У Будах, що у 20 кілометрах від Харкова, розташований КНП «Центр первинної медичної допомоги №1 Харківського району». Ми з'їздили у медичний центр познайомилися з медиками, які влаштовують танцювальні флешмоби, їздять на виклики на електровелосипедах і не закривають двері закладу ані на день з 24 лютого.
За словами генерального директора Олексія Болгова, це один із найпотужніших закладів первинної медичної допомоги, який працює для населення Харківського району та трьох громад. У складі центру — сім амбулаторій на території Мереф'янської, Південної міської та Височанської громад. У штаті є понад 30 лікарів, майже 40 медичних сестер; загальна кількість працівників — 120 осіб.
«Жодного дня з 23 лютого не було, аби наші амбулаторії були зачинені. Хоча б на 2–3 години ми виходили. Кілька працівників за сімейними обставинами виїхали, але більшість залишилися. Ми змінили графік роботи, надавали допомогу безперервно: і у вихідні, і в святкові дні. Це допомогло зняти напругу в мешканців. Найскладніший виклик був — заспокоїти населення», — розповідає директор.
Олексій проводить нас територією, показує стародавні будівлі та сучасний інвентар. У корпусах закладу, деякі з яких є пам'ятками архітектури 1888 року, стоять апарати для неінвазивної діагностики. До них з'їжджаються люди з усіх трьох громад. Директор із гордістю підкреслює, що апарати придбали за власні кошти підприємства.
Сергій Саєнко, фахівець із публічних закупівель, демонструє новенький електровелосипед, один із шістьох, що закупили «для покращення мобільності лікарів». У хорошу погоду працівники можуть виїздити до пацієнтів. Сергій каже: багато хто і так користується роверами, а електричні економлять не лише гроші на дороге пальне, а і сили. Запрошує покататися: лікарі, каже, дуже ними задоволені.
За словами директора, до центру доєдналися шестеро лікарів, вимушених переселенців з півночі Харкова. Робота, можливість допомагати людям підтримує моральний стан медиків. Переміщені особи є також серед пацієнтів.
«Постраждали люди, залишилися без домівки, приїхали сюди, тут їх прихистили. Чоловіку десь 56 років, жінці 52 роки. Глянеш на них — враження, що перенесли туберкульоз, важку форму. Починаєш розпитувати: “А ми сиділи три місяці в підвалі, їсти нічого, іноді й води не було”. І от ця нервова напруга… з людиною балакаєш, а вона ніби не слухає тебе. “Приїхали, думаємо: Господи, кому ми тут потрібні?”. А тепер молодці: і сенс життя з'явився, і господарством займаються», — радіє завідувачка амбулаторії у Будах Тетяна Грітчина.
Тетяна переконано заявляє, що від них ніхто не йде без допомоги. Головне — вислухати пацієнта, побалакати з ним. Це не лише допоможе розібратися в діагнозі, а й заспокоїть людину.
«Приходе іноді хтось сумний, сяде в коридорі. А у нас є молодша медсестра Наталія. Приймаю я когось, і чую, як вона: “А чого прийшли, а що у вас болить, а чого такий сумний, а чаю вам зробити?”. Людина каже, прийшов у лікарню, кому ти тут потрібен, а така обстановка привертає. Заходить у кабінет — уже посміхається».
Ми гуляємо зеленою територією закладу з Тетяною Ляшко, сімейною лікаркою, завідувачкою амбулаторії міста Південне. Тетяна каже, що найскладнішими місяцями повномасштабного вторгнення були березень і квітень: треба було розшукувати критично важливі медикаменти для інсулінозалежних, астматиків, гіпертоніків:
«Усі перелякані, аптеки не працюють, нічого ніде немає. Всі бігли: “Дайте хоч щось!”. Ми почали організовувати: кожен у своїй амбулаторії, хто що зміг. Я звернулася за допомогою до полтавських колег, я там навчалася. Дальше вже пішло-пішло, з Європи почали возити гуманітарну допомогу, і ми забезпечували всіх максимально».
Тетяна розповідає про перших пацієнтів з пораненнями та як, не переживши подібного досвіду, непросто було знайти підхід. Але намагалися людей підбадьорювати, дуркували потроху, аби вони посміхалися. Самі трималися завдяки справам: тягали меблі, закривали вікна, рахували ліки.
«Якщо ти сядеш і плакатимеш, що все погано, воно ще буде гірше. Хотілось і кричати, і вити, і на стіну дертися — але ж кругом колектив, який треба щоби тримався. Співали, танцювали на роботі. За рахунок того, що Маринка посміхалася, інші дівчата посміхалися, і я розуміла, що у мене тил прикритий. Якщо я зараз почну падати, вони мене піднімуть, як я їх колись підняла, підділа, роздурачіла», — ділиться переживаннями Тетяна.
Марину працівники центру згадують неодноразово: це художня директорка, вона організовує флешмоби, зйомки, записи пісень. Для лікарів це розрядка, для пацієнтів — додаткова цікавинка, завдяки якій лікарня асоціюється ще й з чимось веселим.
Про флешмоб до дня медичного працівника балакаємо з Оленою Огієнко, лікаркою амбулаторії села Високий, і Надією Кравченко, медичною сестрою. Дівчата кажуть, що все вийшло спонтанно: подивилися відео від хореографки, повчили вдома, один раз порепетирували разом — і поїхали до парку знімати відео.
«Побувати у професійній студії звукозапису звичайному лікарю дуже цікаво. У нас день у день, шість днів на тиждень одна і та ж робота, а тут щось нове», — коментує Олена.
«Виявляється, що у нас всі дуже гарно співають, танцюють. Багато різних талантів у всіх, і просто зараз вони відкриваються», — додає Надія.
Пісні вони записують до свят: Нового року, восьмого березня, складають привітання з днем народження для головного лікаря, переробляючи слова відомих пісень, аби вони були про медцентр. Відчувається, що робочі стосунки тут теплі.
Тетяна Ляшко, завідувачка амбулаторії Південного, ділиться історіями, як колеги збирали гостинці на фронт: приносили печиво, закрутки, в'язали шкарпетки. Її чоловік воює десятий місяць, а Тетяна допомагає, адже військовим багато чого треба, а понад усе — відчувати, що про них думають і піклуються. Допомога армії ще більше об'єднала амбулаторію.
«Для мене особисто був найважчий період, коли я не мала змоги добратися до робочого місця. Я жила в Пісочині, автомобіля не було, транспорт не ходив, і десь через тиждень після авіаударів завдяки головному лікарю я машиною швидкої допомоги добралась до роботи. Приходжу — і бачу всі рідні обличчя. Це була така радість! У нас дуже дружний колектив, дуже хороший. Навіть у відпустку не хочеться йти», — сміється лікарка Олена Огієнко. І наостанок додає:
«Насправді єдине, що ми можемо зробити для свого народу, для країни — це просто залишатися тут, робити свою справу потихеньку, і все».
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
