«Мобілізація, що є, актуальна для пострадянської держави, яка не воює у найбільшій в Європі війні»: Артем Донець

Артем Донець — адвокат із Харкова. Після початку повномасштабного вторгнення він мобілізувався до Збройних сил України. Його підрозділ брав участь у бойових діях на Донбасі, на Запорізькому, Херсонському та Миколаївському напрямках.

Поговорили з Артемом про зміни в ЗСУ, про звички військових, які його бісять, про військово-лікарняні комісії та претензії від прокурорів.

Про підготовку до повномасштабного вторгнення

Ми з однодумцями ще наприкінці 2021 року, сидячи в якомусь закладі, розмірковували, що робитимемо, якщо станеться війна. Нікого не знаю, хто пророкував би, що війна почнеться з масштабних ракетних ударів і застосування артилерії.

Ми думали: буде щось на кшталт загострення на Донбасі та спроби порушити лінію розмежування, яка існувала на той час. Можливо, заворушення у містах, перебої зі зв'язком. Тож планували, що робити, якщо це буде. Деякі люди вважали, що необхідно залишитися в місті, налагоджувати життя, організувати спротив і підпілля. 

Оскільки у мене маленькі діти, я розумів, що найбільш загрозливим сценарієм стане ситуація, яка була в Донецьку та Луганську: коли сили противника просувалися, оточували міста, і не було можливості безпечно вивести родини. 

Наша група спланувала маршрут виїзду, аби оминути блокпости чи вузлові пункти, на яких міг би бути ворог, а якщо не оминути, то протидіяти загарбникам. У нас була зареєстрована легальна зброя в достатній кількості. Ми організували розсадку озброєних людей і спорядження так, аби могли принаймні серйозно огризатися.

Про початок повномасштабного вторгнення

Повномасштабне вторгнення я зустрів вдома на Салтівці. Десь о п'ятій годині ранку до кімнати забіг син, і питає: «Що це?». Я прокинувся, почув вибухи віддалені, ніби працювала артилерія. Згодом почув ще кілька потужних вибухів, і зрозумів, що це мають бути ракети. Зайшов до дитячої кімнати, подивився у вікна, що виходять на бєлгородській напрямок, і побачив виходи наших РСЗВ. 

Стало очевидно, що почалася війна, і наші завдавали удари у відповідь. Тривожні рюкзаки були спаковані, зброя підготовлена, заготовлене пальне, комплект всього необхідного — у гаражі. Із сином взяли машину, я всіх завантажив, і десь о пів на шосту ми були на нашому маршруті. 

Про повернення в Харків

Першого березня ми з колегою повернулися потягом з Івано-Франківська до Харкова. Потяг їхав із великим запізненням, і коли ми приїхали в Харків, комендантська година вже почалась. Мій друг і нині побратим Андрій приїхав нас забирати з вокзалу. 

Ми сіли в машину. Я кажу: «А що далі?». Він відповідає: «Будемо поволі рухатися з увімкненим світлом у салоні». Поїхали з Південного вокзалу до мого офісу на Пушкінську. Коли проїжджали торговий центр «Нікольський», раптом увімкнули ліхтарі, нам кинули світлошумову гранату під колеса і вистрілили у повітря.

Ми зупинилися. Нам сказали вийти з машини, поклали обличчям на підлогу, вдягли кайданки і повели до приміщення. А у мене з собою — зброя, бронежилет, шолом, засоби зв'язку, дрон, тисяча патронів. Кажуть: «А нафіга тобі стільки патронів?». Я відповідаю: «Хлопці, у нас тут війна взагалі в Харкові, я не знаю, чи дадуть зброю, та я не звик із пустими руками, тому взяв». Вони у відповідь: «А, ну да, у принципі».

Згодом нас відпустили. Я питаю: «А куди їхати, бо нас на наступному блокпості так само покладуть?». Вони пояснили маршрут. Ми доїхали до офісу й ночували там. Наступного ранку приїхали до знайомих, які служили у підрозділі. Нас познайомили з командиром. Він визначив, що ми будемо робити, і видав зброю. 

Я офіційно був мобілізований 2 травня. Від березня до травня ми були без оформлення, без документів — і це було цілком природно, бо війна, треба щось робити. А з іншого боку, як юрист я розумів, що за всіма ознаками це — ОЗГ, озброєне незаконне формування. Документів нема, статусу нема, страшні бородані з автоматами щось роблять, кудись їздять.

Чи корисний на війні досвід страйкболу

Цей досвід став корисним. Багато елементів напівсерйозних ігр допомагають на справжній дорослій війні. Це навички взаємодії, радіообміну, підбору та підгонки спорядження, планування, харчування, ночівлі в несприятливих умовах. Деякі моменти допомогли на тактичному рівні, але все ж таки страйкбол — це не підготовка до війни.

Про страх 

Страх нікуди не дівається, боятися нормально, це продуктивний захисний механізм. Інша справа — як ти з ним працюєш і каналізуєш. Це досвід, але не страйкбольний. Я не думаю, що страх можна подолати. Якщо всередині людини народжується страх, його ніяк не задавиш і себе не умовиш.

Страх в умовах бою не можна порівнювати з тим, що відбувається у пересічного громадянина, що зустрічається з хуліганами на вулиці, які можуть натовкти пику. Абоі з тим, як себе відчуває боксер на рингу. Я не думаю що боксер відчуває страх. У нього є певний стрес, концентрація, це має сприяти.

Якщо людина не може з цим працювати, якщо в людини стаються панічні атаки, краще одразу на це реагувати побратимам або командуванню. Нам пощастило, бо ми потрапили до підрозділу, який поступово входив у бойові умови. І цей досвід був корисний згодом на Донбасі, у Запоріжжі, на Миколаївщині й на Херсонщині.

Як Артема змінили Збройні сили

Мене Збройні сили дуже змінили. Не можу сказати, що мені це не подобається, але це не те, що я б хотів би. Я став спокійніше ставитися до смерті, до небезпеки, до умов, які приносить у життя війна. Маю на увазі дискомфорт, загрози, порушення суспільних і політичних, до цього усталених відносин і функціонування систем. Мені стало легше переносити дискомфортні умови та події. 

Які військові звички бісять

Голосові повідомлення. За часи війни люди почали не просто зловживати, а майже перейшли на повне використання в месенджерах голосових повідомлень. Я розумію, чому це люди роблять. Бо впадлу набирати текст, натискаючи літери на екранній клавіатурі, легше натиснути мікрофончик, набубоніти й відіслати. І я маю це послухати.

Раніше ти написав людині повідомлення, комунікаційно вихована людина відповість тобі також текстовим повідомленням. У гіршому випадку — зателефонує. Ти можеш скинути дзвінок, написати: «Я не можу говорити». 

А зараз це насильство. Тобі можуть кинути голосове навіть у відповідь на коротеньке питання, на яке можна відповісти двома літерами. Це бісить. Безкінечно. Доречними голосові повідомлення є якщо тобі відірвало руки, або якщо ти їдеш за кермом. Або ж зв'язок настільки поганий, що ти не можеш подзвонити, а лише записати голосове повідомлення в надії, що колись воно відправиться. На фронті таке буває.

Друге, що бісить: «плюс-плюс» у відповідь на питання. Це прийшло з початку війни, коли багато людей не мали широкого доступу до радіозв'язку та обмінювалися повідомленнями, в тому числі SMS. Наприклад, приходить запит по радіозв'язку. За правилами ти маєш відповісти певною фразою на кшталт «прийняв», «зрозумів». Нашим людям, коли приходить запит і треба швидко відповісти, особливо якщо текстом, легше написати «++», тобто «так».

Як філолог, я дуже цій ситуації дивуюся. Бо норма, яка є суто проявом лінгвоекономії, отримала нелінгвоекономічну за формою сутність у спілкуванні людей. Почали навіть голосом, усно використовувати це «++». Бісить нескінченно.

Третє: коли пишеш рапорти. Ось це «дійсним доповідаю». У мені філолог бунтує. Це невірно. Треба «даним рапортом» чи «цим рапортом доповідаю», але не «дійсним»! Я б'юся до кривавих шмарклів із колегами й побратимами, які вимагають саме таке формулювання у рапорті. Кажу: «Повідомляю як філолог за першою освітою та як юрист за третьою, що це нісенітниця та ідіотизм. І це не треба поширювати». 

Які покращення потрібні в ЗСУ

Нам потрібно повністю змінювати систему мобілізації, треба більше і якісніше мобілізовувати людей. По-перше, ми закінчуємося. Мобілізація та її моделі, які є, актуальні для пострадянської держави, яка не воює у найбільшій і найстрашнішій війні в Європі. Вони виявилися неефективними. Це моя думка: на цьому етапі маємо негативні наслідки для держави, для наших Сил Оборони. 

Коли ми прибули до Харкова, прийшли до військкомата — а його не було. Якби ми не були наполегливі, що хочемо служити, не длубалися повсюди, нас би записали в якийсь зошит і сказали: «Ми вам передзвонимо». Мені, до речі, ніхто не передзвонив.

Мені приходили повістки, вручали їх кілька разів у різних місцях, коли я вже служив. Я дурня включав, кажу: «Та мені не можна, я не прийду по повістці», і мене починали страхати. Було дивно і весело. Але це говорить про неефективну систему мобілізації. 

Обов'язково треба змінювати кадрову роботу в Збройних силах і в суспільстві. Я бачив нескінченну кількість прикладів, коли люди, які за спеціальністю мали займати певну посаду, застосовувалися не за фахом. Наприклад, коли людина має фахову медичну освіту і працює медиком, а в підрозділі вже медики є, тож вільної посади немає. «Значить, будеш водієм, кулеметником або другим номером мінометного розрахунку!».

Людина має досвід високоточної стрільби, не має сертифікату та військової облікової спеціальності снайпера, але має зброю, підготовку, знає, вміє, володіє. «Сертифікату немає? Другий номер розрахунку СПГ!». Чому? Аби людину навчити стріляти на великі відстані, треба багато часу. А навчити підносити снаряди до СПГ — небагато часу. 

Ще приклад: наша частина потребувала мобілізації конкретного спеціаліста. Людина мала відповідні знання та готова до їхнього використання у Силах Оборони. Упродовж чотирьох місяців фахівця не могли мобілізувати. 

Я психанув, приїхав до штабу частини, взяв лист-відношення. Ми прийшли з листом-відношенням із цим чоловіком до військкомату в спокійному, тиловому регіоні України. А там говорять: «А ми не будемо його мобілізовувати». Ми: «Ось лист є, ось людина, і нам він треба». Вони відповідають: «А нам він не треба».

Я був змушений пригадати, що таке, у переносному сенсі, ламати чиновників. Ми цього досягли, вони його мобілізували за один день. А коли він виходив, йому вручили повістку: ніби це вони його десь на вулиці спіймали та мобілізували. Це огидно.