Вони були щасливими зі своїми коханими. Мали багато мрій і планів. Та в одну мить війна, розв'язана росією, зруйнувала все. Їхні чоловіки загинули, захищаючи Україну, а вони залишилися наодинці. Тисячі українців втратили найцінніше – своїх рідних, ніщо не поверне їх, життя вже ніколи не стане колишнім…
Фото: Катерина Москалюк
Фотопроєкт створено фотографинею Катериною Москалюк спільно з платформою пам'яті Меморіал за підтримки Warchive. У фотопроєкті ми зібрали розповіді та світлини п'яти жінок з різних куточків України. Вони різного віку, професій, поглядів на життя, їх об'єднує одне велике горе для нас усіх. Історію Ксенії Бірюкової із Харкова розповідаємо спеціально для читачів Накипіло.
Побачити увесь фотопроєкт у Харкові можна з 26 по 30 квітня в інформаційно-виставковому центрі «Бузок». Офіційне відкриття за участі організаторів та однієї з героїнь фотопроєкту – 26 квітня о 16:00.
Фото: Катерина Москалюк
Ксенія Бірюкова втратила чоловіка Михайла Мітусова 8 серпня 2022 року. Він загинув під час боїв з окупантами біля села Павлівка на Донеччині. Захищав Україну у складі 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Був командиром відділення безпілотно-авіаційних комплексів розвідувального взводу.Захиснику було 29 років. У нього залишилися дружина, донька, батьки і брат.
Фото: Катерина Москалюк
«Я служила поваром у взводі матеріального забезпечення, а Михайло був командиром розвідників, керував дронами та безпілотниками. У Міші це вже був другий контракт, він служив шість років, був учасником АТО. Ми познайомились на Донеччині, він прийшов до мене поїсти. Спочатку ми дружили. Потім виникла симпатія, закоханість і все закрутилось. Дізналася, що вагітна, і переживала, що скаже Михайло. Він дуже тішився, одразу подзвонив своїй мамі, розповів усім родичам, що жениться, хотів вінчатися. Ми з ним разом поїхали в Дніпро до лікаря на огляд.
Усі мої стосунки з Мішою відбувалися в армії. Це час, який зараз згадую і за яким сумую. Хочу повернутись, але розумію, що в мене маленька дитина. Я боюсь її залишити саму.
25 липня я звільнилась з армії, поїхала у Харків до батьків Михайла. Через два дні мені подзвонили і повідомили, що Міші відірвало ноги. Довідалась, що він був добу в Кураховому, а потім його перевели в Дніпро. Я не хотіла, щоб він відчував себе покинутим і нікому не потрібним. Разом з його мамою поїхали в лікарню.
Ми зайшли в реанімацію, а він лежить увесь забинтований, видно лише кисті рук. Його спочатку ввели в штучну кому, а на другий день він отямився. Кажу: зайчику, я тут. А він запитував, хто мене пустив, не хотів, щоб я бачила його таким. Я сказала, що всюди його знайду. У нього була ампутація двох ніг, печінкова недостатність, відійшла сітківка лівого ока, погано чув на одне вухо, йому постійно чистили ноги… Потім його перевели у Київ. За декілька днів до смерті він мене погладив по щоці, навіть поцілував. Я була така щаслива, сподівалась, що він викарабкається…
Михайло похований у Харкові на Алеї слави. Після похорону я загубилася, не знала, що мені робити далі, як бути, як жити, як справлятися. Мені важко, коли дивлюсь на родини, де є обоє батьків і дитина. Я сама – сирота, росла без мами і тата, а тепер моя дитина ростиме без батька. Я так хотіла, щоб він був поруч, коли була вагітна, коли народжувала, хотіла, щоб він взяв доньку на руки. Утім, він встиг придумати дитині ім’я – Василина. Він подарував мені доньку та сім’ю, він не залишив мене одну – зараз живу з його батьками в Харкові.
Фото: Катерина Москалюк
Не знаю, що б робила, якби в мене не було дитини. Моя Василина врятувала мене від війни, рятує від дуже поганих думок. Вона – це Михайло, це моє спасіння, моє життя. У мене є кошик із речами чоловіка. Дуже хочу, щоб вони передавались із покоління у покоління, щоб про нього знали і пам’ятали. Моя душа вросла у нього. Я часто згадую наші розмови, зберігаю нашу переписку, його голосові повідомлення. Всі його футболки я залишила собі, нікому не дозволяю їх брати в руки. Досі думаю про Михайла, він мені часто сниться. Коли прокидаюсь, то дивлюсь на пусту половину ліжка і не розумію, чого його там немає. Я все ще його чекаю».
Духовна окупація
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
