Аеророзвідники. Як працює добровольче формування «Хартія»

Сьогоднішня поїздка буде на межу Харківщини і Луганщини. Українське військо відбиває ворога все глибше і глибше, і тепер передові позиції перемістилися вже набагато далі. Ми їдемо в гості до харківських аеророзвідників, а заїдемо, самі того не планувавши, до Луганської області.

Про цей підрозділ ми багато чули від армійців з інших бригад: від артилеристів, танкістів, — чию роботу аеророзвідники корегують, тому просилися подивитися, як працюють так звані «пташки» та ті, хто їх запускають.

Сьогоднішня ми говоритимемо з хлопцями про те, що вони робитимуть після перемоги, бо цей харківський підрозділ об’єднав людей геть різних професій: будівельників, кухарів, інженерів, цивільних пілотів.

Ми рушаємо до добровольчого формування «Хартія». Кілька годин до Куп’янська, потім ще годину розбитими ґрунтовими шляхами — і ми в’їжджаємо на дорогу, яка ще пару тижнів тому була лінією оборони росіян.

Це попереду нашої автівки працюють «Гради». Наче постоявши в заторі, перечікуємо і їдемо далі. Тут навіть із повним приводом кидає на всі боки. Звичайним легковиком тут не проїхати — дорога, вірніше напрям, прострілюється.

При кермі Ігор, на псевдо «Еней». Він киянин, але служить у харківському підрозділі. Поруч із ним на пасажирському Дмитро із позивним «Рагнар». Діма – харків’янин. Вони один із екіпажів аеророзвідки підрозділу «Хартія».

Туди, куди ми з вами їдемо, там чутно стрілецькі бої, окрім того, що ми з вами проїхали важку техніку: там танки, «Гради» та все інше — то тут ця ділянка дороги, вона була лінією оборони ще буквально тиждень тому. Лінією оборони росіян, там вони робили фортифікаційні споруди різні. Сьогодні вони вже наші. Але, звісно, перед тим, як відходити, вони все замінували. Вони замінували дороги протитанковими мінами, замінували посадки протипіхотними мінами. От це головна небезпека.

Моя пряма робота — це розвідка літальними апаратами.

А військовий досвід у вас був раніше?

Ігор: Нема ніякого. Мене не брали у військкоматі перший тиждень. Ну, я не був в АТО, я не маю військово-облікової спеціальності, бо не проходив військову кафедру, тому я перший місяць війни, я був в Києві, я примкнув до місцевої ТРО в перші ж дні і займався як будівельник фортифікаціями Оболоні для того, щоби ворог не прийшов з Бучі, Гостомеля. Ми там Окружну Кільцеву київську укріплювали. В квітні мене запросив Всеволод.

Всеволод, якого згадує Ігор, — це харківський бізнесмен Всеволод Кожемяко. Саме він заснував «Хартію». Фінансують цей підрозділ також бізнесмени — не держава. Ігор з Києва пояснює, чому після того, як Київщину звільнили, він не повернувся в будівельний бізнес.

Ігор: Уже в травні я приїхав сюди допомагати з Харківщини, бо зрозумів чітко, що те, що ворог пішов з Києва, це нічого не означає. Він зараз тут. І допоки він хоч на квадратному сантиметрі нашої держави, то це небезпека для всієї країни. І не можна займатись спокійно бізнесом чи підприємництвом, розуміючи, що десь іде війна. Ми цю помилку зробили у 14-му році. Ми не можемо її повторити знову.

Ігор заснував власну будівельну компанію за вісім місяців до війни. До того теж будував висотки у столиці.

Ігор: Ну, взагалі я побудував, ну чесно кажучи, не рахував, но, мабуть, більше десяти різних проектів. Ну, це великі, це райони цілі. Цікава справа, і я дуже люблю єю займатися. Насправді, я сказав би, що я не хочу бути військовим. Я хочу бути будівельником.

Побратим Ігоря Дмитро до 24 лютого працював су-шефом у кількох харківських закладах. Суші, роли, піца.

Дмитро: Потім пішов в ТРО записуватися — не взяли без військового досвіду. І вдома я не міг сидіти, хотів бути корисним, допомагати, тому мені сказали, що можна бути волонтером, мене направили на кухню. Я організував там процес, налагодив. Готували військовим, в ХОДА, в метро людям, в укриттях які сиділи, також на Північну Салтівку возили, в такі райони, які дуже важкі були. Потім я повернувся на свою роботу, коли вона відкрилася, але, попрацювавши місяць, я зрозумів, що це вже не те, як у мирний час, що я не можу, ну, я розумів, що можу зробити більше, ось і натрапив на, потрібно було, ішов набір у БПЛА. Пішов.

Ну, досвіду Ви також не мали з  аеророзвідкою?

Дмитро: Ні, не мав. Трохи мав досвіду керування дроном до цього і все. Декілька польотів. Всьому навчили, сам читав, навчався.

Ми заїжджаємо у просіку в негустій посадці. Навколо самі лише поля. Гахкає що три хвилини.

Дмитро: Вони працюють і літаками, і вертольотами, скидають бомби, підло мінують поля. Дуже багато тут танкових, піхотних мін у посадках, на полях, тому треба ходити дуже обережно. Також обстрілюють з танків, з мінометів.

У цій просіці зручно ховатися і запускати безпілотники. Ігор дістає з кейсу якісь сірі частини і буквально у лічені хвилини складає з них невеличкий літачок.

Це українського виробництва. Він чим корисний: він літає дуже глибоко в тил ворога (і у нас цілий борт різних схожих літачків) і в тилу ворога він може знаходити досить цікаві цілі. Запускаємо ми його, як бачите, зі спеціальної катапульти, запускаються двигуни, і він до ста кілометрів маршруту мінімум може пролітати. Ну, можете уявити собі, яка це місія і що вона, ну, які розвіддані такий літачок може принести. Він літає досить високо, він непомітний, його не чутно на тій висоті, що він літає, а головне саме, одна з головних переваг схожих літачків  всіх таких (в нас є ще декілька такого принципу роботи літачків), головна перевага — це те, що засоби радіоелектронної боротьби та радіорозвідки всі, що є в ворога, вони, звісно, мають на нього вплив, але він працює не від GPSі, а  у нього окрема система, яка є захищеною, і вона повертає цей літачок самостійно додому. І збити його з будь-чого майже неможливо, його дуже важко помітити.

Що з цікавого вдавалося побачити завдяки ним?

Ігор: Ну, такі основні і головні речі, які ми збираємо таким або схожим літачком (у нас декілька літачків такого типу), — це великі батареї САУ, це артилерія, це накопичення танків, накопичення «Тигрів», це штаби та тилові бази ворога-окупанта, це бази, де вони вже приймають оцих мобіків або чмобіків, як їх називають. Тобто ми бачимо, ну це цілі такі палаткові містечка, де кроваті ще щось, вони ліжка, вони там накопичують їх. Ну, ми це все позначаємо як ціль, і, звісно, передаємо далі тим, хто знає, що робити з такими цілями, як їх демілітаризовувати.

Нещодавно завдяки розвідці ось таким літачком українському війську вдалося нанести удар по наметовому містечку мобілізованих у глибокому тилу росіян. Там було, за підрахунками розвідників, до сотні особового складу.

Ігор: Точно загинула якась кількість, а та, що не загинула, вони були поранені, а ті, що були поранені, точно передадуть далі тим, хто ще не встиг доїхати до фронту, що їх чекає на українській землі.

У кількох сотнях метрів теж у просіці весь цей час працював ще один екіпаж аеророзвідників. До нас під’їжджає їхній позашляховик.

Олександр: Вітаємо вас в Україні.

Дмитро: Доброго вечора.

Олександр – інженер, Вадим – пілот цивільної авіації.

Олександр: Ми виконували завдання по виявленню цілей. Знайшли сьогодні дуже багато цікавих цілей — більше десяти танків. Скупчення в одному місці шість танків, два які проривалися на сусідній населений пункт. Ми їх прям фіксували, коли вони здійснювали обстріл, далі ми їх провели, знайшли місце, де вони ховаються. Так же після цього ми займалися корегуванням нашої артилерії. На жаль, там не всі цілі були вражені, але ми зробили великий задаток на завтрашній день. Сьогодні ми проведемо нараду, проведемо нараду з артилеристами, визначимо пріоритетні цілі на завтра, і будемо далі намагатися їх вразити.

І часто так танки їхні намагаються прорватися? Часто бачите це?

Олександр: Ну, такої наглості у них нечасто, здебільшого вони стріляють з укриттів, з капонірів або підготовлених позицій раніше закритих, але з такою наглостю, що вони викатуються прям посеред поля і рухаються в наш бік, це нечасто таке ми спостерігаємо.

Наскільки близько вони підійшли сьогодні?

Олександр: Вони підійшли десь три кілометри це максимум. Ну, три кілометри ви не почуєте, а постріл почуєте, як вже в вас влетіло. Тому це для танка не дистанція.

Дмитро: Пряма наводка танка — десять кілометрів, тому для нього три кілометри  —  це навіть виходу не почуєте.

Олександр: Чому вони так зухвало роблять? Тому що в них велике скупчення здесь техніки броньованої, тому вони так себе нагло й поводять.

Але артилеристи, наскільки ми чули, відпрацювались — все ж таки зупинили.

Дмитро: Наші артилеристи сьогодні весь день їх намагаються пресувати, щоб вони відходили від зайнятих позицій.

Поряд із нами у сусідній посадці видно нові фортифікаційні споруди. Виявляється: це будували для себе росіяни ще пару тижнів тому, розповідає киянин Ігор.

Ігор: Поруч це нова лінія оборони, яку почали окупанти та відступаючі російські війська будувати після того, як в них посипався фронт на лінії Балаклія-Куп’янськ-Ізюм. Вони відкотились одразу на ці позиції. У них був час, вони там тримали оборонні рубежі, у них був час це побудувати, але врешті-решт вони залишили і ці позиції, незважаючи на те, що буквально тиждень – півтора тижні тому ще вони їх будували: і ці доти, і ці окопи, і ці оборонні лінії. Навіть можете побачити, що це накопано технікою – екскаватор, ще щось, тобто це звичайна техніка. В них, якщо вони тут копали, то ви маєте розуміти, що для них це ще був тил.

То як будівельник як оцінюєте?

Ігор: Якість на трієчку.

Поки небо затягнуте хмарами і аеророзвідники чекають на команду артилеристів, чию роботу корегують, хлопці дістають щось схоже на газове туристичне спорядження.

Ігор: Зараз будете каву пити.

Вода закипатиме кілька хвилин. Ця фронтова розчинна кава тут, на передових позиціях, завжди найсмачніша, навіть коли в місті ти звик пити зернову з апарату і в модних кав’ярнях. Марія розпитує Ігоря про те, як поводиться нині тут противник.

Ігор: Ну, дивіться, він намагається тут тримати оборонні бої, якісь окремі оборонні рубежі, тобто він відходить зі своїх оборонних рубежів, а наші війська  потроху їх віджимають. Здебільшого є постійний контакт, ви самі це чуєте, різних видів озброєння, різних родів військ, але відчувається наша перевага і видно, і чутно.

У його побратима, су-шефа харківських закладів Дмитра, питаємо за кавою, що робитиме після перемоги.

Дмитро: Вийду зі своєї кухні, з дому, піду в «Буфет» і замовлю піцу.

Для нехарків’ян давайте пояснимо, що таке піца з «Буфету».

Дмитро: Піца з «Буфету» — це більше схожа на гарячий бутерброд: таке товсте пухке тісто, майонез, кетчуп, сир і якась ковбаса, м’ясо.

Як піцейола ви взагалі маєте сказати, що нічого спільного з піцою не має.

Дмитро: Так. Ну, це більше як американська піца, але з італійською взагалі ніякої схожості.

Ну, Ви ж знаєте, що харків’яни, які полишили домівки, вони найбільше сумують за «Буфетом». Це прям мем.

Дмитро: Це один із символів нашого міста.

Із будівельником Ігорем ми багато говорили про архітектуру, відбудову українських міст і те, якими вони мають бути після того, як окупантів вдасться відігнати.

Ігор: Умовно якусь травму, її неможливо забути, її потрібно пережити, тобто люди це мають пережити, тобто це приблизно так само, як із Маріуполем, а також з іншими розбомбленими містами або там, де були масові страти, як Буча, Ірпінь, Гостомель та інші міста. Тому переназвати точно Салтівку не потрібно — її просто потрібно відродити повністю, відбудувати те, що зруйноване. Непотрібно там придумувати щось таке незвичне, щось таке, чого там не було. Непотрібно. Потрібно просто створити комфортне середовище, комфортні вулиці, вулиці з активними фасадами, де люди виходять, спілкуються один з одним, де є стрит-рітейл, вулична торгівля, тобто це доступні магазини на рівні звичайної людини, на рівні пішохода і комфортні подвір’я, де люди можуть займатися спортом, де діти можуть грати, де люди можуть якомога більше спілкуватись, бо саме спілкування робить людей щасливими.

Поїдете до інших міст відбудовувати, якщо буде така змога? Наприклад, до того самого Маріуполя або до Харкова, якщо запросять відбудовувати?

Залюбки, але, звісно, саме з Маріуполем — це дуже тендітна історія, бо потрібно починати з переосмислення, бо це велика біль для всіх тих, хто поїхав, для всіх тих, хто лишився. Вони бачили все це на власні очі, всі ці жахіття, весь цей страх, і його неможливо просто так щось побудувати, замінити фасад одним, іншим, тобто цю пам’ять не забути. Тому спочатку мають попрацювати соціальні інженери, психологи, вони мають це прокомунікувати. Люди мають відчути необхідність тих змін і відбудов, що там будуть впроваджуватись. Це має відбуватися за їхньою участю, вони мають розуміти, що саме ось ця відбудова — це є покращення їхнього життя, а не забуття того страху, який був. І тільки відчуваючи дотичність цього процесу, вдасться створити, відновити і відродити таке місто, як Маріуполь.

Та перш ніж будувати, готувати піцу, сідати за штурвал пасажирських літаків, всі ці хлопці і дівчата воюють, виборюють своє право повернутися до мирних професій.

Ігор: І так, як я будівельник, моя дружина, вона дуже мудра у мене жінка, вона каже, що війна — це час військових, а після війни одразу настає час будівельників, тому, щоб приблизити цей час, я маю виконати спочатку свою військову роботу.