Люди, що поруч

Біль, розпач, фізичне й емоційне виснаження — ціна, зазвичай, довгого, не завжди успішного шляху до здоров'я близької людини. Ці невідомі звичайні люди — дружина, мама, лікар, подруга, сестра, які підставляють плече й підтримку близьким, завжди непомітні у фокусі уваги до людей, яких опікують.

«Іноді я кажу їй: тепер ти командуй»

Герой України, генерал-майор Ігор Гордійчук розповів про те, наскільки важливою для нього є підтримка дружини.

У 2014 році полковник Гордійчук командував операцією на стратегічній висоті Саур-Могила. Наприкінці серпня розвідники під його командуванням утримували висоту, відбиваючи нічні атаки бойовиків 12 діб. Навіть отримавши декілька контузій, Гордійчук не покинув позицій без наказу. Він останнім залишив висоту і намагався вивести з-під вогню бійців.  

00165.MTS.01_43_18_07.Still001

Виходячи з Іловайського котла, отримав важке поранення. Під вогнем мінометів та артилерії, вибухнув автомобіль, великий осколок снаряду влучив Гордійчуку в не захищену каскою частину потилиці. Ігор Володимирович сам вибрався з палаючої машини — через щільний вогонь на допомогу ніхто прийти не міг. Як тільки рану перев’язали, він не припиняв командування, доки його не знесилила втрата крові.

Українських військових в тому бою захопили в полон. Але непритомного Гордійчука з пораненням кинули помирати 29 серпня. У лікарні Ігор Володимирович опинився лише через два дні.

00165.MTS.01_43_18_07.Still001

Я кажу йому завжди: “Тільки ти міг вижити під палючим сонцем, —  каже дружина Тетяна.

Після значної кількості хірургічних операцій та курсу реабілітації в США Ігор Володимирович продовжує відновлює сили. Наразі він керує Київським військовим ліцеєм імені Івана Богуна.  

00165.MTS.01_43_18_07.Still001

Без неї я б не вижив, то сто відсотків, — усміхається Ігор Володимирович. — Зараз ми з більшим розумінням відносимося один до одного.

«У цей час я зверталась до Бога: «Боженько, допоможи, збережи, сама буду ходити і його приведу”»

Міша – особлива дитина, яка у тринадцять років перенесла інсульт. Хвороба змінила усе життя хлопця та близьких. Найголовніша підтримка, побудова віри у майбутнє, сприяння у відновленні Міши лягло на матір Наталію.

00165.MTS.01_43_18_07.Still001

Біда прийшла, коли Міші було тринадцять з половиною років. У той день дитина була уже дома, після уроків, ми ж були на роботі. Телефоном Міша повідомив, що йому відняло праву сторону, звичайно ж, зразу приїхала швидка і нас забрали в реанімацію.

Двадцять чотири дні мати цілодобово провела біля ліжка сина, після чого забрала його додому, готуватись до подальшого лікування за системою гамма-ніж. За тиждень до запланованої дати процедури в хлопця стався повторний приступ, він впав у кому.

У лікарні хлопця прооперували, частково забрали гематому, однак проблема залишилась.

У цей час я зверталась до Бога: «Боженько, допоможи, збережи, сама буду ходити і його приведу. Це був складний період, Міша важко з цього виходив, відсутні були усі навички: ми вчились наново жити, дихати, ковтати, рухати ногами, руками.

Незважаючи на вердикти лікарів, які готували матір до найважчого, син прийшов до свідомості і тепер уже потребував реабілітації.

Чоловік і старша донька пані Наталі були поруч, але і вони потребували її розради, віри і підтримки.

00165.MTS.01_43_18_07.Still001

Я розуміла, що сама дома не справлюсь, тому ми почали шукати реабілітаційні центри. Вперше в такому центрі ми жили чотири місяці. За цей час Міша тут адаптувався, почав говорити, навчився сидіти, посміхатись, це для нього другий дім. З нами працювали реабілітологи, психолог, логопед, ерготерапевт.

Для Міши важко допустити до себе своїх однокласників, друзів, які знали його до хвороби, але він вірить, що у свій випускний одинадцятий клас, разом з товаришами він піде своїми ногами.

«Найважче дома психологічно. Якщо дитина в чотирнадцять років не відпускає тебе ні в магазин, ні в іншу кімнату, бо він засікає час, — ось це важко. Він це пояснює любов’ю матері до сина, а сина до матері. Зараз уже пройшов певний час, і він став спокійніший, він не так емоційно реагує, часами сам відпускає мене у магазин на кілька годин, але завжди говорить: «Ти маєш бути поруч».

Завдячуючи своїй наполегливості і старанням, підтримці мами і рідних, роботі реабілітологів, Міша почав робити самостійні кроки в нове життя.

Ніколи не малювавши, Міша пробує і це, також він часто римує фрази:

«Я задоволений, як відбувається реабілітація: і фізично, і психологічно, я відкриваюсь, знаходжу щось новеньке для себе. Я змінився, у мене появилось більше чого я люблю, я змінив своє ставлення до людей, став їм довіряти, бо відчув до себе більше любові», — розповідає Міша.

«Дуже вдячна кожному медику за його працю»

Ще недавно Олександра, громадянка Канади, приїздила в Україну абсолютно здоровою в якості туриста. І відсутність можливості нормально пересуватися навіть з дитячим візочком вразила її вже тоді.

Печальний досвід що я мала тут у візочку – у аеропорті, там все прилаштоване для візочків у Канаді. Ми летіли через Стамбул- там теж було облаштоване набагато краще, ніж на Україні. Навіть коли я приїзжала ще декілька років потому на Україну, я прилітала з маленькою дитиною, дитина ще була у колясці, то навіть є різниця- я не могла зрозуміти, як люди живуть з маленькою дитиною та пересуваються, як можна зайти у кожен магазин – не можна зайти нікуди якщо ти з коляскою, а навіть з візочком ще складніше.

Олександра вважає, що рівень медичних послуг, фаховий рівень лікарів у Канаді та в Україні суттєво не відрізняється. Натомість за небайдужістю людей, у тому числі незнайомих, випадкових перехожих, їх готовністю прийти на допомогу Україна навіть попереду.

Такої великої різниці я не відчула. Ніхто не падає в обморок при відє мене в візочку не тут, ні там. Навіть іноді на Україні більшу бачу готовність допомогти, подержати двері, пересісти, наші співвітчизники більш чутні навіть іноді до цього. Персонал тут – вище всяких похвал. Дуже висококласні фахівці. Тут мені дуже подобається міцний комплексний підхід. Я мала досвід реабілітації в Канаді і можу сказати – там не робили нічого такого, чого не роблять тут. Навіть тут я маю більше, говорить Саша.

Олександра приїхала проходити курс реабілітації сама. Родичі не змогли приїхати з нею. На час її перебування в реабілітаційному центрі «людьми поруч» став медичний персонал — лікарі, реабілітологи, медичні сестри. Ми поговорили з головним лікарем центру «Модричі» та одним з реабілітологів про ті проблеми, з якими стикаються «люди поруч».

«Я притримуюсь думки, що родичам завжди значно важче сприйняти ситуацію, яка сталась з їхніми близькими»

Родичі пацієнта не менше, ніж сам пацієнт, потребують кваліфікованої допомоги психолога, оскільки декому здається, що круг уже замкнутий, не можуть самі знайти виходу з цього, вважає Тетяна Франчук, головний лікар Реабілітаційного центру «Модричі».

Є багато випадків таких, коли необхідна негайна  допомоги психолога, тому що родич пацієнта не усвідомлює всю важкість ситуації. Була людина здорова, щаслива, заробляла гроші, а тут сталась та чи інша травма, яка прикула до ліжка. І не відомо, наскільки пацієнт буде прикутий. І, як правило, на жаль, це незворотні зміни, і як правило, на все життя травми, наприклад, шийного відділу хребта приковують до ліжка пацієнта, який залежний повністю уже від дружини, від мати чи батька, — говорить Тетяна.

Були випадки, згадує лікарка, коли родичі не можуть усвідомити, що дитина уже повністю не одужає, і буває таке – давай, займайся, вставай, скільки можна лежати, – тобто такі негативні моменти також бувають, але після занять з психологом ці питання обдумуються, родичі розуміють всю складність ситуації, змінюють свою думку, далі приймають людину такою, якою вона є, адаптуються до її стану, починають допомагати.

А бувають інші випадки – наприклад, дружина, яка розуміє важкість стану свого чоловіка, яка йому дуже допомагає, готова підставити плече – і уже рік часу тим і займається, і вона виснажується так, що в неї не раз просто «їде дах», можна скасувати, таке буває. Вона розуміє складність, вона готова допомогти, але просто не витримує, — констатує Франчук.

00165.MTS.01_43_18_07.Still001

Про те, в якому психологічному стані зазвичай перебувають рідні пацієнтів, нам розповів реаніматолог Віктор. Працюючи у реабілітаційному центрі понад рік і маючи досвід роботи з людьми з інвалідністю та їх супроводжуючими, Віктор поділився своїми спостереженнями:

«Я притримуюсь думки, що родичам завжди значно важче сприйняти ситуацію, яка сталась з їхніми близькими. Це люди, які повсякчас поряд і, які хвилюються навіть за дрібниці, що стосуються їх рідних. Пацієнти, звісно, також важко переносять свій стан, бо це щось неприємне, незнайоме і вони не завжди розуміють, що з ними сталось. Наша робота – допомогти і підготувати обидві сторони до життя в соціумі, незалежно від постреабілітаційного результату».

На думку Віктора, медичний персонал, що кожен день працює з людьми з інвалідністю, теж час від часу потребує допомоги психолога. Важко кожен день підтримувати людей, навіть розуміючи, що хтось вже ніколи не повернеться до повноцінного життя.

Справитись з власними професійними переживання фахівцю відновлювальної медицини допомагають друзі. І їм першочергово Віктор намагається донести, що пристосування, ті ж самі пандуси, для людей з обмеженими можливостями є надзвичайно важливими.

Без цього люди, які мають ту чи іншу нозологію, можуть не вийти на вулицю, не переступити бордюр, можуть не зайти в магазин, тобто, брак цього – надзвичайно важлива проблема, яка вимагає вирішення.

В Україні бути людиною з інвалідністю важко. Після лікування та реабілітації доводиться повертатися в суспільство, що часом не готове сприймати тих, має особливі потреби. Навіть у Трускавці, тобто на лікувальному курорті, немає потрібних умов для людей з інвалідністю. Щоб потрапити до бювету з цілющою водою треба здоров’я мати. І далеко не всі вважають це проблемою.

Ставлення суспільства до людей з інвалідністю в нашій країні досить не однозначне. З одного боку люди як правило стараються допомогти в конкретній ситуації — притримують двері, допомагають “здолати перепони” людям, що використовують візки. З іншого боку ніхто особливо не звертає уваги на проблему в цілому. Загалом наше суспільство поки не готове прийняти на себе роль «людей поруч».

опубликовано

30 июля 2017

текст

Олена Кравченко, Христина Мамчур, Петр Чумаков

фото

Еміль Мавлюталієв, Олена Кравченко, Христина Мамчур

просмотров

2095

поделиться