«Вибухи розставляють наголоси»: яке воно, життя в легендарних будинках Харкова під час війни - Накипіло
События

«Вибухи розставляють наголоси»: яке воно, життя в легендарних будинках Харкова під час війни

  • Аліка Піхтерева
  • Іван Сенін
  • 12 апреля
  • 1725

«…Я увійшов у свою порожню кімнату з однією валізкою та торбою з постіллю, розстелив на підлозі газети, поклав на них подушку і відразу ліг спати, бо був пізній вечір, а світла до будинку ще не підключали. Потім сказали, що я виявився першим поселенцем у «Слові». 

Василь Сокіл, письменник, поет, драматург 

Харківський будинок «Слово», де мешкали Сосюра, Тичина, Хвильовий та інші представники «Розстріляного Відродження», знову відчув безжальну руку російських загарбників. На початку березня від удару ворожого снаряду в багатьох квартирах повилітали вікна. Але дім 1930 року побудови стоїть, у ньому продовжують жити люди. Щоправда, залишилось їх небагато. 

Як і в прикрашеному античними скульптурами легендарному будинку «Саламандра», що колись належав однойменному страховому агентству. За земноводною саламандрою закріпився статус «тієї, що у вогні не горить», бо її природне місце існування — глибокі прохолодні порожнечі серед каменів і дерев. Під час пожежі для порятунку їй достатньо просто не залишати домівки. Для страхового агентства назва була символічною. Зараз вона наповнюється іншим змістом. Будинок здригається від вибухів, що лунають звідусіль, але стоїть. Він на 14 років старший за «Слово».

Обидва ці будинки поєднані Літературною резиденцією. У «Слові» вона — у квартирі журналіста Петра Лісового, а в «Саламандрі» — у лінгвіста Юрія Шевельова. Сутність резиденції така: митці з України та інших країн приїздили до Харкова працювати з архівами й зупинялися в цих будинках. Наприклад, Юрій Андрухович досліджував історію радіо, бо радіомовлення в Україні почалося саме в Харкові. 

Сімейне фото Петра Лісового, що збереглося у його квартирі.

Від початку війни в цих квартирах припинилася кропітка праця та стукіт клавіш ноутбука. Але квартири не стоять порожні. Періодично там мешкає харківський поет Іван Сенін. Як працівник Літературного музею, він часто допомагав влаштовувати у квартирах читання, творчі зустрічі. Іван сам неодноразово декламував власні твори в цих стінах. Каже, давно мріяв тут пожити, але ж не такою ціною. 

Іване, як справи? Який ритм відчувається в місті-мільйоннику? Є якісь зміни в поведінці людей, як вони реагують на вибухи? Що прийшло на зміну страху?

Справи?.. Живий — тож прекрасно. Звикся з новою реальністю, з новим ритмом життя. Ритм міста — неповторний та трохи сюрреалістичний. Весна, центр заливає тепле сонце, а на вулицях — абсолютно нікого. Сумська, Пушкінська, парк Шевченка, майдан Свободи та Конституції — аби зустріти людину, потрібно докласти зусиль. Якщо ж зустрінеш, люди майже не реагують на вибухи, що відлунням доносяться з околиць. Звісно, це реакція на далекі звуки. Якщо це ближче і відчутніше, люди прискорюють крок до підземного переходу чи під’їзду. Страх нікуди не подівся, просто його рівень знизився, та з’явилася певна звичка до нового саундтреку міста.

Ти, крім волонтерства, ще й борониш Харків мистецький, маєш ключі від квартир у будинках «Слово» та «Саламандра». Як вони, звідти багато людей виїхало?

«Слову» в перші дні трішки дісталося, але загалом будинок в порядку. Чесно кажучи, я навіть не уявляю, хто залишився, бо вдень переважно займаюся волонтерськими справами, а ввечері зі світловим маскуванням взагалі не вгадаєш, чи є хтось у будинку.

Ти казав, що мав мрію поквартирувати в цих будинках. Як воно: щось створювати в цих стінах? Ще й коли з думки збивають вибухи.

О, так! Будьте обережні зі своїми бажаннями — вони можуть здійснитися. Я кілька тижнів тут. Думаю, потрапив сюди вчасно в плані психологічного стану. Бо після 24.02.22 я був у якійсь прострації, особливо коли місто почали сильно обстрілювати. Говорити чи навіть думати про якусь творчість та мистецтво, коли над головою проносяться ворожі винищувачі, коли артилерія утюжить місто — не вдається. Зараз іде процес накопичення матеріалу в голові й насичення емоціями. А вибухи за вікном — навпаки, не збивають з думки, а розставляють наголоси.

Як тобі переживати цей непростий час як поету, перебуваючи в квартирах Лісового та Шевельова? Які емоції, чи помітив щось нове за собою?

— Помітив багато нового, але це не пов’язано саме з квартирами. Швидше, якісь психологічні зміни на фоні війни та вибухів за вікном. На речі починаєш дивитися абсолютно інакше, йде певна переоцінка цінностей. Тепер ми ніби європейські самураї: кожен день, як останній. Хоча є зміни — слух тепер гострий і чуйний. Мабуть, як у всіх.

Чому ти вирішив переселитися: може, це якийсь умовний оберег?

Немає однієї відповіді. Коли війна приходить у твою країну, твоє місто, твій дім, рефлекторно намагаєшся вберегти найважливіших і найважливіше. Так само з квартирами. Я вирішив залишитися в місті й хочу максимально бути корисним для людей і проєктів, з якими працював до 24 лютого. З іншого боку, логістично набагато простіше займатися волонтерськими справами, базуючись у центрі міста.

В якій квартирі більше подобається та чому?

Не можу сказати, що десь подобається більше, а десь — менше. Щоразу, як потрапляю у «Слово», згадую весну 2021 року. Ми почали проводити квартирники, створювати нову точку культурного життя в місті. Скільки подій відбулося в цих стінах, скільки цікавих людей приходило, скільки було розмов і емоцій! Тільки-но переступаєш поріг квартири — спогадами та відчуттями занурюєшся в ту атмосферу. Та згодом дивишся на завішені вікна й дзеркала — і повертаєшся до реальності. Розумієш, що ця весна мала б бути не менш насиченою та цікавою, але…

Квартира Шевельова на фоні війни заграла геть іншими фарбами. В голові постійно крутиться думка, що Шевельов тут перебував під час Другої світової. І це не питання якихось паралелей з ним чи між цими війнами, в жодному разі. Це додатковий фон ситуації, і ця думка, як і в «Слові», одразу спливає в голові.

Коли окупанти влучили у «Слово» — казали, що «Розстріляне Відродження» ніби вбили вдруге. Як ти ставишся до цієї тези? 

Щоби вбити, тим більше вдруге, наші 30-ті — одного обстрілу, відверто кажучи, недостатньо. Я так розумію, що вони цілили не у «Слово». Хоча... хтозна. Дивлячись, як вони ведуть війну, може бути що завгодно: і свідоме нищення архітектурних і культурних пам’яток, і криворукість виконавців. Коли «Слову» дісталося — звісно, це сприймається як щось особисте. Щодо тези — двояке відчуття. З одного боку, це правдиво та красиво звучить. З іншого — я частіше називаю їх 30-тими.

Особисто у мене є відчуття, що з кожним ударом ми навпаки — оживаємо, як нація. Хоча й несемо катастрофічні людські та архітектурні втрати.

Так, це безумовно! Це виходить значно далі за уподобання чи несприйняття, бо у всієї країни є чітке розуміння, що ворог напав на наш дім. У цих умовах українізуються навіть ті, хто до останнього казав і справді вважав, що на Донбасі війни з 2014-го нема, що це десь далеко. Тепер це «далеко» падає у твоєму дворі. Ми навіть не оживаємо, ми як нація гартуємося у вогні цієї війни. Рівень єдності й усвідомлення людьми себе як українцями — на небаченому рівні. На жаль, ціна за це страшенно висока. Але ще страшнішу ціну ми сплатимо, якщо розтратимо цей поштовх історії марно.

Як думаєш: зміниться ставлення українців до своїх митців після війни? Чи знатимуть харківці, врешті-решт, хто такий Лесь Курбас? 

Найголовніше вже відбувається: змінюється ставлення українців до себе. Йде процес усвідомлення ідентичності. Бажання триматися якомога далі від ру*ні та відкрити власну культуру в українців зростатиме. Наша класика, особливо література, на фоні сьогодення грає яскравими фарбами. Це вже не абстрактне «Вражою злою кров’ю волю окропіте», «Лупайте сю скалу», «Пощезнуть всі перевертні й приблуди, і орди завойовників-заброд» чи «Геть від москви!» — ні. Тепер це не рядки зі шкільної літератури, це реальність, яка щодня гримить вибухами та виє сиренами за вікном.

Що тобі сниться? 

Перші два тижні взагалі нічого не снилося. А тепер — те, що відбувається на вулиці: війна. І це дивне відчуття. Ти засинаєш з думками про війну, тобі сниться війна. Вранці прокидаєшся, і перша думка — оце так дурний сон. Але потім чуєш чергові вибухи за вікном, відчуваєш, як будинок ходором ходить, і розумієш — та ні. Не сон. Прокидайся, нова реальність кличе.

У нас є покоління «Розстріляного відродження». Як в історії України закарбується цей час?

Вірю, цей час закарбується мужністю та єднанням українського народу, і як доказ цього — нашою перемогою у війні. Щодо мистецтва: я знаю, що в цю мить десь у лавах наших захисників і волонтерів працюють люди, які повернуться до праці за покликом душі. Вони й скажуть вагоме слово, яке наші нащадки будуть із захопленням вивчати.

«В нашім будинку строять вже 5-й поверх. Скоро кончать. Але перейдем “на нові кватирі” десь, мабуть, у травні, у червні. Виведуть дах уже скоро, тоді будуть кінчати середину. Прекрасний будинок! Ну, годі вже на сьогодні. Бувай. Та духом не падай. Не сумуй. Чуєш, муха малая? Працюй небагато, але фігурально. Не зморюйся. Винось машинку на веранду. Дихай повітрям».

Фрагмент з листа мешканця будинку «Слово» Івана Дніпровського до Марії Пилинської, 1930 рік.

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

    ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

    Оперативні та перевірені новини з Харкова

    X