Лікарняний етюд

Хтось забув прикрити двері. Я лежу на протязі. Лікарняне ліжко повернене до вікна. Там клени. Шкода, що не липи, вони так м’яко пахнуть.

Я й сама вкрита листяним простирадлом з намальованими червоними сонечками.

Я лежу вкрита про шию, бо мама завжди лякала протягом, і бабуся. І піднятими руками ловлю повітряних пташок, поривчастих, стрімких. А як закинеш руки за голову, то ці пташки підхоплюють, та ніяк не піднімуть, бо що ж то за халепа з трубками-катетерами.

Пташки граються зі мною, прослизають крізь пальці, намагаються вдертися під простирадло. Але ні, там поки температурно. Згодом.

Дерева дужче й дужче розхитуються. Зелений такий різнобарвний. Бліді фіранки, навколо цього пейзажу, здаються ганебною рамою, створеною якимсь неробою. Чаруюся і нервуюся водночас.

Аж раз — двері зачинилися. Картина лишилась, а пташки полетіли. І ніхто в гомінкому коридорі не знав, як вони тут бавилися.