Уроки війни: Посттравматичний супровід - Накипіло
Моя війна. Уроки EdCamp Ukraine

Уроки війни: Посттравматичний супровід

  • EdCamp Ukraine, Галина Ковальчук
  • Особистий архів Олени Яковчук
  • 19 серпня
  • 1523

Освітянка з Чернігова Олена Яковчук розповідає, як її школа і громада пережили облогу Чернігова в перший місяць війни і які наслідки для дітей та дорослих мають ті страшні події.

Діти, які пережили активні бойові дії, мають глибокі психологічні зміни: хтось почав затинатися, хтось взагалі замовчав, у когось проявляється агресія — і діти хочуть помститися росії. Про це розповідає Олена Яковчук, учителька математики, директорка Чернігівської школи № 3. Під час облоги міста школа перетворилася на укриття для багатьох людей, водночас педагоги намагалися підтримати, відволікти, розважити й навчати дітей навіть під обстрілами. Пані Олена вважає, що воєнний досвід конче необхідно враховувати й використовувати і надалі — зокрема, у посттравматичному супроводі тих, хто постраждали від війни. 

Головний урок

Завжди треба вірити своєму серцю і людям, учительству, батьківству, громаді, які поруч і ніколи не підведуть. Ця війна підтвердила те, що я відчувала і раніше. Нині вкотре переконалася, що не треба чекати чиїхось вказівок, не потрібно думати, що більшість має рацію, а ти — ні, потрібно діяти, як підказує серце і совість. 

Наша школа, побудована 1954 року, має дуже насичену історію. Але багато десятиліть її, на жаль, називали «тюрмою народів». І в мене завжди був виклик — змінити цю ситуацію, щоб школа змогла продемонструвати суспільству наші найкращі риси. Думаю, війна показала, що в нашому пріоритеті — не тікати і не ховатися, а діяти та бути осередком гуманізму. Для нашої команди цінність життя беззаперечна і війна довела, що школа робить усе задля збереження людей.

 

Школа — укриття

Сотням людей, які знайшли прихисток в укриттях нашої школи під час найстрашніших обстрілів міста, ми допомагали організувати побут, розв’язати поточні проблеми, заспокоїти, родинам у кризі — забезпечити харчування й медичну допомогу. Березень 2022 року показав силу єднання і перетворення колективу на команду. У школі є два підвали, не з’єднані між собою. Нам було важливо, щоб у кожному з них ті, хто працюють у школі і знають, де комунікації, де можна взяти необхідні для ночівлі речі, як комунікувати з волонтерською спільнотою і супроводжувати людей у кризі.

Півтора місяці я жила в одному підвалі, а в іншому — сімейна пара вчителів нашого закладу, Мірошникових Олександра та Наталії. У цих укриттях (до речі, ми, як відчували, трохи привели їх до ладу у січні–лютому) знайшла прихисток не одна сотня різних людей. Серед них була жінка на дев’ятому місяці вагітності, 68 дітей різного віку, люди з інвалідністю, люди, які серйозно захворіли і були в критичних станах, чоловіки, жінки — усі, хто прийшли по допомогу. Були ті, хто втратили близьких і дізналися про це в укритті. Люди, які лишали родину в укритті й вирішували йти захищати країну. Те, як ці люди справлялися з емоціями, ухвалювали рішення, діяли, дуже надихало і підтримувало мене. 

Звідки дізналися про укриття мешканці? Батьки наших учнів і учениць знали про укриття, адже ми разом готували його напередодні: привезли воду, засипали ями піском, продумали шляхи передачі дітей батькам, навіть встигли в лютому провести тренування евакуації до підвалів. Після першої повітряної тривоги на центральному вході в школу я повісила свій номер телефону і напрямок руху до укриття, ми накреслили на асфальті стрілки від воріт до входу… за два дні вже заповнили обидва укриття, ще й періодично на додаток 100—140 людей приходило переночувати перед спробою евакуації. 

Як на мене, ми тоді жили серед неймовірних людей! Дмитро Мартиненко, родина якого жила в укритті, вартий сотні помічників і янголів-охоронців, про таких людей пишуть книги і знімають фільми. Уміє все і робив усе задля загального блага: від організації чергування, комплектації підзарядної станції до облаштування вуличної вбиральні. Якби не він, не знаю, чи вдалося б усім нам вижити і вберегти сотні людських життів. А родина братів Хоменків — наших випускників, які і затемнення робили, і охороняли щоночі людей, і мітки знаходили та збивали, й багато іншого. Згадується, як несли диванчик для вагітної дружини Сергія, а він усе казав: «Не хвилюйтеся, Олено Миколаївно, ми знаємо, що чоловіків у школі мало працює, прийдемо після війни і все перенесемо на свої місця». Я не хвилювалася за диванчики, а от Сергій уже ніколи не зможе знову прийти до школи… був у ТРО, загинув у перші дні березня…

Згадую про кожного та кожну й розумію, що мені шалено щастить на хороших людей. Ми згуртувалися, не лише заради себе і своїх близьких — усі допомагали одне одному, волонтерили. Як же допомагало з продуктами КП «Шкільне» і його керівник Лосєв Віталій Анатолійович! А наш робітник з обслуговування приміщень Феодосій Пинчук, який придумав, де брати технічну воду, коли все було вимкнено, щодня шукав і велосипедом возив в укриття питну воду. Четверо дівчат — техпрацівниць Наталія, Валентина, Тамара, Ніна по черзі під обстрілами ходили до школи, щоб забезпечити санітарно-гігієнічні умови. Люди з укриття певний час готували для ЗСУ і ТРО в нашій їдальні. Мешканці укриття Олександр Куц і Єфим Волков привозили продукти, а кілька дівчат за координації нашої колежанки зі школи № 2 Оксани Коваленко та її доньки Ірини Дасюк готували й відвозили смачні борщі та запіканки нашим захисникам. А як Оксана Іванівна мотивувала хлопців на блок-постах своїм: «Слава Україні!», допомагала літнім людям, які лишилися самі в місті й не мали змоги добратися до поодиноких магазинів, волонтерських центрів, до укриття. Ми разом системно розвозили їм продукти, воду. Вдячна завідувачці нашої їдальні Олені Олійник, яка сама приїхала і керувала приготуванням їжі. Вони з Тетяною, яка завідує їдальнею гімназії, сказали: «Поки будуть продукти, ми нікуди не підемо, а будемо готувати й годувати». Коли в місті вже були організовані центри, де готували для військових, колеги навіть були в розпачі, що їхня робота закінчилася.

Буквально на третій день до нас приїхали волонтери, спрямовані батьками наших учнів (за що окрема подяка), запитували про наші потреби і хто як міг допомагали. Найбільш системно Ігор Якіменко, Христина Поплавська, постійно — Ніна Лемеш, управління ДСНС у Чернігівській області.  Згадується один з волонтерів — Олексій, який возив з Києва комусь гуманітарну допомогу, а на зворотному шляху у вантажний бус забирав людей з тваринами, інвалідними візочками, речами або й без них і вивозив усіх охочих безкоштовно. Зокрема до нашої школи приїздив разів 5—6 за місяць. Кожного разу рятуючи по 27 життів. Мешканці нашого укриття чекали на нього й молилися — за Олексія, який мовчки робив свою справу, за всіх тих, хто ризикували виїжджати з ним, молилися аж до дзвінка з вокзалу Києва, де вивезені сідали на евакуаційні потяги й рухалися далі. А Микола Злобін, який примудрився з Києва передати нам бензин для генератора, а Валентина Василенко — пігулки для очищення води! Світлана Бисько, яка рятувала всіх мешканців укриття, сконтактовуючи нас з працівниками аптек, Оксана Колотило та її привезений на велосипеді через усе місто під обстрілами гарячий суп — у дні, коли вже не було ні світла, ні тепла, ні води. А скромний В’ячеслав Вернидуб з ДСНС, який не лише системно допомагав виживати сховищу, а й періодично організовував евакуацію мешканців. Остання — коли родину з трьома дітками, з яких найменшому 8 місяців, уже наприкінці березня майже дві доби переправляли чотирма видами транспорту, з-поміж іншого човнами (бо мосту вже не було). Це так цінно, так важливо й щемливо. Неймовірні люди поруч, вдячна кожному і кожній, кого назвала і тим, кого не згадала, теж безмежно дякую❤️

І тоді, і зараз усі згадані люди не афішують свого внеску, не кажуть, що зробили щось особливе. Дуже тішуся такими гідними вчинками, пишаюся, що живу поряд з такими людьми! У час повномасштабної фази війни проявилися найкращі людські чесноти, і ми разом упоралися зі своїми емоціями, зі страхами й перепонами. 

 

Згадую про кожного й кожну та розумію, що мені шалено щастить на людей. Ми згуртувалися не лише заради себе і своїх близьких — усі люди допомагали одне одному, волонтерили.

 

Місто-герой і люди-герої

Виклик нашої громади був у тому, що майже ніхто не вірив у таку війну, що не було для таких випадків чітких розроблених алгоритмів дій для окремих професій і посад. Як діяти керівництву школи, коли починається війна? Слава богу, що це сталося не вдень, коли понад півтори тисячі дітей у школі. Як діяти, коли представники силових структур виїхали обороняти столицю, а місто живе в режимі «врятуй себе сам»? Але місто із цими викликами впоралося, і ми самоорганізувалися. Дуже швидко в Чернігові завдяки міському голові Владиславу Атрошенку сформували територіальну самооборону, роздали зброю, причому місто продовжувало працювати. 

Усі в Чернігові стали свідками героїзму наших комунальників і комунальниць, які не припиняли працювати ні на хвилину. Ось тут стріляють — а вони вивозять сміття, тут стріляють — а вони прибирають сквер, тут стріляють — а вони лагодять електромережі. Водоканал підвозив воду і бурив свердловини. Усі ці люди зробили неймовірне. Тому коли зараз ми зустрічаємо працівників або працівниць комунальних служб, то всім дякуємо.

Міська, обласна влада завжди були на зв’язку, і можна було вирішити будь-які питання. Василь Білогура, наш начальник управління освіти, з перших днів системно об’їжджав укриття у всіх школах, здійснював комунікацію, допомагав, підтримував, привозив в укриття хліб, долучав всі необхідні служби. Прикладом для всіх нас стали працівники критичної інфраструктури міста. У нас в укритті мешкала родина, і один з її членів кожного ранку о шостій виїжджав працювати чи то в «Обленерго» чи до «Міськсвітло», не уточнювала. Щодня, під обстрілами ця мужня людина їхала на роботу, а ввечері поверталася до родини і всіх нас з новинами, як там місто, де були обстріли, як лагодили комунікації, а в цей час на відстані 50 метрів прилітало…

Тому Чернігів, наше місто, не просто впоралося. У нас справді місто — герой і люди — герої і геройки, які виконали свою місію захисту країни з півночі. Під час навали ми, українці й українки, єднаємося, захищаємо нашу землю і виборюємо незалежність. 

Зараз новий виклик — ми розуміємо, що укриття в школах мають бути зовсім іншими, і місто над цим працює. Околиці Чернігова розвалені, нема нічого, крім руїн. У нас доволі депресивний регіон і в мирні часи. Щойно місто почало розвиватися завдяки програмі децентралізації, з’явилося багато цікавих проєктів, надія на оновлення і розвиток, як почалася активна фаза повномасштабної війни, яка відкинула Чернігів на десятиліття назад. Ми не знаємо, скільки містян і містянок повернуться, та віримо, що Чернігів буде відбудовано. Тому нам потрібна допомога, бо своїми силами відновити все дуже важко. 

 

 Ось тут стріляють — а вони вивозять сміття, тут стріляють — а вони прибирають сквер, тут стріляють — а вони розвозять воду, тут стріляють — а вони лагодять електромережі. Усі ці люди зробили неймовірне.

 

Камінний тягар

Війна асоціюється у мене з каменем, чимось застиглим, страшним сном, від якого не можу ніяк прокинутися. Я — динамічна людина, яка звикла постійно рухатися, реалізовувати нові ідеї та проєкти. А тут мені здавалося, що життя зупинилося. І хоча ми багато чого робили в укритті, для мене це була пауза життя, стоп для мрій, планів. Це застигла лава, яку ніяк не можу подолати. Водночас є усвідомлення важливості, епохальності цієї битви добра і зла, її значущості для України й українців. Є віра в переможний мир і бажання, щоб це було найменшою ціною💙💛

 


Освітній фронт

Облога російськими військами принесла багато руйнувань Чернігову. Зокрема, за даними міськради, пошкоджені 27 з 34 шкіл міста, дві повністю зруйновані. Проте Чернігів готується до початку нового навчального року 1 вересня: перевіряють шкільні укриття й облаштовують їх за кошти місцевого бюджету. Також, за словами В’ячеслава Чауса, голови Чернігівської ОВА, в укриттях мають створити запаси питної води і медикаментів на випадок тривалого перебування там дітей та вчительства.

Щоб допомогти освітянам України продовжувати навчати дітей під час війни, спільнота EdCamp Ukraine запустила краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, які через війну втратили обладнання для навчання. Також зібрані кошти планують направити на психологічну підтримку вчительок і вчителів та організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з — за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.


Забути про обстріли

Мій ресурс — люди і школа. Працюючи, я не втомлююся, моя робота дає мені задоволення виконання своєї місії. А коли дбаю про когось, то забуваю про свої проблеми. Поки ми дбали про мешканців і мешканок сховища, почувалися добре. Я розуміла, що люди прийшли до нас, як в останній прихисток, їм більше ні до кого було звернутися. Отож, мала весь час бути в ресурсі, на позитиві, підтримувати інших, навіть коли душа ридала. Пізніше люди казали, що часто згадують, як я їх підтримувала, коли запитувала: «Ви живі? Ваші близькі і родичі живі? Ви у відносній безпеці? У вас три ТАК. А це вже добре, адже є принаймні три добрі новини». Людей це дуже підтримувало. У другій половині березня в укритті залишилося менше 80 людей, а комунікація з волонтерами вже була налагоджена, тому годували всіх. Домовлялися з господинями Наталкою та Вікою із сусідніх будинків, де був газ, і зранку годували гарячим чаєм та кашею, а в обід людей зігрівали й підтримували борщем.

Ще в березні ми почали проводити уроки на шкільному подвір’ї та в укритті — для дітей, які там перебували. Я добре пам’ятаю свій перший урок. Був перший день, коли після холодів виглянуло сонечко, тому ми винесли на вулицю фліпчарт, взяли маркери і почали урок математики для збірної 8 та 9 класів. Розповідала про квадратні рівняння, язик мій плутався, хоч це й банальна тема для вчительки з досвідом. А під кінець уроку усвідомила, що забула про війну, обстріли й небезпеку. Бо робила свою улюблену справу — викладала, і мене це надихало, переключало й рятувало. 

 

Чужих дітей не буває

У перші два дні війни, коли почалися активні обстріли, чернігівські школи вирішили викладати дистанційно та асинхронно. І ми подякували пандемії ковіду, яка навчила нас дистанційної роботи. З 28 лютого у всіх школах міста оголосили двотижневі канікули до 13 березня. Дітей, які жили в нашому укритті, ми розважали книжками та іграми, які залишила нам бібліотекарка Ірина Руденко перед виїздом. Долучилися за пропозицією харків’ян до конкурсу малюнка «Що я бачу навколо себе» для збереження історичної пам’яті, переключення та задля розміщення малюнків дітей на NFT-платформі і зборі ресурсів для допомоги переселенцям. 

З 14 березня нам здавалося, що ось-ось закінчиться війна, продовжимо тоді навчати й навчатися. Але в нас у школі, а отже, і в укритті до кінця березня практично не було стабільного електропостачання і, відповідно, інтернету. Продовжувалися активні щоденні обстріли, хвилями приходили все нові й нові люди в укриття. Мобільний інтернет працював уривками, і навіть викласти матеріал на допомогу дітям було нереально. Єдине, що ми могли дізнатися, — це побачити зелені крапки у месенджерах і пересвідчитися, що близькі, друзі, колеги живі і були нещодавно онлайн. На додаток на початку війни у нас не було в школі генератора — і підзарядити гаджети ми не могли. Тож не було й мови про системне навчання всіх учнів і учениць школи. Понад половину педагогів лишалися в місті під обстрілами і без можливості виходити в онлайн. 

Тоді викладали лише ті колеги, які змогли виїхати. Наприклад, наша вчителька початкової школи, Алла Михайлюк, виїхала за межі міста і не втратила жодного уроку. Вона з 14 березня підключила всіх діток свого і паралельного класів, у яких був інтернет, і працювала за розкладом.

З початку квітня припинилися обстріли в Чернігові і до нас почали приходити учні й учениці з нашої та інших шкіл міста. Вони почули, що в нас в укритті проводять уроки, і почали приходити на навчання. Так само почали сходитися і вчителі з учительками, які страждали без свого учнівства і роботи. І наприкінці першого тижня квітня в школі вже було навчання  —  у дев’яти кабінетах, найближчих до укриття, де викладалися всі предмети, були представлені усі класи. Був розклад, і ми навчали офлайн тих, хто приходили, неважливо з якої школи. Як же учнівство і вчительство хотіли до школи!

Потім почало з’являтися системніше світло, більш сталим ставав інтернет, і з 11 квітня системно запустили по всіх чернігівських школах освітній процес онлайн і підключили всіх дітей, які мали таку можливість. У такому режимі ми працювали до 24 червня, щоб надолужити програму. Тих, хто навчалися, було багато  —  з 1 716 наших вихованців і вихованок практично всі підключилися на початок відновлення навчання. Підключалися педагоги, незалежно від того, де були, — чи в Чернігові, на теренах України, чи в Австралії, чи Ірландії. 

На жаль, наша школа втратила найцінніше — трьох дітей, які загинули під час спроби родини самостійно евакуюватися. Це найболючіше, це те, чого не повернеш. Жахливо бачити горе дідуся, який приніс до школи книжки і свідоцтва про смерть двох онуків  —  Харченків Богдана та Данила, учнів 8 і 5 класів. Жахливо чути розповідь про те, як донька й онуки загинули на його очах, щойно виїхали з дому, як він сам збивав домовини для них і як не вистачало дощок, то робив окрему для доньки й одну на двох онуків, як сам ховав, як потім робили ексгумацію. Боляче, неймовірно боляче… Жахливо дізнаватися, як матір Шелупця Максима, учня 9 класу, майже місяць не могла знайти могилу свого сина, який з братом і його нареченою намагалися тікати від війни, потрапили під обстріл з танку. Як тікали, були поранені, як непритомніли і втрачали рідних. Не можна такого забути й пробачити… Не можна не засвоїти жахливих уроків війни…

 

Трагедія кожного й кожної

Після обстрілів Чернігова ми ніколи не будемо такими, як раніше, ми всі постраждали, усі змінилися. Було страшно, коли діти, учительство на перших дзвінках, зустрічах, перших онлайн-уроках розповідали, що вони пережили. У кожного своя трагедія: одні місяць жили в підвалах, дехто пережив жахіття окупації, інші — виїжджали, тікали полями під обстрілами з великою небезпекою для себе, ті, хто змогли вибратися раніше, страшенно переживали за тих, хто залишилися. Хтось беріг своє життя, а хтось зберігав життя інших.

Звісно, ми змінили підхід до проведення уроків, і багато уваги присвятили вправам для релаксації. Ми не говорили з дітьми про війну, поки вони самі не починали. Намагалися не звертати уваги на вимкнені камери, якщо дитині так комфортно. Були діти, які почали затинатися чи взагалі не могли говорити на тлі пережитого стресу. Були діти, які вимикали на уроках мікрофони не тому, що не знають, а тому, що забули, що хотіли сказати на фоні стресу (за час поки просто увімкнули мікрофон), або просто в трансі і не можуть досі оговтатися від того, що бачили, чули, що досі переживають. 

Також у перший місяць ми всіляко підтримували дітей, говорили тисячі хвилин телефоном одне з одним і нашим учнівством, писали мотиваційні коментарі в щоденнику. Не ставили оцінок, крім тих випадків, коли дитина цього хоче, сама запитує. Довго не давали ніяких домашніх завдань, контрольних. Натомість додавали ігрові вправи, повторювали найпростіші речі тисячі разів, стільки, скільки потрібно.

Відійшли всі жорсткі правила, що були в навчанні раніше. Натомість учительки й учителі намагалися всіляко підтримати дітей, вселити в них віру в те, що їхнє дитинство не змарноване, що переможний мир обов'язково буде. 

Змінилися і ми, і не лише завдяки пережитим обстрілам. З початку квітня ми стали пунктом видачі гумдопомоги мешканцям мікрорайону, а потім і всього міста. Лише державною підтримкою охопили понад 7 тисяч родин. Під постійний супровід взяли кілька родин з лежачими хворими в нашому мікрорайоні.

 

Робота з агресією

І до війни молоде покоління росло з усвідомленням себе як громадян. Дітей практично не треба було переконувати, що варто не лише співати з гордістю свій гімн, а й зважати на країну-виробника товарів, які купуєш. Але мовою міжособистісного спілкування в нашому регіоні переважно була російська. Нині краще з мовою, більше української, та натомість у війну з’явилося багато агресії в учнівства до росії, одне до одного, навіть у дітей, які раніше були дуже спокійні, толерантні до всього. 

Молодші підлітки відкрито кажуть про помсту, і вчительство це жахає. Агресія змушує задумуватися, як організовувати посттравматичний супровід і робити так, щоб учні й учениці відстоювали нашу ідентичність, зростали активними патріотами й патріотками, громадянами й громадянками, усвідомлювали, що ворог має бути покараний, але не переносили це на шкільне життя, на взаємодію одне з одним. Адже ми завжди вчимо дітей, що конфлікт можна й потрібно вирішувати словами, аж поки життю не загрожує небезпека. Не можна простити ненависті, посіяної в душі дітей нашого мирного народу.

 

Освітяни мають говорити з дітьми про те, як важливо бути патріотами не лише на папері, важливо не стомлюватися виховувати патріотів і патріоток у середовищі, яке десятиліттями не знало війни.

 

Подолати наслідки війни

На мою думку, актуальною темою майбутніх (не)конференцій ЕдКемп має бути допомога собі і дітям, як пережити наслідки війни. Як врятувати себе та інших, насамперед психологічно. Від того, як професійно та якісно проходитиме посттравматичний супровід, залежить, якими ми будемо далі, якою ми зможемо зробити освіту. Чи зможемо її розбудовувати і робити кращою день у день, як це було до 24 лютого 2022 року. Хоч зараз ми психологічно виснажені, у нас є чим поділитися — є методики, які ми опанували за цей час. До прикладу, нині в нашій школі є проєкт спільно з ЮНІСЕФ, ми багато працюємо з дітьми офлайн і онлайн.

 

Повага до рідної землі

Як мовиться у прислів’ї: ситий голодного не зрозуміє. Нікому не бажаю пережити те, що пережили ми. Але впевнена, що всесвітня освітянська спільнота завжди була найбільш просунутою і гуманною. Вона усвідомлює важливість місії України, те, що наша країна стала буфером між путінською росією і світом та стримує її навалу. 

В Україні є багато чудових учителів і вчительок, які попри все продовжують бути місіонерами й місіонерками та виховують у дітях абсолютні цінності громадянства й любові. Їхній вплив дуже важливий. Тому ми можемо поділитися з іноземними колегами усталеними принципами, на яких виховуємо молоде покоління. Це повага до рідної землі, стійкість і сміливість відстоювати свої кордони, свою незалежність, свою свободу. 

Освітяни світу мають говорити з дітьми про те, як важливо бути патріотами не лише на папері, важливо не стомлюватися виховувати патріотів і патріоток у середовищі, яке десятиліттями не знало війни. Важливо поважати і приймати, підтримувати ті країни, які живуть поряд з такою державою-терористом, які, попри страшні події, продовжують відстоювати всесвітні цінності демократії і розвитку і не скорюються. Освітяни світу мають ставити за приклад наші міста і містян, які борються з країною-терористом і не здаються.

Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).

 

Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

Оперативні та перевірені новини з Харкова

X