10 років війни. Історія Тетяни та Валентини з Донецька

Із репортажів, крім кількагодинних відео, ми завжди привозимо враження. Емоції знімальної групи, атмосферу, в якій проходила зйомка. Переповідаємо колегам усе побачене та відчуте. Воєнні реалії додали сюди багато болю.

Водночас є герої, після розмов з якими розумієш: як би складно не було, коли робиш те, що вмієш найкраще — це неодмінно додає сил тобі та може зарадити іншим. Таким чотири роки тому було наше знайомство з сестрами Валентиною Денисенко й Тетяною Черніковою. Продовжуємо цикл історій до десятиріччя війни й повертаємося до героїнь.

Підприємиці переїхали з Донецька до Харкова у 2014-му. Нині вони розвивають кілька справ. У Харкові Валентина веде сімейний бізнес: вирощує мікрогрін. Також вона опікується просторами для жінок і дівчат, де надається психологічна підтримка, проходять творчі, освітні, спортивні заняття. Тетяна мешкає на Полтавщині, де заснувала виробництво готових страв тривалого зберігання. Як і раніше, сестри продовжують давати раду викликам воєнного часу.

Новий бізнес і турбота про людей

До початку масштабної війни ми з сестрою мали тепличне господарство: вирощували та продавали салатні мікси з мікрогріну. Планували відкрити виробничий цех, виготовляти зелені соуси, заправки для салатів. Та війна скоригувала плани...

Оскільки в мене неповнолітні діти, я вирішила залишити Харків і перебралась у Полтавську область. Тут знайомі запропонували свою оселю. Звільнили для нас свій будинок, переїхавши в іншу область. Ми стали обживатися, придивлятися, що довкола є. Було бажання працювати, тож я пішла знайомитися з місцевою громадою. В адміністрації мене підтримали: допомогли знайти приміщення під нове виробництво. Тим часом ми перевезли з Харкова обладнання, яке раніше отримали за грантом від ‎USAID АГРО, зібрали команду і почали працювати.

Постало питання, що саме робити, і чи взагалі воно на часі? Ідея прийшла сама собою. Мене дуже вразили світлини з Маріуполя, де люди на вогні готують їжу, бо не було, що їсти. Наразі в зоні активних військових дій така ж проблема. Люди живуть без води, без світла, без нормальних умов у постійній небезпеці для життя та здоров'я. Військові так само, і додається неможливість приготувати їжу. Тож почала думати, яке пакування зробити, аби допомогти людям, і знайшла рішення: реторт-пакети.

Залучили в команду технолога, який нас консультував (зараз уже кілька таких фахівців), і поступово розробили лінійку продукції. Це повністю готові страви, їх не треба варити, достатньо розігріти. За два роки вже маємо меню з понад 40 страв: перші страви, овочеві, страви з м'ясом, закуски, джеми, вітамінні чаї. Можна скласти повноцінний раціон на кілька днів чи навіть місяців. Усе на смак домашнє.

Ми не використовуємо консервантів. За високих температур і при високому тиску в автоклаві відбувається стерилізація. Це дозволяє зберігати реторт-пакети без холодильника до двох років. Дуже зручно взяти його в дорогу, відкрити в будь-який момент і поїсти смачної домашньої їжі.

Нам із сестрою завжди хотілося не тільки продавати мікрогрін, а й показати людям, що вони самі можуть вирощувати свіжу зелень буквально вдома на підвіконні, і мати змогу цілий рік додавати в раціон вітаміни. Почали ділитися знаннями, проводити вебінари, майстер-класи у Харкові, в тому числі для людей з інвалідністю. Зрештою це нас підштовхнуло створити громадську організацію «‎Грін-Ландія».

«‎Сьогодні багатьом людям ми можемо допомогти завдяки нашій громадській діяльності. І це мені найбільше до душі. Це те, що дає наснагу».

На початку повномасштабного вторгнення ми взялися допомагати родинам, де є діти з інвалідністю. Інші люди, які покинули свої домівки та переїхали до Харкова чи в область, теж потребували теплих речей, ліків, продуктів харчування. Валентина з сім'єю багато розвозила гуманітарної допомоги, організовувала роботу волонтерів, які збирали гуманітарні набори. А я віддалено допомагала з організацією цих поставок.

Зараз набагато більше справ. Ми відкрили вісім безпечних просторів для жінок і дівчат, де вони можуть стабілізувати психоемоційний стан. Вони приходять на творчі, спортивні заняття, слухають інфосесії, знаходяться в спільноті однодумиць, у комфорті. У них є з ким поговорити та знайти підтримку в такий складний час.

Окрім Харкова, безпечні простори для жінок і дівчат працюють у селищах Кочеток, Хроли, Старий Мерчик, Циркуни, Тернова, Пісочин та в Люботині. Розклад занять дивіться за посиланням.

Основне завдання проєкту — підтримати людей, які залишаються на Харківщині та перебувають у надскладних умовах. Адже психологічний стан у всіх важкий. Важливо допомогти жителям прифронтових міст справлятися з переживаннями. Як партнери Міжнародного комітету порятунку IRC ми створили такі простори підтримки.

Думаємо зробити демоферму: люди приходитимуть і дивитимуться, як усе росте. Такий собі навчальний центр. Це була наша з Танею мрія до масштабного вторгнення, і ми цю мрію не залишаємо. А ще думаємо про кооператив із вирощування зелені. Було б добре об'єднати таких виробників, як ми, і надавати широкий спектр послуг. Робити гуртові закупівлі для супермаркетів або великих виробництв. Або, може, це буде переробне виробництво. Подивимося.

Про досвід проживання війни

Тетяна: Кажуть, нам, дончанам, легше, бо ми не вперше таке переживаємо. Певною мірою, так. Ми не були готові до масштабної війни морально, але змогли зорієнтуватися. Ми знали, що буде важко. Досвід навчив нас швидко реагувати на події. Не розслаблятися, в умовах постійних змін виважено приймати рішення для себе, для всієї родини, для оточення. У нас на момент вторгнення були працівники, а в них — теж родини.

«‎Сформувалася потреба прислухатися до себе, чути внутрішній голос, бо ціна помилки може бути занадто велика. Немає часу вагатися, треба реагувати швидко і правильно».

Найважливіше — безпека твоя і близьких, і треба діяти, виходячи з цих умов. Це актуально і зараз, і може знадобитися будь-коли в повсякденному житті, в роботі, в громадській діяльності.

Валентина: До війни неможливо бути повністю готовим. Та, мабуть, у нас був невеликий імунітет. У голові був план дій на випадок надзвичайної ситуації. Що ми розуміли: сидіти, склавши руки, не варто. Тому ми й досі працюємо і не залишаємо виробництво мікрозелені. Це дуже важлива навичка в наші часи. І я не втомлююся повторювати: люди, треба рухатись далі, треба розуміти, до чого ви прагнете.

Ми бачимо, що багато людей розгубилися, їм важко. Спілкуємося з жінками, дізнаємось, як багато з них втратили сенс життя. Вони не розуміють, що буде завтра. І тут ми виступаємо як мотиватори і кажемо їм: завтра все ж таки буде.

«‎Якщо ви опинилися в скрутній ситуації, поруч є люди, які допоможуть. Треба знайти сили рухатися далі, і якщо зупинятися, то тільки щоб обдумати наступні кроки».

Коли ми переїхали з Донецька до Харкова, багато навчалися. Мама казала: «‎Валя, ну скільки ж ви будете вчитися? Коли будете свої навички десь застосовувати?». Мені здається, той простір, який ми відкрили у Харкові (та в громадах області) — якраз те місце, де ми змогли втілити вміння, яких набули за весь час. Тепер ці центри надають допомогу іншим. Як нам кажуть люди, зараз це неабияк доречно.

«‎Війна навчила гуртуватися, навчила поважати й цінувати те, що ми маємо»

Валентина: Раніше ми не надто цінували багатства природи та людяність, які в нас є. Багато хто в собі відкрив такі якості, про які й не здогадувався. Коли люди гуртувалися, кудись їхали, у когось вистачало сил, щоб дійти до сусіда, а в когось і зараз є змога виїжджати на деокуповані території чи аж до лінії розмежування, де обстрілюють. І мати на те силу духу, якусь безстрашність.

Ми теж багато розвозили гуманітарної допомоги. Якось привезла одній бабусі пакунок, і вона каже: «‎Боже, куди ж ви їздите, чи вам не страшно?». Я кажу, страшно. Але я впевнена: те, що я роблю, допоможе вам вижити, допоможе повірити в людей навколо. Повірити, що ми всі маємо душу, маємо серце, і що ми робимо — усе недарма. Ми допомагаємо тим, хто воює, тим, хто захищає нас, бо вдячні цим людям. Ми маємо повагу до тих, хто вже не з нами і хто залишився на полі бою.

«‎Українці — нація, котра має стільки душевних якостей. Ми ніколи не залишаємо напризволяще ні тварин, ні людей. Гуртуємося, збираємо гроші по всьому світу, залучаємо донорів, допомагаємо один одному в будь-яких ситуаціях. Хтось — харчами, хтось — кидає гроші “на банку”. Це все прояв великої сили. Дуже важливо це зафіксувати й не втратити, коли ми переможемо»‎.

Куди б хотіли повернутися на Донеччині?

Валентина: Я б хотіла поїхати в Горлівку. На жаль, за ці десять років у Харкові ми так і не знайшли свого постійного помешкання, завжди на якихось зйомних квартирах. А в Горлівці трьохкімнатна затишна квартира. Там є місце для всіх.

Думаючи про Донецьк, який він був різнокольоровий, колоритний... Одразу згадується стадіон «‎Шахтар». Багато квітів, сучасних будівель. Але я не впевнена, що хотіла б жити там. Дуже хочеться, щоб це була Україна, хочеться повернутися, побачити дім. Але зараз ми вже знайшли своє місце в Харкові. Я би залишилася тут.

Тетяна: Часто думками повертаюсь до навчання в школі. У Горлівці я навчалася в українській гімназії. Деякі люди дивуються, що на Донеччині була українська гімназія. Так, і це місце було надзвичайне, там збиралися прекрасні вчителі та учні. 

У нас був дружний клас. Але на початку війни у 2014-му життя розділилося навпіл, і так само поділило наш клас. Був спільний чат однокласників, наразі там залишилися лише ті, хто виїхав на підконтрольну Україні територію, або за кордон. Ті ж, хто залишився на іншому боці, випали з нашого кола спілкування.

Донецьк, до речі, дуже схожий на Харків широкими проспектами, гарними парками. Дуже красивий. Тому я і Харків полюбила, як рідний. У нас постійно змінюються умови життя, зростають діти — а ми так само віримо в Перемогу. Віримо, що повернемося в наш український Донецьк, в українську Горлівку, що зайдемо у свої домівки, де досі лежать наші речі та все рідне, до чого зараз немає доступу. Головне — аби після Перемоги ми змогли спокійно жити та відбудовувати нашу країну.