Я вчуся говорити про смерть - Накипело
Події

Я вчуся говорити про смерть

  • Ярослава Цибульська
  • 21 Липня
  • 1531

Останні сім років українці все частіше чують новини про смерть співгромадян. Війна на Донбасі, вірус COVID-19 завдають нам непоправних втрат. Особисто мені свого часу не вистачило сил усвідомлено сприйняти та пережити втрату рідних. Знадобилося кілька років, щоб я взагалі могла говорити про це без істерики.

Мій внутрішній діалог про смерть почався у сім років. Після операції тато підхопив пневмонію, його імунітет не витримав. Трапилося це на мій день народження. Вдома ніхто не міг чесно розповісти, що сталося, і я мучилася, розриваючись між марними надіями та розумінням, що це кінець. Жалість і безпорадність людей навколо мене ще більше травмували й дратували, тож краще було мовчати.

Нестерпно боляче стало, коли через проукраїнські погляди на Донбасі вбили вітчима, з яким пройшла більша частина дитинства. За звичкою я мовчала, і лише тепер розумію, що деяким друзям і колегам була незрозумілою моя поведінка.

Навесні на прохання знайомих я шукала психологічну службу для допомоги родинам загиблих на війні. Так познайомилася з фахівцями СЕТА. Їм я поставила кілька важких запитань. Комусь вони можуть здатися наївними, проте кажуть, що спільність переживань має терапевтичний ефект. 

Що є «правильним» у публічному повідомленні про смерть, якою зазвичай є реакція людей? У цьому мені допомагали розбиратися консультантка СЕТА Ольга Климовська, керівниця програми психологічної підтримки ГО «Пролісок», та Олександр Алієв — ветеран, спеціаліст з адвокатування програми СЕТА.

ОЛЬГА: Будь-яка реакція є природною: не хоче людина — не говорить. Якщо ти інформуєш людей — вони знають, що з тобою, і вирішують, як реагувати. Тоді вони не потрапляють у незручну ситуацію, коли питають про твою сім'ю.

Це важко — сказати, що хтось помер. Часто бояться дітям про смерть повідомляти. Але краще на це знайти сили: люди, коли знають правду, матимуть змогу справитися. Якщо ж пройшло багато часу: 4–6 місяців, а людина не повернулася до нормального стану, потрібно звернутися до спеціаліста та отримати допомогу, щоби якось із цим жити далі.

ОЛЕКСАНДР: Я працював із родинами загиблих і стикався з ситуаціями, коли люди не висловлювали думки й почуття навіть у родині. І це нормальна реакція. Не варто вважати: «я якийсь не такий, бо ні з ким про це не говорю». Є речі інтимні, якими ми не хочемо ділитися, щоби не травмувати оточуючих, і саме для цього існують фахівці. 

На перший етапах, коли йде горювання, а біль дуже гострий, фахівець може супроводжувати, але повністю прибрати біль неможливо. Якщо людина врізає палець — він болітиме два дні, і дивно, якщо ні. Смерть близьких — психотравмуюча подія, тож цілком нормально, якщо погано. Важливо вчасно отримати психоедукативну допомогу, щоби хтось пояснював: це нормально — те, що відчуваєш.

Є люди, які слідують власним цінностям і не вважають за потрібне розповідати про себе. Є люди, для яких природно всім відкриватися. Кожен діє в межах власного індивідуального досвіду та можливостей.

ОЛЬГА: Усе залежить від того, як заведено в колективі. Загалом людям не подобається чути, що якась людина померла. Але у нас є культурні способи справлятися з цим, і вони насправді мудрі. Висловлювати співчуття, спитати, яка допомога потрібна: наприклад, оформити довідку. Буває, на роботі збирають фінансову допомогу — це практичні речі, вони дійсно допомагають. І головне: якщо людина плаче — обійняти чи покласти руку на плече. Це та ситуація, де ви не можете сказати, що все буде добре. Просто вислухайте та підтримайте.

ОЛЕКСАНДР: Людину, у якої сталася біда, однозначно не можна ігнорувати та ізолювати. Немає універсальних інструкцій, не можна передбачити реакцію кожного: хтось буде кидатися на шию та обійматися, а хтось мовчатиме, але буде поряд. Ми не можемо заборонити людям демонструвати почуття.

ОЛЬГА: Депресія — це хвороба, яка визнана міжнародною класифікацією захворювань. У житті людини є багато подій, на які вона реагує радістю або сумом. І горе — це коли подія надто трагічна. У більшості людей із часом після горя з’являються приводи для радощів.

Проте під час депресії порушується саме здатність відчувати радість. Наразі існує розмовна терапія, зокрема когнітивно-поведінкова, також є препарати, які відновлюють приємні відчуття.

ОЛЕКСАНДР: Людину, у якої сталася біда, однозначно не можна ігнорувати та ізолювати. Немає універсальних інструкцій, не можна передбачити реакцію кожного: хтось буде кидатися на шию та обійматися, а хтось мовчатиме, але буде поряд. Ми не можемо заборонити людям демонструвати почуття.

ОЛЬГА: Безумовно. Люди переживають певний час після втрати близької людини — горювання, а згодом поступово налагоджується нове життя. Більшість виходить з біди природнім шляхом: час допомагає. Зазвичай горе переживають шість місяців. Це середня цифра, яку використовує ВООЗ. Якщо людина й надалі відчуває, що не може самостійно впоратися, варто звертатися за допомогою.

Якщо ж допомога потрібна зараз — не чекайте пів року, звертайтеся, коли необхідно. І не обов'язково до психолога. Це може бути людина, якій ви довіряєте, яка може вислухати, з якою можна поділитися сумом, журбою, роздратуванням, тугою, злістю — це все природні реакції. 

Може бути порушення сну. Через сильні емоції ви можете фізично не відчувати, що холодно, забути поїсти. Тому важливо, щоби хтось був поруч, допомагав робити хатні справи. 

Не можна лишатися в ізоляції. Хтось сильний, хтось слабкіший, хтось плаче, хтось ні — це не означає, що в когось немає туги. Людині може здаватися, що біль ніколи не пройде. Але з часом він дійсно стає менш інтенсивним. Буває, що журба повертається, але людина здатна до буденних справ.

ОЛЬГА: У соціальних мережах є спільноти, де люди розуміють, що таке депресія, що неприпустимо людині з депресією казати: «Будь сильним», бо вона не може вольовим зусиллям взяти й жити як раніше. Можу сказати, що люди недооцінюють депресію у будь-якому віці, і це відбувається в усьому світі.

12% дорослих людей хоч раз у житті переживають депресію. І це не про те, що вони слабкі. Це як автомобіль, в якого сів акумулятор. Якщо його зарядити — він поїде, а якщо просто сидіти й казати: «Будь сильним, їдь уперед!», то він не зрушиться з місця.

Так і людина в депресії: скільки б не сиділа та не жала на ці педалі — вона не зможе поїхати без сторонньої допомоги. І не у всіх випадках це обов’язково має бути психолог. 

ОЛЕКСАНДР: Осягати трагедії та переживати їх з плюсами для себе — це складний і тривалий процес.


СЕТА — добровільна та безкоштовна програма психологічної допомоги ветеранам АТО та людям, чиї рідні загинули на Донбасі внаслідок бойових дій. 

СЕТА заснована на найбільш ефективних компонентах Когнітивно-поведінкової психотерапії та розроблена експертами Блумберзької школи громадського здоров'я університету Джонса Гопкінса. В Україні ця програма реалізовується проєктною групою Центру психічного здоров’я та психосоціального супроводу НаУКМА (Національний університет Києво-Могилянська Академія) за фінансової підтримки фонду жертв тортур USAID’s Victims of Torture Fund.

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

У разі масових заворушень на вулицях міста ми вас повідомимо

X