Гра в асоціації

Хто такий Джон Голт? З цього питання починається роман Айн Ренд «Атлант розправив плечі». Пересічні жителі всесвіту, який описує письменниця, не знають, що зробив Джон Голт, чим вони йому зобов’язані і чому повинні постійно натикатися на це ім’я.

Хто такий Фелікс Дзержинський? Кіров? Петровський? Лайош Гавро чи Отакар Ярош?

Минулоріч у Дніпрі, що тоді ще був Дніпропетровськом, невідомі жартівники «перейменували» одну з центральних вулиць. Таблички на будівлях закрили наліпками – і проспект Карла Маркса перетворився на проспект Джона Голта. Іронія тут розпадається на кілька шарів. По-перше, сам роман Айн Ренд розгортається навколо проблем, спричинених соціалістичними методами впливу на промисловість. Джон Голт є фактично анти-соціалістичною людиною, творцем-індивідуалістом. У такому контексті «перейменування» можна сприйняти як спробу позагравати з ідеологією – протиставити Марксові натхненного капіталіста. По-друге ж, наліпки на звичних табличках змушували містян вже всерйоз питати, хто такий той Джон Голт і що це за нововведення – тим самим відтворюючи репліки роману.

Книжка дає відповідь на це питання. У восьмій главі головна героїня, Дагні Таггерт, відповідає журналістові: «Джон Голт – це усі ми».

За роки свого мовчазного гранітного споглядання персонажі комуністичного пантеону втратили зв’язок зі своїми уособленнями з реального життя – натомість перетворившись у традиційне місце зустрічі, героїв міського фольклору чи просто абстрактних аморфних привидів.

Якщо старше покоління тримається за звичних ідолів, бо асоціює з ними власні життєві події, молоді ці постаті можуть бути просто невідомі. Чи навпаки – світогляд, сформований з ностальгічних спогадів батьків і вихолощеної масовою культурою ідеології може змусити молодого максималіста романтизувати те, чого він на власні очі не бачив.

«Той, хто не був до двадцяти років комуністом, не має серця. Тому, хто лишився комуністом після двадцяти – бракує клепки». Словами Черчілля чеський історик Петр Ваґнер жартома пояснює популярність лівих ідей серед молоді. Празький монументальний Сталін зрушив зі свого постаменту ще у 1962 році. На його місці згодом з’явився Метроном, а майданчик на Летенському пагорбі приваблює туристів вдень – і ліву молодь ввечері. Петр розповідає, що представники молодіжного крила комуністичної партії Чехії вважають Сталіна своїм героєм – і не соромляться такої риторики. За реабілітацію нацистського режиму передбачена відповідальність. Сталіна можна любити публічно і вільно.

Тим не менш, за словами історика, для старшого покоління комунізм – це все ж таки про власний досвід. 1968 рік у Празі він називає особистою трагедією – втім, жартуючи. В день вводу військ йому, одинадцятирічному хлопчику, батьки саме мали купити велосипед. Але коли вранці він вийшов з кімнати і побачив маму в сльозах, подумав, що вона, мабуть, не хоче йти йому за подарунком – і образився. Придбання велосипеда відклали на кілька днів, а комічний спогад на фоні жахливих подій лишився. Людині властиво не просто переживати подію – вона схильна її інтерпретувати. Інтерпретації піддаються і об’єкти та навіть постаті.

Проблеми декомунізації з рухом на схід лише збільшуються. Велику роль тут відіграє місцева інфраструктура і роки її формування. Промислові міста набули свого сучасного вигляду за часів союзу, розбудовувалися навколо підприємств, вкрилися щільною сіткою мікрорайонів, розв’язок, естакад і кварталів. Вони заплетені чагарниками з панельок і простягаються від заводу до заводу. Радянські часи там набувають рис космогонічного міфу.

Здебільшого, комуністичних надбань не можна просто позбутися, їх необхідно заміняти. Стосується це не лише назв, а й масово повалених Ленінів, що від них наразі полишалися одні постаменти. Багато де вирішили поки не робити різких рухів, у столиці ще точаться суперечки, а от у Харкові питання пам’яті вирішують стрімко. Для проектів монументу, що замінив би вождя пролетаріату, міська влада оголосила бліц-конкурс. Це означає, що обиратимуть не у відкритому міжнародному форматі, а швидко і всього з 13 варіантів. Один з них, мармурову стелу, активісти прозвали «одороблом». Власне, саме представники громадської організації «Міські реформи» і виступили проти процедури обрання проекту. Пропонують зробити її повільнішою – і прозорою.

У мюзиклі «Пирог параллельных реальностей» один з героїв каже, що народився за двадцять років до того, як на харківській площі Свободи встановили величезний, недолугий монумент – через специфічну позу Ілліча містяни жартували, що статуя вказує рукою шлях до туалету. Він пам’ятає це місце таким, яким його проектували: вражаюче просторим, відкритим – щоб одразу було видно, що це дійсно найбільша площа у Європі. Саме це харківські урбаністи і вбачають за адекватний варіант «оздоблення» площі – залишити її у спокої. Під час прес-конференції активістів спитали, що особисто вони хотіли б побачити замість Леніна. Макс Розенфельд, історик архітектури, відповів на це, що нічого – було б некомпетентним намагатися щось додавати до довершеного проекту 1920-х. Тому наразі вони виборюють не симпатичніший монумент – вони шукають права на порожнечу.

Харківська міська рада і топонімічна комісія й без того були задіяні у декількох декомунізаційних непорозуміннях. Найвеселіше – намагання перейменувати райони і вулиці та не змінити при цьому табличок. Назвам вигадували «свіже» пояснення – наприклад, вулицю Іванова перейменували на вулицю Іванова – іншого, не більшовика, а фізика. Згодом вона таки дістала нову назву – Свободи. Це можуть бути і якісь особисті принципи місцевої влади, і банальні популістські реверанси перед електоратом – втім, чим би це не було, за законом права на існування воно не має. Інститут Національної Пам’яті дає напрочуд чітке пояснення, чому не можна намагатися підмінити сенси комуністичних топонімів. Загравання з трагедією є неповагою до мільйонів людей, постраждалих від політичного режиму – бо саме в пам’ять про них і створений Закон про засудження тоталітаризму та символіки.

Через моє луганське дитинство пролягає віссю вулиця Радянська, центральна артерія міста. Вона «бере витік» біля розв’язки на кварталі («кварталАх», якщо зважати на місцеву вимову) імені Антона Гаєвого, свого часу першого секретаря місцевого обкому, і впирається прямо у мій дім – у районі, що називають містечком заводу Жовтневої революції. У початковій школі, навесні, я часто просила маму їхати до школи на трамваї. Колія тягнулася вулицею Фрунзе – повз набережну, завод, лікарню № 2, з фасаду якої сяяло своїм гіпсовим оптимізмом барельєфне подружжя. Галасливий, брудний трамвай був схожий дитині на слимака зі смішними ріжками – і проповзав найцікавішою частиною міста, лишаючи слід з пилюки. Щоб дістатися школи, треба було проїхати повз пам’ятник Борцям Революції і зійти на наступній – зупинка «Красная площадь» у старому центрі міста. За спиною лишався пам’ятник Леніну на вулиці – не очікувано – Леніна. На місці площі ще до революції були церква і цвинтар. Храм зрівняли з землею, і замість нього виріс Дім Техніки – велична будівля, хрестоматійний сталінський ампір, шпиль, застиглі у танцях бронзові комсомолки. Вулицею радянського радіотехніка Котельникова площа з’єднувалася зі сквером ВЛКСМ. Вісім сходинок до фонтану, повз «капсулу часу», яку комсомольці заповіли нащадкам, повз статую на рідкість молодого та ще кучерявого Володі Леніна у оточенні бюстів молодогвардійців, двісті метрів направо – і перший урок о 8:45. Здається, я зможу пройти цей шлях з заплющеними очима.

Міська повсякденність багато де ще просотана радянським минулим. Коли я чую назви цих вулиць, то не уявляю мертвих діячів мертвої країни – я уявляю дім. Сірі, майже зазвичай беззмістовні радянські топоніми викликають у мене теплі почуття – бо їх вже не відірвеш від спогадів. Таблички на будівлях не мають стосунку до сентиментальності – її створюють інші речі. І я хотіла б, щоб мої діти пам’ятали ці чи будь-які інші вулиці такими ж сонячно-ранковими. Але вже без радянських назв. Аби любити дім, не обов’язково кожного разу тривожити якогось мертвого польового командира.

Наші міста – це не Леніни і Ватутіни, не гранітні постаменти чи мозаїчні комсомольці. Наші міста – це ми, ті, хто там живе. Джон Голт – це усі ми.