«‎Немає нічого неможливого навіть у час війни». Харків'янка про створення екоприхистку та розвиток культури життя в селі

В одному з чи не найменших сіл Ямпільської громади на Вінниччині, у Слободі-Бушанській, з'явився екобудинок. Приміщення із солом'яних панелей є одночасно прихистком для вимушених переселенців і простором для місцевих подій.

Перший поверх розрахований на 100 осіб, тут проходять зустрічі односельців, освітні, дитячі заходи. Другий поверх — для проживання родин. Є п'ять кімнат, кухня з їдальнею та зала, яка надалі буде використовуватись як хостел. Будинок має два санвузли. 

«‎Усе майже готово, щоб зустрічати гостей. За тиждень будинок повністю укомплектуємо меблями та кухнею», — каже Олена Купіна, співініціаторка проєкту. 

Ще рік тому вона й уявити не могла, що займатиметься цим. Ба більше, що житиме в селі та побачить тут великі перспективи. До місцевої спільноти Олена приєдналась у квітні 2022 року, коли переїхала з Харкова на Вінниччину в пошуках прихистку. Спершу оселилася в Буші з донькою, пізніше з Куп'янська перевезла батьків. Досвід фінансової менеджерки став у пригоді в громадській організації «‎Бушанська Толока». Завдяки знанням Олени стала реальною співпраця з європейськими донорами, і як результат — відкриття екоприхистку.

Тож знайомимося з Оленою та її напрацюваннями.

За фахом я бухгалтерка. Моєю основною роботою завжди був фінансовий супровід малого та мікробізнесу. У 2014 році я відкрила для себе сферу громадської діяльності. Відтоді занурилася в роботу неприбутнового сектору, відвідала багато тренінгів. А вже через рік стала фінансовою директоркою у громадській спілці «‎Міжрегіональний союз птахівників та кормовиробників України». Продовжувала навчатись, отримала міжнародні сертифікати з бухгалтерському обліку та фінансового менеджменту в неприбутковому секторі. Із досвідом відчула, що хочу ділитися знаннями. Так у мене з'явився свій мікробізнес: навчання бухгалтерському обліку початківців. На момент повномасштабного вторгнення я надавала індивідуальні консультації.

Але 24 лютого, як у всіх українців, моє життя зупинилося...

Вранці зібрала дітей, домашніх тварин, сіли в машину і поїхали... Просто кудись подалі з міста. Зі мною були син, йому 27 років, 14-річна донька та 7-річний онук. На той час я мала достатньо знайомих по всій Україні. Люди дзвонили, питали, куди ми їдемо, яка допомога потрібна, запрошували до себе.

Однією з перших подзвонила Мирослава Ганюшкіна з мистецької агенції «‎АртПоле». Вони мої клієнти. Познайомилися чотири роки тому, коли я проводила їм короткий курс з бухгалтерського обліку для неприбуткових організацій. Мирославі я пояснила, що на Київ їхати не планую, та якщо вона має знайомих на нашому шляху, хто допоміг би з паливом, буду вдячна контактам. 

Прямували ми до Вінниці, туди нас запросила моя коліжанка. Пам'ятаю як зараз: близько 12:00 стояли на виїзді з Харкова, на Пісочині, і тільки 25 лютого о 3 годині дня дісталися Вінниці. Враховуючи, що нас троє дорослих, двоє дітей, два кота і дві шиншили — довго зупинитися у неї ми не могли. Шукали інші варіанти. Тоді всі активно писали в робочих чатах. Знайти, де зупинитися, здавалося неможливим. Один колега написав, що є варіанти. Я написала, що знаходжуся у Вінниці з дітьми, і що нам нема, де ночувати. Знайшлося житло лише на одну ніч. 

Далі пропонували їхати або у Хмельник, або в Бушу. Для мене що одне, що інше — абсолютно незнайома місцевість. Лише пізніше дізналася, що Буша — популярне місце серед любителів зеленого туризму, добре відоме в певних колах, але я до нього тоді не належала. Зрештою, обрали Бушу: туди було ближче.

Так ми потрапили в родину Каті та Сергія, місцевих господів садиби, які погодилися нас прийняти. Я їм дуже вдячна. Ми досі спілкуємося, стали як рідні. Сергій наступного дня після нашого приїзду поїхав до ЗСУ. Ніхто не знав, як буде далі. Ще й діти захворіли після цих переїздів... Зосталися ми в садибі на тиждень, поки лікувалися.

З'явилося трохи часу роздивитися навколо. Першим до Буші придивився син. Він ходив за дровами в ліс, я ж була в інших клопотах. Мої брат і батьки опинилися в окупації, в Куп'янську. Мама дзвонила і майже щодня зі мною прощалася. Якось я почула від сина: «‎А тут гарно, було би прикольно мати тут будинок». Я: синку, який будинок... Та мабуть, він зрозумів, що ми тут надовго.

У мене не вкладалося в голові: як я, проживши багато років у Харкові, буду жити в селі? Моє дитинство пройшло в бабусі у Дворічанському районі, за десять кілометрів від російського кордону. Добре пам'ятаю, яке то було життя. Газу немає, з опалення — лише дрова. Тут все так само. Одна справа приїхати сюди відпочити, погуляти — це приємно. Тут заповідник, річка, ліс, є старовинний Гайдамацький яр. Подивитися цікаво, але постійного проживання тут я не уявляла.

Із Буші спробували виїхати до Польщі, але через дві доби на кордоні захворіла і я, і діти ще не одужали. Розвернулися на Львів. Туди якраз виїхала моя невістка зі своєю мамою. Зустрілися з ними в шелтері, пожили там. Коли сина визвали на роботу, довелося роз'їхатися. Онука, невістку та її маму я відвезла в Молдову до їхніх родичів. А нас із дочкою дорога знов привела в Бушу. У подруги знайомого там пуста хата стояла, і вона не проти, аби ми там оселилися. З 4 квітня ми остаточно осіли в Буші.

По приїзду я зателефонувала Каті, в якої ми тут вперше жили. «‎Я у Буші», — кажу, а вона: «‎А що ти тут робиш?». Кажу, я ж обіцяла, що приїду до тебе жити. І сміємось. Коли раніше зідзвонювались, так і жартували. Дзвоню одного разу із шелтера, ще у Львові, питаю: «‎Що ти робиш? — Та помідори саджу. — А на мене садиш? Я ж приїду. Хату куплю і будемо жити по сусідству». Сміялися, і не думали, що жарти пророчі.

Потихеньку почали дзвонити клієнти. Громадські організації, з якими я працювала, подавали заявки на європейські гранти. Проєкти стосувалися підтримки українців у воєнний час, їх охоче підтримували. З'явилася потреба вести бухгалтерію, фінансову звітність. Робота повернулася, стало спокійніше.

Уперше я відчула, як моя допомога мені ж почала повертатися. Стільки років я жила за принципом «‎роби добро і кидай його у воду». А тут воно, як каже моя коліжанка, пролилося мені дощем.

У травні я познайомилася з місцевою активісткою, Светоярою Качуренко. З початком повномасштабного вторгнення вона, разом із групою місцевих жителів, вирішила допомагати в Буші переселенцям. Відкрили прихисток, де люди могли перепочити з дороги й рушити далі. Буша належить до Ямпільської громади біля кордону з Молдовою, досить безпечне місце. Я приєдналася до них із цікавості, але швидко зрозуміла, що тут мої навички будуть корисні. Почала допомагати з бухгалтерією.

До нас їхало все більше людей. Маріуполь, Волноваха, Запоріжжя, Харків... Улітку жити в умовах зеленого туризму чудово, поки тепло. Ми ж орендували простір у центрі села, що взимку не опалюється. Як же відремонтувати будинок та підготуватися до зими? 

Светояра запропонувала: «‎Склади кошторис, що потрібно з матеріалів. Пошукаємо варіанти». На щастя, вдалося отримати підтримку громадської організації «‎Глобальна мережа екопоселень України». Нам оплатили будівельні матеріали. Потім знайшлися ті, хто допоміг з ремонтом. Але ми розуміли: це швидке рішення. Треба думати глобально. Людям потрібен не просто прихисток, а місце для відновлення, спілкування.

У Буші й до повномасштабного вторгнення мешканцям не було де збиратися. Не було місця для спільнотворення. А спільнота починається там, де є люди, об'єднані єдиним баченням, і коли є місце, де вони збираються, не обтяжуючи господарів будинку. Для когось це буде соціальний простір, для когось — тимчасова домівка, надалі може стати реабілітаційним центром. Потрібне окреме приміщення. Але питання: де взяти гроші?

У липні 2022 року Светояра поїхала в Данію на європейський з'їзд екопоселень. Там розповіла про нашу ідею. Звучало грандіозно: побудувати екоприхисток в українському селі. Під час війни. Попередній бюджет — 250 тисяч євро. Брат Светояри багато років займається виготовленням солом'яних панелей для екобудинків. Цю технологію ми хотіли застосувати в нашому проєкті. Хлопець допоміг розробити технічну документацію, і з нею Светояра вирушила презентувати проєкт.

Нам казали: «‎Ви несповна розуму. Ніхто зараз не дасть гроші на будівництво»

Але в нас повірили. Проєктом зацікавилися іноземці. Вони побачили, наскільки це потрібно українцям. Представники швейцарського фонду задонатили нам перший транш 120 тисяч євро. Гроші пішли на зведення фундаменту й «коробки». А в серпні вперше від часів партнерства з Україною представники глобальної мережі екопоселень Європи, попри війну, завітали в Бушу.

Ми порадилися з командою і вирішили: незалежно від того, яку суму зберемо від доброчинців, до 70% має піти на новий простір для місцевої спільноти, а решта коштів — на адресну підтримку людей, які залишилися в Буші. Ми хотіли допомогти їм якісніше підготуватися до зими: ті ж дрова закупити, буржуйки, що кому потрібно.

Контакти людей мала Светояра як координаторка розселення. Велика частина тих, хто евакуювався в Бушу, проходили саме через неї. А це на той момент — більше тисячі людей. Місцеві волонтери GEN Ukraine допомагали гуманітаркою, у них теж були реєстри людей, які потребували допомоги. 

Зауважу, що тут люди все ж таки платили за житло. Нехай і невеликі гроші, але все одно потрібно було платити. А коли немає роботи, гроші рано чи пізно закінчуються. Я в подібній ситуації сама недавно була. Звісно, комусь щось треба докупити, комусь — відремонтувати. Списки людей ми вже мали, тож знали, на що конкретно підуть кошти.

Європейська мережа екопоселень має представництва в кожній країні ЄС. Інформацію про наш проєкт ми поширили по цим колам, і нас продовжували підтримувати екопоселення з Данії, Швейцарії, Нідерландів, із Німеччини. 

У листопаді торік ми вже мали 20 тисяч євро донатів, 16 тисяч з яких одразу витратили на геокупол з опаленням. Там ми почали проводити вечори, організували дітям новорічну вечірку із солодощами. Тут же у нас відбувся зимовий з'їзд екопоселень. На кінець року ми зібрали 50% від вартості прихистку. Почали розчищати ділянку, робити фундамент. В активне будівництво зайшли взимку.

За 2022 рік, фактично за п'ять місяців, ми освоїли майже сім мільйонів гривень. Для новоствореної громадської організації це дуже високий показник. Неочікувано це було і для мене. Наприкінці року готувала фінансову звітність, сиджу, рахую, і тут раптом приходить розуміння: ого, який масштаб! І це все ми зробили? Досі не віриться.

На сьогодні ми партнери GEN Ukraine та офіційно є членами глобальної мережі екопоселень Європи. Маємо великі плани щодо співпраці. Звісно, все залежатиме від того, як розвиватиметься ситуація на фронті. У 2025 році мріємо провести міжнародний з'їзд екопоселень тут, у Буші. Подія об'єднає тисячі людей із різних куточків світу. І хоча це тільки плани, вже зрозуміло: Буша змінюється просто на очах, і це лише початок. Наступного року хочемо провести тут україно-європейську конференцію та День відкритих дверей для європейських партнерів і гостей.

Екопоселення в Буші — це приклад, що немає нічого неможливого навіть у часи війни. Було би бажання та розуміння, що саме хочеш робити — і все знайдеться. І партнери, і гроші, й інші ресурси.

Нас часто запитують, наскільки цей формат актуальний в нинішніх реаліях. Дуже актуальний. На жаль, продовжуються обстріли мирних міст і селищ поблизу фронту, звідки людей примусово евакуюють. Люди досі виїздять, і ми готові їх приймати. До того ж, крім житла, багатьом українцям потрібне психологічне розвантаження.

Маємо вже досвід психологічної підтримки воїнів. У лютому до нас завітав знайомий, мій і мого чоловіка. Він був поранений під Бахмутом. Поспілкувавшись із ним, зрозуміли: воїнам потрібно показати цінність того, що вони роблять на передовій. Показати, наскільки це важливо тут, у цивільному житті.

У них є потреба переключатися на щось інше. А для цього важливі нові враження, новий досвід. У Буші ніби сама природа зцілює. Можна прогулятися Гайдамацьким яром, побачити храм у скелі, піднятися вгору, до вежі, подивитися на красу землі з висоти. Там бої, розтрощена земля, а тут — тиша, спокій, і мозок розвантажується, тіло розслабляється. Людина їде звідси з іншими очима. Вона їде наповнена життям.

Інший важливий момент — робота з тілом. Святояра ще і психотерапевтка, цілителька, тому професійно володіє потрібними для відновлення методиками. У нас у всіх є зажатість: у такий спосіб тіло реагує на стрес. Покращити свій стан можливо через роботу з тілом.

Допомагає відновитись і взаємодія з природою. Коли ми заїхали з донькою в стару садибу, де нині мешкаємо, вирішили трохи прибрати на городі. Викопували корішки минулорічної кукурудзи, щоб посадити нову городину. 

І поки поралася на грядках, помітила одну річ. Трохи дивно звучить, але спіймала себе на думці, що вкладаю в землю цибульку — на любов, на радість, на Перемогу, на добробут та мир. В якийсь момент зафіксувала це, і така: ой, що я роблю, що я собі думаю? Одразу прийшла відповідь: надаю життя в той час, коли його можуть забрати. Десь гинуть люди, щось руйнується, і в цей непевний час я наділяю життям ці рослинки. Вони зростатимуть, і я бачитиму зміни на власні очі. У цьому я знаходжу ресурс, енергію. Так я зцілюююся.

Практика подібна до того, що називають гарденотерапією (з англійської garden — сад, — ред.). Спілкуючись із представниками Глобальної мережі екопоселень, дізналася, що існує Спілка «Пермакультура в Україні», їм якраз близька ця тема. Це безпечна обробка земель і висадка рослин таким чином, коли одна рослинка не відбирає життя в іншої, а навпаки, вони підтримують і доповнюють одна одну. Це досягається завдяки правильно підібраному партнерству рослин. Тут ціла наука! Для мене це поки що в новинку. Чесно кажучи, як усе життя в Буші.

Тут мені відкрився новий світ. Я ніколи не дивилася в напрямку екотуризму, тим більше в селі. У Буші я нарешті побачила, чим живуть люди. І саме це виявилось істинним життям.

Мені близька думка мисткині Олі Михайлюк з «‎АртПоля». Вона у художній практиці звертається до рослин і порівнює їх людьми. Аби виростити рослину на новому місці, потрібно створити сприятливі умови. Ми ж зараз, хто вимушено покинув домівки, немов рослини, яких незграбно вирвали з рідної землі, із корінням, жбурнули в інший світ, на іншу територію, і незрозуміло, як ми приживемося. Хто мав сильніші корінці, зачепився, почав потроху підійматися, відновлюватися. Метафора життєва, вона про всіх нас.

У новозбудованому прихистку ми теж заклали грядки. Хочемо зробити взаємодію з рослинами постійною практикою. Як існує арт-терапія, так у нас буде ще й гарденотерапія. Хочеться, щоб наш простір став місцем взаємодопомоги та спільнотворення. Я вважаю, тільки в спільноті людина може отримати більше можливостей для власного розвитку, аніж роблячи щось самотужки.

Саме тому ми з командою приєдналися до ініціативи АртПоля — «‎Хроніки відновлення». Онлайн-платформа об'єднує митців, екологів, психологів, комунікаційників та підприємців із різних міст України, Польщі та Великобританії. Кожен працює у своєму професійному напрямі і, допомагаючи українцям легше проживати травматичний досвід війни та відновлювати сили, у своїх практиках звертається до рослин.

Про Бушу вже стільки людей дізналося! Ми тут влаштували таку двіжуху, що мешканці не живуть спокійно в гарному сенсі цього слова. Життя вирує на селі.

Цього року Бушанська громада вперше приймала волонтерські табори БУР («‎Будуємо Україну разом» — ред.). Студенти долучилися до внутрішніх робіт будинку. Можливо, десь щось не зовсім ідеально пофарбовано, але зусилля доклала працьовита, талановита молодь, яка раніше ніколи не тримала в руках шпателів і щіток. Тільки БУРу відбулося сім заїздів по 30 людей протягом семи тижнів. Це люди з інших областей України та іноземці. 

Вважайте, це і фінансова підтримка громади, бо всі, хто приїздив сюди, ходили в магазин, на ринок, щось купляли, і ці гроші залишалися тут. Кошти отримав і місцевий заповідник, і екскурсоводи. Це також підтримка місцевого бізнесу. Ми залучали до співпраці тутешнього перевізника, робили виїзні екскурсії. Залучили будівельну базу. Вони нам дали гарну знижку на матеріали. Начебто робимо все для себе, але користь від наших дій отримують й інші.

Будемо розвивати нову культуру життя в селі

Мені подобається приклад Польщі, де є культура жити в селі, а працювати в місті. Люди навчилися працювати віддалено, живучи будь-де. Але переїхати в село людина погодиться лише за умови, якщо там будуть елементарні побутові зручності та базова інфраструктура. Інтернет швидкісний, доступ до продуктів харчування, медичних і освітніх послуг, особливо для дітей. А коли ще й робота буде — ідеально.

Наступний крок — створити село нового формату. У Буші чимало покинутих, напівзруйнованих будинків, які можна відремонтувати та продавати людям за вигідною ціною. Зараз переселенці живуть у хостелі. І хоча умови гарні, та все ж це не власне житло. Вони могли б заселитися у відновлений будинок і на своїй ділянці розвивати цю культуру, а саме — екологічне ставлення до життя та взаємодопомогу. Це те, що ми хочемо дати людям, які опинилися в Буші через війну та вирішили тут залишилися.

На Харківщині в нас є друзі, теж учасники мережі екопоселень. Вони мають подібні до нашої садиби. Це «Озаріння» в Мерефі, «Живий дім» в Таранівці, «‎Коло Лісу» та спільнота «‎Щасливі Люди» у селі Верхній Бишкин. Ми регулярно спілкуємося, обмінюємося досвідом. 

Напередодні нашої з вами розмови я запитала в колег, котрі живуть поблизу Харкова (Борис Шестопалов зі спільноти «‎Щасливі Люди», Роман Рябов із «‎Коло Лісу» та Анна Степаненко з екопоселення ‎«Живий дім»), чому вони вважають формат екоприхистків актуальним сьогодні. Кажуть, і я з ними погоджуюся, що у прифронтових областях це можливість організувати дітям безпечний навчальний простір. Великі міста часто зазнають ракетних ударів. Одна з причин — наявність великої кількості критичної інфраструктури. Локації екопоселень віддалені та значно безпечніші в цьому плані.

Процес навчання в екопоселенні гармонійно поєднується з розвитком у дитини екологічної свідомості. Потрапивши в таке середовище, люди зазвичай починають свідомо ставитися до довкілля, ощадливіше користуватися природними ресурсами. А ще це — енергетична безпека. У хаті є піч, опалювати її можна дровами, тож в оселі завжди буде тепло і можна приготувати їжу.

Будівництво нових капітальних споруд у містах потребує значних інвестицій. Екологічне поселення — це природні екоматеріали (солома, глина, крейда, піщаник). Звідси й енергонезалежність дому.

У прифронтових районах можна подумати над створенням мобільних прихистків на спеціальних платформах із можливістю перевезення. На таких мобільних паркінгах люди могли би підключатися до електроенергії, інтернету, водовідведення. І жити нормально, і зручно пересидіти певний час. Ми вже працюємо над цим проєктом.

Що стосується екопростору в Буші, на новий рік маємо багато планів. Хочемо відкрити майданчик для дитячої творчості. А один із залів обладнати для швейного виробництва адаптивного одягу для військових і для шиття автентичного одягу. Будемо залучати місцевих майстринь, а вироби — продавати за кордон.

Як бачите, ідеї є, сили є, життя триває. Працюємо далі.