час від часу потребує допомоги психолога. Важко кожен день підтримувати людей, навіть розуміючи, що хтось вже ніколи не повернеться до повноцінного життя.

Справитись з власними професійними переживання фахівцю відновлювальної медицини допомагають друзі. І їм першочергово Віктор намагається донести, що пристосування, ті ж самі пандуси, для людей з обмеженими можливостями є надзвичайно важливими.

Без цього люди, які мають ту чи іншу нозологію, можуть не вийти на вулицю, не переступити бордюр, можуть не зайти в магазин, тобто, брак цього – надзвичайно важлива проблема, яка вимагає вирішення.

В Україні бути людиною з інвалідністю важко. Після лікування та реабілітації доводиться повертатися в суспільство, що часом не готове сприймати тих, має особливі потреби. Навіть у Трускавці, тобто на лікувальному курорті, немає потрібних умов для людей з інвалідністю. Щоб потрапити до бювету з цілющою водою треба здоров’я мати. І далеко не всі вважають це проблемою.

Ставлення суспільства до людей з інвалідністю в нашій країні досить не однозначне. З одного боку люди як правило стараються допомогти в конкретній ситуації — притримують двері, допомагають “здолати перепони” людям, що використовують візки. З іншого боку ніхто особливо не звертає уваги на проблему в цілому. Загалом наше суспільство поки не готове прийняти на себе роль «людей поруч».

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

опубликовано

30 июля 2017

текст

Олена Кравченко, Христина Мамчур, Петр Чумаков

фото

Еміль Мавлюталієв, Олена Кравченко, Христина Мамчур

просмотров

2043

поделиться

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: