Постпродакшн смерті

Кислий запах моргу… Точніше, кімнати «видачі тіл»… Посередині місце, на якому стоїть труна із Мішою… Біля неї працює невисокий чолов'яга в зеленому хірургічному одязі. Він уже дуже спітнів… Міша в нього сьогодні не перший… І не останній… Він кладе в Мішини руки хрестик і замотує йому  голову… Праворуч від мене, біля стіни, на металевих носилках лежать ще троє людей. Двоє старих. Ближчий до мене дідусь дуже акуратно вдягнений у старенький коричневий костюм. Другого не пам‘ятаю.  І ще один чоловік середнього віку. Він у блакитній сорочці і джинсах лежить чомусь із розкинутими руками… Ліворуч від мене, «на одинадцяту годину», відкриті двері й у дальній кімнаті я бачу частину оголеного чоловіка… Запах вже не таких помітний, але у вухах нав'язливо жужжить якийсь інструмент… Можливо, це хірургічна піла…

Нащо я все це пам’ятаю? Вже пройшло більше тижня, як ми поховали Мішу. І весь цей тиждень я не наважувався про це написати. Тому що він жахливий, цей … «постпродакшн» смерті. Ця винищувальна «битовуха» моргу. Тільки вирубаючи певні емоції, це можна якось нормально пережити. Я навіть не намагаюсь зрозуміти, що коїться у голові батьків, коли вони втрачають дитину…

Тоді навіщо я все це пишу зараз? Це останній день хлопця, якого збила машина на перехресті Науки й Культури. Дуже цікавий збіг — на перехресті Науки і Культури вбили молоду людину…

Я пишу це для того, щоб це не повторювалось. Ніде. І ніколи.

Я не хочу, щоб хтось відчував цей кислий запах моргу. Щоб ніхто не бачив страшних і безсилих очей батьків.

Я хочу, щоб компанії, які наймають собі молодих людей на велосипедах, не дозволяли їм їздити без шоломів.

Я хочу, щоб всі (всі!!!) пригальмовували біля пішохідного переходу. Навіть коли там нікого немає. На всяк випадок. Просто тому що ми не ідеальні й не можемо все помітити.

Я хочу, щоб коли ти купив собі «джип», ти розумів, що не купив безпеку і правила дорожнього руху.

Я хочу, щоб священник, який відпіває людину, весь час говорив про неї та заспокоював батьків, а не 15 хвилин рекламував свою церкву.

Я не хочу це бачити, чути і відчувати.

Я хочу, щоб ми жили (жили!) у країні, де всі люди поважають один одного. А особливо поважають життя одне одного.