10 років війни. Історія Олени з Луганська

2022 рік, ранок 24 лютого. Олена Знаткова на робочому місці знищує документи з персональними даними ветеранів, учасників АТО/ООС та їхніх родин. Тоді вона була керівницею відділу Міністерства у справах ветеранів у Харківській області. Впізнавана у волонтерських і ветеранських колах, Олена вела кілька соціальних проєктів.

Залишивши Луганськ у 2014-му з 9-річною донькою, працівниця департаменту освіти і науки Луганської облдержадміністрації опинилася в незнайомому Харкові. Без рідних, майже без друзів, із мінімумом речей. Та з великим бажанням залишатися в Україні та допомагати таким же переселенцям, як і сама. Повномасштабне вторгнення Олена зустріла в Харкові, та через хворобу доньки і важкий психологічний стан підлітка невдовзі довелося виїхати з країни. Тоді здавалося — ненадовго.

«‎Удар по Харківській обладміністрації немов вибив усе з-під ніг. І я чітко усвідомила: росіяни йдуть нас вбивати просто за те, що ми — українці». Спершу прихистили партнери з Великобританії. Донька швидко адаптувалася, вивчила мову. Та Олені ні тоді, ні зараз спокою не давала туга за Україною. Як би не працювала, не волонтерила і не намагалася звикнути до нового місця — все було нестерпно.

Зрештою жінка наважилася вдруге змінити країну. Переїхала до Швеції, пізніше і донька перебралась до неї. Тут Олена співпрацює з Українською жіночою спілкою, бере участь у заходах з підтримки українських освітян. Навіть встигла написати книгу про переселенське життя. Бо воно таки триває, як і щоденні нагадування про війну — сповіщеннями про тривогу в телефоні. Тривогу внутрішню трохи втамовують уроки шведської, громадська робота, пошук опори в щоденній рутині. А ще — віра, що неодмінно прогуляється українським Луганськом, що повернеться в рідний Харків.

Розмова з Оленою видалась важка, але чесна. Зі сльозами, болючими спогадами, з усмішками та мріями. Так і тримаємося, ми всі.

Завжди була оптимісткою, та всі десять років відчувала, що росіяни підуть далі

Поки мешкала у Харкові, я проводила масу заходів, намагалася донести людям, підготувати, що в Україні можуть ввести воєнний стан, може виникнути загроза смерті. У цьому напрямку з благодійним фондом «Право на захист» ми провели величезну роботу: зняли відеолекції, як чиновникам готувати місцеве населення до надзвичайних ситуацій. Потім були ініціативи «Майдан Моніторинг», Українські миротворчі школи, постійні діалоги про можливе загострення війни та підготовку до цього.

Щодня я діяла так, як відчувало моє серце. На будь-якій роботі: помічниці ректора в Луганському національному аграрному університеті, на посаді начальниці відділу Міністерства у справах ветеранів у Харківській області. Яке було щастя, коли 20 лютого 2021 року ми відкрили оновлений кабінет! До нас могли приходити ветерани, учасники АТО/ООС. Нам подарували нові меблі, ми облаштували кімнату, аби було комфортно і дорослим, і дітям військових.

Вважаю, та критична ситуація допомогла мені пізнати себе, зрозуміти, на що я спроможна. Попри шалені тиски й опір, попри виклики, врешті-решт я побачила документ, на якому було зазначено: ЛНАУ — член освітнього простору Слобожанщини. 

Півтори тисячі студентів, яких ми витягнули з окупованих територій, змогли реалізуватися: стали волонтерами, військовими, класними ветеринарами, агрономами, економістами, лісниками, які зараз працюють у Харкові та всій Україні. Я пишаюся, що в цих дітей, до життя яких я мала відношення, все добре склалося. Вони знайшли себе в житті та залишилися вірними Україні. Це надбання, яке я дуже ціную.

Десять років мого життя поза домом виробили в мене звичку дякувати, до автоматизму. Я кажу «дякую» і при зустрічі, і прощаючись із людьми, бо я дуже вдячна за підтримку, яку маю в будь-якій країні, в будь-якому колі спілкування.

Хочеться розвіяти міф, що за кордоном усім переселенцям комфортно

Не зважаючи на те, що ми у безпеці й не чуємо повітряних тривог (хоча в мене сповіщення про тривоги є в телефоні), тут я не почуваюся спокійно. Як і десять років тому, так і сьогодні я не відчуваю впевненості в завтрашньому дні. Я не знаю, що з нами буде, де ми будемо. Я перестала планувати життя з 2014 року.

Нещодавно проводили зум-конференцію з українськими вчителями у Швеції, попросили їх оцінити нинішній психологічний стан. І хочу зазначити, що ми з великим здивуванням почули від освітян: в Україні думають, що їм тут дуже добре, що вони нормально почуваються, їм комфортно, вони облаштовують нове життя. Але це помилкове твердження. Є туга, поганий емоційний стан у більшості переселенців у Швеції. У комфорті знаходиться чи не один із десяти, в інших спостерігається відсутність планів, неможливість реалізації, особистісні та професійні кризи. У такому стані кожен переживає «‎соціальну» смерть.

Багато хто не сприймає чужу мову, люди не можуть нормально спілкуватися з оточуючими. Коли ми з дочкою жили в Британії, психолог попросив мене намалювати себе, своє життя одним зображенням. Я намалювала велике вухо, бо там весь час прислухалася до людей. Я не розуміла, що говорять місцеві. А відтак замовкла на кілька місяців, бо було складно говорити. Вивчення англійської мені давалося важко.

Жахи війни, пов'язані з початком окупації частини Луганської області, я описала у своїй книзі

Почуття, що накопичувалися роками, те, що я не могла сказати вголос — лягло на аркуші паперу. Взагалі-то мені дуже подобається писати, маю багато наукових статей. У співпраці з «‎МедіаПортом» ми робили публікації про життя переселенців у Харкові. 

Думаю, пережити емоції від окупації Луганська, першу евакуацію, другу, переселенське життя в Харкові й нині мені дуже допоміг папір і те, що я робила нотатки. Папір витримував усі мої сльози та страждання, злети й падіння. 

І от мені знову захотілося все пережите викласти на папері. ‎Коли я описую почуття, стає набагато легше. Тож ця книга передусім для мене, щоб я могла виговоритися, виплакатися на цих сторінках. Мої друзі, психологи, попросили мене вислати їм ці нотатки, і в той момент я вирішила, що це має бути книга. 

Над матеріалами я працювала у Великій Британії та в Швеції. Залучила редакторкою переселенку з Донецької області, яка жила у Харкові, Ганну Горєлікову. Якось вона каже: «‎Олено, не можна залишати ці матеріали лише для себе. У тебе є поради, які зараз можуть допомогти іншим переселенцям». Те саме зауважили психологи, які прочитали мої замітки, казали, що їх варто опублікувати, що цим травматичним життєвим досвідом варто поділитися. Люди, які знаходяться в подібних умовах, читаючи це, зможуть дати раду багатьом труднощам.

Під час написання книги мені дуже допомогли проєкти, які я реалізувала торік за порадами психолога з Ізраїлю. Це проєкт за підтримки Фонда Конрада Аденауера «‎Підготовка тьюторів для молоді з окупованих територій». Це ініціатива благодійного фонду «‎Право на захист» — «‎Гуманітарні стандарти захисту населення», це проєкт Вritish Council, завдяки якому відбулася поїздка студентів і викладачів-переселенців у Кардіффський університет. Досвід участі в них допоміг передати власне бачення виходу з кризових ситуацій тим, хто відчув і досі відчуває на собі вплив війни.

У книзі я згадувала, як у Луганську в травні 2014-го працювали російські спецслужби. Як відбувався процес вербування науковців, державних службовців, служб таксі. Це була системна, потужна робота російської пропаганди. Як сама зазнала морального тиску: мені пояснювали, як треба працювати зі студентами, як діяти, про що говорити. 

Чесно кажучи, не знаю, що тоді врятувало, як я змогла протистояти шаленому тиску, ще й у рідному колективі, в департаменті освіти й науки Луганської обладміністрації. У нас було кілька людей, які підтримували Майдан і говорили «‎Слава Україні!». А за такі слова вже тоді можна було потрапити «‎на підвал». Не знаю, звідки в мене була сміливість, але проукраїнську позицію я ніколи не приховувала.

Описала і тяжкий шлях евакуації до Харкова, як п'ять днів із дитиною їхала з Луганська різними шляхами. Як познайомилася з командою «‎Накипіло» в серпні 2014-го. Я тоді готова була цілувати українські прапори та обіймати кожного, кого бачу! Я вдячна українському Харкову, людям, які наповнювали мій світ усі ці вісім років. І з великою вдячністю та тугою думаю нині про те, що я не там...

Ми всі зараз поспішаємо жити

І хто з 2014 року, і хто з 2022-го відчули жахи війни, і хто досі перебуває в небезпеці, — ми так хочемо жити! Тримаємося, працюємо інколи до повного виснаження. Намагаємося не пропустити жодної можливості, аби зробити те, що у мирному житті не дозволяли чи не встигали. Ми прагнемо насолоджуватися моментами щастя, шукаємо їх у тому, чим займаємося, у спілкуванні між собою, в обіймах. Це те, що дає надію.

Одного разу мене спитали: «‎Коли ви перестали відчувати себе переселенкою»? І я відповіла: коли відчула, що мене прийняла місцева громада, що тепер я тут «‎своя». Цей процес адаптації тривав вісім років. Саме у 2021-му я змогла впевнено сказати: я — частина цієї громади, я з Харківщини. Я приношу користь людям, мені тут комфортно. І треба ж було статися, що моя професійна діяльність, любов і вдячність харків'янам розкрилася сповна саме напередодні повномасштабного вторгнення...

Я раджу всім переселенцям долучатися до справ громади, в якій ви знаходитеся. Бажано не озиратися, бо це — додаткові травми, це біль на серці. Намагайтеся відчути, що там, де ви зараз є, ви комусь потрібні. Ваші навички, досвід, професійні та життєві знання можуть приносити користь і задоволення і вам, і всім навколо.