Уроки війни: Повернути віру у свої сили - Накипіло
Моя війна. Уроки EdCamp Ukraine

Уроки війни: Повернути віру у свої сили

Учителька Тетяна Бойко розповідає, як між уроками пакувати та розвозити їжу, співпрацювати з італійськими педагогами і повертати дітям мотивацію до навчання.


Бердичівські освітяни та інші небайдужі мешканці й мешканки міста створили надійний тил у боротьбі проти російських окупантів — поміж уроками вони активно залучені у волонтерство, допомагаючи Збройним силам Україні, самообороні та людям, які виїжджають з більш небезпечних територій. «На превелике щастя у нашому місті не було активних бойових дій», — каже Тетяна Бойко, учителька початкових класів бердичівської Школи-гімназії-ліцею № 10. У час війни пані Тетяна живе в шаленому темпі — волонтерить, займається власною освітою, проводить розвивальні заняття «Пізнавайка» у Малій ЕдКемп-академії та використовує на своїх уроках принципи гуманної педагогіки, щоб зберегти психічне здоров’я дітей.

Україна в огні

Коли розпочалася війна, у мене виникла чітка асоціація з кіноповістю Олександра Довженка «Україна в огні». Я знайшла книжку в бібліотеці батьків, перечитала й побачила багато точних і тонких деталей про нас і нашу країну. Наприклад, старий полковник-німець знайомив сина з народом України і говорив: «Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні». Звичайно, час нині не той, 80 років минуло з Другої світової, але народ той самий. Також Довженко писав, що в українців від слова «нація» зостався тільки прикметник. Тому головний урок цієї війни — це укріпити нас, українців і українок, на своїй власній землі.

Я дуже горда тим, що я українка, що народилася на цій землі в цей час. Я пишаюся належністю до українського суспільства. Відчуття гордості спалахнуло з новою силою з перших днів війни. Я безмежно пишаюся і схиляюся перед тими людьми, які організувалися, щоб допомогти іншим, і зараз це роблять.

Щирий дар

Постійно моніторячи новини в перші дні війни, я зрозуміла, що просто сидіти не можу. У нашому місті організували гуманітарний пункт, де готували гарячу їжу. Я приєдналася до волонтерства, ми разом готували страви для ЗСУ, ТРО, самооборони міста, а також для ВПО, що прибували буквально з перших днів. Ми працювали без вихідних і перепочинку. У перший же день ми приготували 300 гарячих обідів з першої, другої і третьої страв, причому до того ми не знали одне одного. Я щаслива бути дотичною до такої гарної справи.

Так сталося, що серед волонтерів і волонтерок було дуже багато педагогів. Мене зачепило, наскільки охоче вони бралися за будь-яку роботу, зокрема й найбруднішу, — мили підлогу, посуд, чистили овочі, прибирали. Найбільше вразило те, наскільки щиро люди ділилися з волонтерами різноманітними продуктами,пропонували свою допомогу. Перед моїми очима досі стоїть бабуся, що принесла клуночок гречки й обрізки сала — може, останнє, що в неї було.

До війни, коли ми зустрічалися в освітянських спільнотах, я часто казала, що мені не вистачає 24 годин на добу. А якщо проаналізувати те, що стається за добу зараз, то ми встигаємо неймовірно багато. Я робила все, що в моїх силах, і те, чого я від себе не очікувала. І хоча я днями стояла на ногах, паралельно ми ще проводили уроки. Уранці я прокидалася, клала в наплічник мій вірний ноутбук — мого друга й соратника в роботі, їхала на інший кінець міста. Там ми готували, проводили уроки, під час перерв і «вікон» між уроками пакували їжу та розвозили по пунктах, де її потребували. Для мене це не героїчний, але гідний учинок.


Перед моїми очима досі стоїть бабуся, що принесла клуночок гречки й обрізки сала — може, останнє, що в неї було.


Залишаємося вдома

Один раз я здалася — на другий тиждень війни, коли побачила евакуаційні потяги, куди намагалася потрапити маса людей і де передавали дітей у вікна. Мені здавалося, що виїхали всі мої знайомі. Родичі телефонували й питали, чому я не вивожу дитину. Останньою краплею для мене стали порожні полиці в магазинах. Усе це переповнювало мене. Я прибігла додому і наказала дитині збирати речі. Але вона, хоч і хвилюючись, відреагувала на диво спокійно й сказала: «Мамо, ми — українки. Чому ми маємо залишати нашу рідну землю? Я нікуди не поїду». Її розсудливість стала для мене «холодним душем». Тому ми залишились.

І справді, саме наша земля стала для мене тим ресурсом, з якого я брала сили. З початку війни ми з донькою з квартири переїхали в батьківський приватний будинок. Я спостерігала за тим, як природа прокидається після зими, мала змогу садити квіти та сіяти городину, і це було чудово. Мабуть, спрацювала моя історична пам’ять — я відчула себе нащадком трипільців, фізично відчула, як наповнююсь енергією та силою.

А ще весь цей час мене підтримують донька і мама. Донька попервах мене не відпускала, бо, звісно, усі боялися через ситуацію в країні та області. Та вірили, що все буде добре.

Освітній фронт

Бердичівська громада стикнулася з тими ж освітніми проблемами, що й інші тилові регіони України. За словами Валентини Адаменко, очільниці міського управління освіти і науки, понад 3 тис. учнів виїхало за межі громади, а дистанційний навчальний процес відбувався з перебоями — через нестабільний зв’язок та повітряні тривоги. Надолужити потрібні знання управління планувало в серпні, за допомогою очних уроків, індивідуальних занять та консультацій. Проте лиш у тому випадку, якщо дозволить безпекова ситуація.

Щоб допомогти освітянам України продовжувати навчати дітей під час війни, спільнота ЕдКемп Ukraine запустила краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, що через війну втратили обладнання для навчання.

Також зібрані кошти планують направити на психологічну підтримку вчителів і організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.

Перелякані й мовчазні

З 28 лютого ми відновили роботу, навчальний процес у нас відбувається дистанційно. Кажуть, усе, що робиться, — на краще. Карантини нас загартували, навчили працювати онлайн. Виявляється, це була непогана репетиція.

Я — учителька початкових класів, зараз у мене другий клас. Найважче було розпочати перший урок. Бо я розуміла, що дітям передаватиметься біль, який я відчуваю. Розуміла, що батьки теж стривожені, діти не будуть такими, як раніше, і ми будемо це бачити ще багато років потому.

Я пам’ятаю наш перший воєнний урок. Зазвичай діти хочуть виговоритися, і їх непросто заспокоїти та розпочати урок. А тоді я побачила перелякані очі й абсолютно мовчазних дітей. Я зрозуміла, що звичайні уроки за розкладом я проводити не буду, не маю на це морального права. Мені потрібно було їх трішечки розворушити. Упродовж перших двох тижнів у нас був перший неофіційний урок, який я починала з рухливої вправи, щоб переключити їхню увагу. Давала розвивальні завдання на реакцію, швидкість, увагу. Завдяки цьому я вже впізнавала своїх дітей, вони поверталися до того, якими були до війни. Також я намагаюся більше хвалити дітей, говорити про їхні перемоги, позитивні моменти. Намагаюся за зовнішністю прочитати внутрішній стан дітей, лояльніше вказую на їхні помилки, використовуючи методи гуманної педагогіки, щоб вони почувалися захищенішими.

Найбільш разюча зміна в тому, що впала мотивація дітей до навчання. Бачу це з розмов з колегами і по своїй доньці. Маємо це виправляти — треба повертати дітям віру у власні сили та упевненість, що знання і вміння, здобуті в школі, їм все ж знадобляться в подальшому.


Я пам’ятаю наш перший воєнний урок. Зазвичай діти хочуть виговоритися, і їх важко заспокоїти. А тоді я побачила перелякані очі й абсолютно мовчазних дітей.


Розширення географії

До нас у навчальний заклад приїхало багато діток, і зараз вони є нашими учнями й ученицями. У мене в класі є дівчинка з Чернігова. Вона вже освоїлася, дітки дуже добре її сприйняли. У неї зараз багато друзів, думаю, ми її адаптували гарно й лагідно. Хтозна, може, вона залишиться з нами навчатись.

Тим часом більшість діток мого класу батьки вивезли за кордон, але багато хто з них не захотіли відвідувати місцеві освітні заклади й продовжували онлайн-навчання разом з тими, хто залишився в Україні. Один з учнів потрапив до Італії. Якось мама цього хлопчика подзвонила мені, бо місцеві педагоги хотіли зі мною поспілкуватися. Говорячи з ними, я зауважила, як багато зусиль вони докладають для адаптації дитини. Італійці дуже хотіли почути мою думку про те, як краще зробити, щоб дитина швидше адаптувалася в їхній країні. Вони здивувалися тому, що ми — українські вчителі та вчительки — з перших днів війни організували таке достойне дистанційне навчання. Вони були вражені, що на небезпечній території ми продовжуємо працювати, підтримувати дітей. Ми розмовляли півтори години, я розповіла про наші з дітьми проєкти, неофіційне спілкування, поділилася досвідом адаптації навчального матеріалу до умов сьогодення. Ми вже навіть спланували подальшу роботу, яку будемо проводити спільно зі школою, де навчається цей хлопчик.


Італійські вчителі були вражені, що на небезпечній території ми продовжуємо працювати, підтримувати дітей.


Нескорені

Єдине, що нас тримає зараз, — це внутрішня сила в кожному і кожній з нас. Думаю, тема внутрішньої сили стала б лейтмотивом майбутньої події ЕдКемп, якби я її організовувала. Гадаю, важливо розповісти історії людей про їхню внутрішню силу, те, що мотивує і надихає рухатися далі і вистояти в цей важкий час. Адже багато освітян є бійцями ЗСУ, працюють у тилу, волонтерять. Тому саме про внутрішню силу, що тримає і підживлює нас, — варто говорити.

Мені особисто хотілося б потрапити на ЕдКемп у наш український Маріуполь і поспілкуватися з вчителями та вчительками, які не підкорилися, не пристали на варварські умови окупанта. Дуже хочу почути їхні історії.

Психологічна підтримка

Від початку війни я волонтерила, поєднуючи це з роботою, захистом диплома за другою освітою і ЄДКІ. Але я відчувала в собі сили робити більше. У цей момент мені запропонували стати викладачкою в EdCamp-академії і проводити розвивальні заняття, що допомагають відволікати діток від нинішніх подій. Для багатьох з них це був єдиний спосіб долучитися до освітньої діяльності, адже до занять доєднувались ті діти, які не мали змоги відвідувати уроки у своїх школах. Завдяки EdCamp-академії я маю цілий цикл таких занять, які не підпорядковані якійсь окремій освітній програмі та допомагають діткам гарно провести час, переключити фокус своєї уваги і забезпечують їхнє психічне здоров’я. Тому я можу ділитися цими своїми напрацюваннями.


Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).

Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.

Уроки війни: Тест на дорослість

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

Оперативні та перевірені новини з Харкова

X