В український прокат вийшла стрічка «Бранці», яка визвала навколо себе багато дискусій. Пройшло два роки після Майдану, а наше суспільство все ще ділить учасників тих подій на «своїх» і «ворогів». Ми поговорили про це з режисером стрічки Володимиром Тихим...
В український прокат вийшла стрічка «Бранці», яка визвала навколо себе багато дискусій. Пройшло два роки після Майдану, а наше суспільство все ще ділить учасників тих подій на «своїх» і «ворогів». Ми поговорили про це з режисером стрічки Володимиром Тихим.
«Я не шукав героїв»
У цій стрічці мені став цікавий саме момент громадського розслідування, бо ми маємо зрозуміти, що там відбулося. І це важливо зробити саме через людей, які там були. Це спроба реконструювати події, які відбулися саме 20 лютого 2014 року. Я не шукав героїв. Так склалося, що завдяки Максиму Попову (медику з Майдану, який рятував поранених) люди самі відгукувалися. Нам дуже хотілося знайти хлопців, які були на Майдані по той бік барикад, почути їхні історії, їх ставлення до всього, що відбувалося.
«Попри всю бюрократію нам пощастило вийти на ці підрозділи»
Із цими пошуками в нас була непроста історія, тому що це були кримські підрозділи. Але ми шукали реальних людей, і все йшло до того, що ми їх знайдемо. Було зрозуміло, що хлопець, якого ми шукаємо , не був спецпризначенцем. Він з Миколаївської області. Але на той час Полторак пішов на підвищення і жінка, яка очолювала прес-службу, пішла з ним, а на це місце повернулась особистість, яка до цього якраз очолювала прес-службу ще Внутрішніх військ. І вона робила все, щоб ми не мали змоги знайти та поспілкуватися з тими, хто там був 20 лютого. Це перейшло в якийсь фарс. Попри всю бюрократію нам пощастило вийти на ці підрозділи. Але як тільки ми казали, що приїдемо, вони зникали. Нам відповідали: «Їх уже нікого нема. Вони звільнилися. Ми щось на те подивилися, коли казали, що вони є».
«Вони і далі вважають себе “Беркутом”»
У знімальної групи навіть була можливість зробити інтерв’ю з хлопцем штурмової роти «Беркута». Він був відкритий, готовий до спілкування, але ми документальне кіно. Ми не можемо змінити голос чи обличчя. Хоча вони більше не називаються «Беркутом», там, де вони тренуються, уся ця атрибутика залишилася. Я це бачив на власні очі. Вони й далі вважають себе «Беркутом». Але двох чоловіків з цього підрозділу раптово заарештовують. Я до Жені. Він не відповідає. Набираю командира. Той каже: «Усе. Женю ти більше не почуєш. Він уже десь далеко за кордоном. Усі 16 чоловіків цього підрозділу десь у Криму, чи в Європі, чи в Росії.
«Люди з обох боків цих подій стали бранцями»
Коли почнуть використовувати зброю, це було питання часу. Але люди, які там знаходились, цього ще не розуміли. Вони вважали, що межа ще не перетинається. Це була потужна істерика, як з одного боку, так і з іншого. Це напруження зростало місяцями, нагніталося. Я довго спілкувався з силовиками. Вони не отримували наказ стріляти. Вони отримали наказ зробити «коридор», щоб вивести внутрішні війська. Але всі ці місяці вони думали, що будуть робити, якщо до них прийдуть повстанці. Будемо стріляти? Ні. А якщо вони почнуть забирати зброю? Так. Будемо стріляти, а їх просто кинули. Вони й досі живуть у тому форматі реальності, кажуть: «У них же були міномети».
«Для декого він герой»
Ми рік його (євромайданівця Івана Бубенчика, який скористався снайперською гвинтівкою проти силовиків — Ред.) знімали, щоб зрозуміти, чи не є це все його фантазією. І він вважає, що він зробив те, що мусив зробити, будучи не просто борцем з Януковичем, а професійним військовим. І він не стидається того, що вчинив. Він вважає: якщо я вчинив правильно, то чому я маю цього боятися. Сьогодні кожен бачить у тих подіях те, що хоче побачити. Для декого він герой, який припинив подальше кровопролиття і змінив хід історії. Для інших він цинічна людина, яка вбивала, користуючись тим, що має зброю. Оприлюднюючи цю історію, ми намагаємося визначити ціну відповідальності кожного учасника того жахіття.
Записала Вікторія Меженіна
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
