Історія прикордонниці з Харківщини: про службу та родину в окупації

Повномасштабний напад росії суттєво вплинув на кількість жінок в українській армії. Станом на червень понад 60 тисяч жінок беруть участь у захисті країни. 

Сьогодні ми розповідаємо історію прикордонниці Марини. Поговорили з нею, яким був початок повномасштабної війни, як її рідним вдалося евакуюватися та як знущалися окупанти з жителів її рідного села.

Втілення дитячої мрії

Марина понад п'ять років віддала Державній прикордонній службі. Раніше вона працювала майстринею з нарощення вій і бровісткою в Харкові, та про військову кар'єру мріяла з дитинства. 

«Я мріяла служити в якомусь спецпідрозділі. Це може здатися смішним, але мені хотілося», — зізнається дівчина.

Попри успіхи в роботі, Марина вирішила змінити б'юті сферу на прикордонний загін. Рішення було складним, але жінка не пошкодувала.

«Батьки мене відговорювали. Я дуже довго ухвалювала рішення. Це не один тиждень вагань, питання до себе, чи потрібно воно мені взагалі. Але все ж таки вирішила. Мабуть, я вважала службу перспективнішою, ніж (кар'єру — ред.) у цивільному житті. І дуже хотілося дізнатися, як там. У моїй родині не було військових, тож нікому було розповісти, дати поради», — продовжує Марина.

«Мені зателефонував тато і сказав, що в них перед вікнами стоять російські танки»

Повномасштабне вторгнення рф застало Марину вдома у Харкові. 

«Вранці 24 лютого прокинулася від того, що в мене випадають вікна. Зайшла в робочі повідомлення: нас піднімали за тривогою. Я зібрала речі, поїхала на службу, а потім нам сказали повернутися», — розповідає прикордонниця.

У квартирі через вибиті вікна було дуже холодно. Марина зібрала необхідні речі, взяла кота й пішла до метрополітену. Там вона жила протягом двох тижнів разом із бабусею. На початку повномасштабної війни бабуся була в Балаклійській лікарні, а згодом її вдалося вивезти в Харків. 

Батько, його дружина та маленький зведений брат Марини перебували в окупації в рідній Гусарівці на Ізюмщині. 

«Мені зателефонував тато і сказав, що у них перед вікнами стоять російські танки, вони (окупанти — ред.) заходять в будинки, забирають телефони, телевізори, ноутбуки. Можливо, не буде можливості зі мною зв'язатися. Я хотіла його вивезти, але мене не відпустили: вже не можна туди було виїжджати», — пригадує Марина.

«Розстрілювали машини та не давали забирати тіла»

Батько Марини разом із родиною майже чотири місяці залишався в селі. Потім вони вирішили вибиратися.

«Зранку 8 березня до будинку бабусі під'їхав танк і розстріляв його впритул. Собака, що була там, загинула. Щодо будинку тата: росіяни наїхали на стовп електроенергії, той завалився на дім. Через це половина будинку відвалилася. Коли були прильоти, (рідні — ред.) ховалися на городі: там були ями, які накрили сіном. Бувало, там ночували, терпіли морози, які ще в березні були», — переповідає прикордонниця спогади рідних.

Аби окупанти пропустили, потрібно було віддати робочу техніку й гаджети. Телефони, ноутбуки, планшети збирали по сусідах, хто що міг віддати. Проте не всім пощастило вибратися з російської неволі.

«Деякі машини просто розстрілювали. Їм здавалося, що хтось надто швидко їде або щось приховує. Їм було все одно, чи є діти в машині. Так було з нашими сусідами. Вони намагалися евакуюватися. Віддали гроші та золото, з себе познімали. Коли вони їхали від одного російського посту до іншого, їх розстріляли між постами. Там були батьки з дитиною, бабуся та дідусь. Дитина випала з машини і лежала на асфальті. Їй було три роки. Тіла не дозволяли забрати два місяці», — додає Марина. 

Почути рідних голос після трьох місяців тиші

Після перших тижнів повномасштабної війни Марину перевели до Чернівецького прикордонного загону, де вона продовжила нести службу. Приблизно три місяці вона не могла зв'язатися з батьком. Дівчина кілька разів зверталася за допомогою до волонтерів, проте натрапила на шахраїв, які лише забрали гроші. «Сусід віддав татові свій кнопковий телефон. Сенсорні геть не ловили, бо розбили вежу. Сусід сказав, що не буде евакуйовуватися, бо в нього залишилася стара жінка, і він її не покине. Коли вони (родина — ред.) дійшли до місцевості, де з'явився зв'язок, мені зателефонував тато. Я приїхала до них і забрала на Закарпаття», — пригадує Марина. 

«Ти не можеш бути слабша за інших»

8 вересня Марина повернулася до Харкова. Вона перевіряє документи на автомобільних постах. Підрозділ, в якому вона служить, більше ніж на 50% складається з жінок. Іноді виникали проблеми з чоловіками щодо спільного побуту під час несення служби, та наразі вони вирішені.

Марина каже: наснаги їй додають колеги.

«Кимось я надихаюся, у когось учуся, раджуся. Іноді бувають думки, що вже не можу, немає сил. Але кажу собі: “Якщо інші можуть, то й ти. Ти не можеш бути слабша за інших».

Зупинки- укриття в Харкові: наскільки надійним є захист містян від ворожих атак