Уроки війни: Мелітополь — це Україна! - Накипіло
Моя війна. Уроки EdCamp Ukraine

Уроки війни: Мелітополь — це Україна!

Олена Заменягре, директорка мелітопольської гімназії № 8, розповідає про жахи окупації і те, що людське життя — найважливіше.

В окупованому Мелітополі освітня ситуація надскладна. Від початку російської агресії навчальні заклади не працювали, а нині окупанти схиляють місцеве вчительство до колаборації. За даними українського омбудсмена, учнівство змушують вдягати георгіївські стрічки, вивчати вірші про війну і брати участь у зйомках пропагандистських роликів. 

Про те, як мелітопольці виживають, але не скоряються російській окупації, розповідає Олена Заменягре, директорка Мелітопольської гімназії № 8, яка до 24 березня перебувала в окупованому місті. 

Головний урок

Перший урок — не можна здаватися. У Мелітополі складно було тому, що вже 25 лютого фактично місто було окуповане. Це сталося дуже швидко. З тих перших днів ми відчували розпач, усі в нашому колективі не знали, що робити, що буде далі. Але треба вірити — передовсім у тих людей, що довкола. Спілкуючись, ми розуміли, що не все так погано, що ми можемо і в таких умовах щось робити і бути корисними.

Другий урок — треба вірити у свої сили. Не треба думати, що від тебе нічого не залежить. Це не так. Мої колеги потребували від мене як керівника рішень, тому ми трималися, підтримували контакт з батьками попри труднощі. Тиждень чи два у нас не працював громадський транспорт, тому в школу не всі могли приїхати. Певний період часу не було зв’язку, і ми взагалі не могли почутися одне з одним. Ми були ніби в бульбашці: тебе не чують — і ти нікого не чуєш. Але з інформації, що до нас доходила, ми дізнавалися, що є опір, що українці роблять усе можливе, щоб протидіяти окупанту. І це давало силу й підтримку. 

 На жаль, ще не всі уроки ми засвоїли, не все витримали й пережили.

Не треба нас «визволяти»

На початку війни люди ще почувалися вільно й не могли повірити в те, що нас можуть окупувати. Тож ми виходили на мітинги за Україну, де я бачила багато директорів і директорок шкіл, учителів і вчительок. Мені було приємно, що ми не пасемо задніх. Я вважала, якщо піду на мітинг, мене там побачать люди — батьки, школярі, то я можу сказати, що я є прикладом для них, а вони для мене. Було приємно, коли я там бачила рідні обличчя, рідні очі. 

Якось був мітинг біля райдержадміністрації, там були навалені мішки з піском, а за ними — окупанти зі зброєю. Спочатку вони просто сиділи, а потім стали до нас підходити і казати: «Ми прийшли вас визволяти. Чому ви поводитеся так агресивно?». Але нам не зрозуміло, від чого нас прийшли «визволяти». Також були певні ділянки, куди не можна було заходити, і коли люди туди наближалися, окупанти до них підбігали з електрошокерами й кричали, щоб не заходили. Мітинги тривали приблизно тиждень, а потім людей оточували і забирали тих, хто їх очолював. Тримали цих людей у підвалах тижнями. 

Повсякденний героїзм

Не можу сказати, що ми герої. Але ми намагалися зробити хоч щось у нашому місті і школі. Наприклад, ми влаштували чергування, і батьки та вчителі ходили позмінно чергувати. Школа була на сигналізації, але нас попередили, що в умовах війни, навіть якщо вона спрацює, то ніхто не приїде. Якийсь час у місті працювала охорона, але це було недовго. Окупанти її ліквідували. 

Ми збирали допомогу, бо до нас евакуювалися люди, зокрема, з Маріуполя. Збирали засоби гігієни, ліки, білизну. Ми не викладали це в соцмережі, бо це було небезпечно. Окупанти могли прийти в школу і забрати все. У деяких школах так і сталося.

Мелітопольці живуть три місяці в окупації, у частини дуже важкі умови. Люди тримаються, вірять, сподіваються, дуже багато роблять навіть у тих умовах, коли допомагати дуже важко. 

 З деяких шкіл вивозили все. Один заклад був на ремонті, то звідти вивезли навіть плитку.

Освітнє мародерство

Моїх колег примушують до колаборації. Окупаційна влада провела збір, куди прийшло десять учителів. Їм запропонували працювати, на це погодилися два вчителі. Тому окупанти вирішили, що наша гімназія № 8 працювати не буде, а відкриється школа по сусідству. Але я вважаю, що не можна йти на співпрацю з окупантами, це гріх. 

Серед колег є мої люди по духу, які ніколи не підуть на ці пропозиції. Ми дуже часто з ними спілкуємося. Вони продовжують чергувати, прибирають подвір’я. Ми висадили багато троянд восени, і вони їх доглядають. Я бачу, що колеги вболівають за школу.

Окупаційна влада проводить інвентаризацію в школах, і тих вчителів, що забирали техніку додому, змусили її повернути. До деяких військові зі зброєю приходили додому, виламували двері, і, звісно, люди віддавали техніку. Наша влада нас попередила, щоб ми не наражали людей на небезпеку, бо людське життя понад усе. Техніку можна знову купити, усе відбудувати, а життя — не замінне.

З деяких шкіл вивозили все. Один заклад був на ремонті, то звідти вивезли навіть плитку. Ми дуже переживаємо, що в нашій школі теж таке може статися, бо в нас нова техніка, меблі. Якщо це станеться, буде дуже боляче. 

Освітній фронт

Щоб не коритися окупантам, директори мелітопольських шкіл вимушені звільнятися за власним бажанням. Є і випадки викрадення освітян через відмову працювати за російськими «стандартами». Місцеві діти, які б могли продовжувати навчання дистанційно, не мають такої змоги — у Мелітополі часті перебої з інтернетом та мобільним зв’язком. 

Щоб допомогти освітянам України продовжувати навчати дітей під час війни, спільнота EdCamp Ukraine запустила краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, що через війну втратили обладнання для навчання. Також зібрані кошти планують направити на психологічну підтримку вчителів і організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.

______________

Без освіти

З 24 лютого в нас повністю припинився освітній процес. А з 2 травня за рішенням Запорізької облдержадміністрації навчальний рік офіційно закінчився. На жаль, у нас не було навчання ні офлайн, ні онлайн через дуже поганий інтернет, пошкодження мережі. Перші два тижні взагалі ніякого зв’язку не було. Єдине, що у нас працює — це група нашої гімназії у фейсбуку. Там я виставляла всі заняття, ресурси для навчання для тих дітей, які, можливо, виїхали і можуть користуватися ними. Буває, що й діти в Мелітополі можуть спіймати зв'язок і самостійно навчатися. 

Учнівство нині дуже схвильоване, бо наша школа навчає лише до 9 класу. Діти зараз повинні отримати свідоцтва і подавати документи в інші навчальні заклади. Це вони не можуть зробити, освіта під питанням, і люди в очікуванні. У нас більшість дітей залишилася в місті, звісно, вони хвилюються, як продовжувати навчання. Отримання документів про освіту — велике питання. Цей механізм не відпрацьований, ми не можемо привезти документи на окуповану територію. Над цією проблемою працюють на різних рівнях, включно з президентом України. 

У нас дуже красива сучасна школа, де є все для реалізації дітей. Але зараз наші діти позбавлені найпростіших можливостей — навчатися, грати на перервах, робити уроки.

Сумні свята 

Виклик у нашої громади один — окупація. Коли раніше ми розповідали дітям про окупацію, я ніколи не думала, що мені доведеться пережити це особисто. А ми зіткнулися з цим страшним явищем. На неокупованих територіях України директори все одно працюють у школах, діти вивчають вальс, готуються до випускних. У нашій школі завжди були яскраві випуски, до нас приходило багато людей, ми робили красиву арку з квітами і ставили стільці. У нас завжди були чудові родинні свята. Але наші діти й громада зараз цього позбавлені. Усе перекреслила війна.

Ми завжди називали себе школою безмежних можливостей. У нас дуже красива сучасна школа, де є все для реалізації дітей. Але зараз наші діти позбавлені найпростіших можливостей — навчатися, грати на перервах, робити уроки.

Агенти психологічної підтримки

Готуючись до (не)конференції ЕдКемп у Мелітополі, ми мали ідею — хотіли уявити себе агентами 008 і досліджувати, як програма соціально-емоційного навчання впливає на освітній процес і розвиток дітей. Якби ми проводили подію нині, думаю, ми б залишили ідею агентів. Але ми б говорили не лише про СЕЕН, хоча нині часто користуємося практиками для заспокоєння. 

Ми б говорили про те, що нас підтримувало, у чому ми були сильні, а в чому — слабкі. Ще до полону наш мер Іван Федоров казав, що ми бачимо нині наші прогалини: де ми діяли не так наполегливо, де нам бракує патріотизму. Ми б проговорили наші сильні й слабкі сторони, що ми б хотіли робити і що змінити в новій вільній Україні.

Зустрінемось у Харкові

Я б поїхала туди, де вчителі могли б зібратися разом, як це раніше було в Харкові. Зараз я маю шалену підтримку від усіх моїх друзів саме по ЕдКемпу. Коли я опублікувала статтю про окупацію, багато хто мені написав з підтримкою. Я чесно кажу, що я вже не в Мелітополі, і ще ні від кого не почула осуду, а лише підтримку. Зараз окуповане Дніпрорудне, і звідти мені пишуть директори шкіл із запитаннями, як організувати процес в окупації, як налагодити комунікації. Сьогодні я бачу велику підтримку онлайн, а мені б хотілося зустрітися наживо й подякувати колегам. 

 Ми могли б показати на своєму прикладі, через що ми пройшли в окупації, і ділитися досвідом виживання, віри та єднання.

Важкий досвід

Думаю, більшість наших дітей потребує психологічної підтримки. Бо в нас у Мелітополі були вибухи, зруйновано будинки. Ми знаємо сім’ї, що втратили рідних, які загинули на фронті. Можливо, ми можемо передати досвід особистої стійкості. Ми могли б допомагати людям з травмами, заподіяними війною. 

Можливо, ми могли б показати на своєму прикладі, через що ми пройшли в окупації, і ділитися досвідом виживання, віри та єднання. Коли я телефоную багатьом людям, усі кажуть, що тримаються, що вірять у нашу перемогу і звільнення. Так, є багато проблем, але вони готові терпіти і навіть до чогось звикнути, але лише з вірою на визволення.

Нині ми розкидані по різних містах і не можемо комунікувати. У Мелітополі, наприклад, люди після спілкування видаляють усі повідомлення в телеграмі. Тому дуже важко. У нас є певний досвід, але поки не маємо можливості ним ділитися. 

Душа народу

Я — учителька української літератури. Ми завжди на уроках вчили багато пісень, на початку року в нас традиційно були пісенні уроки. Ми з дітьми вчили гімн українських січових стрільців, аналізували метафори, образи, але раніше він не викликав у дітей великого розуміння. Нині, у війну, ми почули цю пісню в новому звучанні. І мені здається, що ці слова по-іншому залунали й набули нового значення. Я завжди кажу дітям, що пісня — душа народу. Думаю, тепер ми абсолютно впевнені, що переможемо. 

Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).

Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

Оперативні та перевірені новини з Харкова

X