«Війна стала потрясінням, яке допомагає відкрити себе»: письменники про те, як на українців вплинуло повномасштабне вторгнення рф - Накипіло
Події

«Війна стала потрясінням, яке допомагає відкрити себе»: письменники про те, як на українців вплинуло повномасштабне вторгнення рф

  • Анна М’ясникова
  • Вікторія Якименко
  • 11 Червня
  • 603

Кожен народ під час війни стикається з переосмисленням власного місця в історії, ідентичності. Що поєднує Схід та Захід країни, яким наразі є завдання української літератури, як повномасштабна війна вплинула на український народ, — про це у Kharkiv Media Hub говорили учасники та учасниці Українського ПЕН із Харкова, Києва та Львова. Ми занотували найяскравіші тези дискусії.


Вікторія Амеліна, письменниця

«Сприйняття географії змінюється: дедалі частіше я бачу, що люди дізнаються про географію країни з новин, яке місто окуповане чи зазнало важких втрат. Зараз багато хто шкодує, що так і не доїхали зі Львова до Харкова. Ми бачили знищений музей Григорія Сковороди. Багато співгромадян дізналися про нього, лише коли його було знищено. Те, що ворог хоче знищити, — саме це і треба зберегти. Якщо по Сковороді, по Харкову цілять — значить, це важливо. Як кажуть, аби зрозуміти, для чого палець на руці, треба його позбутися. І зараз хтось згадує про черешню з Мелітополя, або що зникла томатна паста, бо її робили з помідорів з Херсонщини, або про сіль Донеччини. Ось так, на жаль, ми пізнаємо свою географію і почуваємося одним тілом».

«Великий роман про війну не має бути один, цих історій має бути багато. Наша сила — у різноманітності, багатоголоссі історій, треба збирати всі свідчення, розповіді. Такою горизонтальною стане наша література. У масштабах країни ми очікуємо, що люди звертатимуться не лише до психотерапевтів, але й до мистецтва. І дуже важливо, аби зв'язок між тими, хто творить культуру, та тими, хто її споживає, налагодився».


Тетяна Огаркова, літературознавиця, журналістка, есеїстка

«Я пам’ятаю відчуття, коли ми після тижня в Києві вивозили дітей. Ми думали, переселенці — це про когось іншого, і не могли уявити, що ми будемо проїжджати нескінченні блокпости, їхати 150 кілометрів сім годин, бо їхали всі: Буча, Ірпінь, Київ. Нам пощастило не втратити життя, своїх дітей. Сподіваємося, так і буде. Зараз розуміння, наскільки близько війна, змінило ставлення Києва до того, що відбувається в Харкові, Сєвєродонецьку, у Донецькій області. Лінія фронту стала значно ближчою, ніж у 2014-му. На жаль, такою ціною: через розуміння, як виглядає російський танк, через зброю, як переживається тілесно, коли падають коло тебе ракети».

«Завдяки героїчному спротиву українського народу, армії, громадян, волонтерів, письменників, священиків, усіх — ми змогли здивувати світ. У нас впевненості в собі набагато більше, ніж назовні. У нас не вірили іноземні розвідки, армії, журналісти. Зараз кредит довіри — шалений. Є унікальний шанс для української культури, бо нас слухають, навіть якщо звучать голоси, що “все не так однозначно”. Це момент голосно говорити, бо нас чують, і важливий будь-який літературно вартісний твір, не лише про війну. Ми не маємо це прогавити, усі ми — ПЕНівці, журналісти, письменники, культурні діячі — отримали шанс, якого не було три місяці тому. Весь світ дивиться на нас із великою надією, і треба це використати».


Остап Сливинський, поет, перекладач, літературознавець, віцепрезидент Українського ПЕН

«Якщо говорити про метафори, символічні образи, то для мене площа перед вокзалом є та надовго залишиться образом України. Це був острівець, де все перетікало, було єдиним. Так, це екстремальна ситуація, в якій люди виявляють здебільшого найкращі свої якості (найгірші теж, але), тому що всі пливуть в одному човні. Ось це відчуття перебування в одному човні, коли ми опинилися в ситуації, в якій мусимо зробити одне велике спільне зусилля, було надзвичайно важливим. Останньою річчю в спільному просторі було те, якою мовою ти говориш, звідки ти приїхав, що ти собі думаєш про все, що відбувається. Важливо, що ти фізично тут і зараз є».

«Мені здається надзвичайно суттєвим, що ми перестали говорити про дві України, чи 22. Ця риторика весь час поверталася в дискусіях у 1990-х, 2000-х. Ми рахували, скільки у нас є цих регіоналізмів. Зараз ми, здається, вперше починаємо чітко розуміти: говорячи про дві чи більше України, ми ллємо воду на млин ворожої пропаганди. Це ворог акцентує увагу на тому, що Україна не єдина, а завжди була поділена, та неминуче розпадеться. Це не нова риторика, вона є не просто неприйнятною, а ворожою для нас, загрожує нашому існуванню буквально, не метафорично».

«Важливо пам’ятати, що література — це комунікація: не просто якийсь меседж, важлива і відповідь на нього. Зараз ми потрапили в унікальну історичну ситуацію, коли більшість людей у світі зрозуміли, що в сучасній війні хтось може мати рацію, а хтось принципово її не мати. Війна, виявляється, може бути чорно-білою. Це не обов'язково якась мутна матерія, де обидві сторони не мають рації, бо порушили мирний порядок. Та історична ситуація, в якій ми зараз перебуваємо, як її називають більшість західних аналітиків — безпричинна, невмотивована агресія однієї суверенної держави супроти іншої — це глибокий перелом в розумінні сучасної війни як такої. Наш досвід стає глобально важливим саме через те, що він змінює парадигму».


Володимир Єрмоленко, філософ, есеїст, журналіст

«Ця війна вчить нас суб’єктності. Ми маємо право говорити світу про світ, а не лише про себе. Ми вибороли це право. Бо до 2014 року і великою мірою до 2022-го ми боролися між двома альтернативами, чиї ми учні: росіян, радянського союзу — або Європи, великого Західного світу. Мені здається, ми виросли з обох ролей (з першої вже давно, але наразі й із другої)».

«Наші громадяни побачили, що таке росія не через телебачення, а в образі простого російського солдата. Йому, по-перше, може бути років 20, це людина, яка просить в українців у селах дати українські набої, щоби прострілити собі ногу, опинитися в білоруському шпиталі та злиняти з війни. По-друге, вони справді думали, що за три дні захоплять Київ. Деякі приїхали тут залишитися і жити в прекрасних київських квартирах. Серед них багато мародерів, злочинців, які вбивали просто так. Це те, що ми чули від жителів Бучі, у селищах. Один із символів цієї війни — розтрощена автівка, на яку наїхав танк. У Бучі, Гостомелі, Ірпені є цілі цвинтарі машин. Це цивільні, які намагалися виїхати, яких просто розстрілювали. У Бобрику староста іншого села їхав на своєму “Ланосі”, його обстріляли, він вистрибнув на узбіччя, а танк на машину наїхав. Купа заліза досі там лежить. Навіщо? Дорога широка, танк міг би проїхати. Якийсь атракціон насильства».

«Нам треба думати вдовгу. В Україні народжуються відповіді не лише для нас, а й для багатьох країн світу. На нас дивляться американці, інші колонізовані нації. У нас, можливо, більше тем, які можна обговорити з ірландцями, шотландцями, корейцями, представниками Африканського континенту тощо. Це може бути цікава розмова».

«Унікальність українського досвіду — у нашій традиції немає конфлікту між традицію та модерністю. Наші модерністи, починаючи від кирило-мефодіївців, які теж були модерністами свого часу, відкопували традицію. Світ стикнувся з проблемою: ультралібералізм бореться проти ультралібералізму. Ми це вміємо згармонізувати. Ще показуємо: великі інституції, якими марить Західний світ, часто не діють, а броунівський горизонтальний волонтерських рух працює набагато ефективніше та швидше».

«Ми маємо бути готовими до непозитивних сценаріїв щодо уваги до нас. Ми це пройшли з 2014 року. І це вже повторюється: увага медіа має певний цикл, і зараз його різке падіння. Інституції мають довший горизонт уваги, та він теж може впасти. Ми намагаємося пояснити західним журналістам, що зараз набагато жахливіше на фронті, аніж у перші дні війни. Але тоді вони дзвонили 150 разів, а зараз дзвонять на ювілейні дати, на 100 днів війни. Добра чи погана, але такою є реальність».


Сергій Жадан, поет, прозаїк, музикант, громадський діяч

«Окрім риторики про 22 України, мені здається, не такою потужною стала риторика та відчуття києвоцентричності країни. Те, що було яскравим рудиментом радянського облаштування, що все замикається на Київі: політика, фінанси, культура, спорт (крім Донецька). Звісно, всі розуміють, що Київ — столиця, і перша отримана перемога — у битві за Київ. Але разом із тим Києвом ця війна не обмежується. Навіть у найважчі дні, коли ворог стояв біля передмість столиці, все одно люди дивилися на Чернігів, Суми, Харків, де теж було гаряче, і, ясна річ, на Донбас».

«Зараз, мені здається, нам страшенно важливо не дати розмитися цій чорно-білій ситуації, не дати змішати фарби та зробити з цього якусь сіру пляму, де буде виокремлюватися “хороша російська культура”, російський лібералізм, бажання не принижувати диктатора. Тут, на мою думку, від нас більше залежить, ніж від світу. І це, мабуть, для нас виклик, як до письменників».


Тетяна Терен, кураторка книжкових проєктів і літературних програм, виконавча директорка Українського ПЕН

«Час війни робить усе чіткішим і прозорішим. Усі речі, які нам нав’язувалися стільки років російською пропагандою про Схід і Захід, про суперечки між російською та українською мовою, відпали. Я завжди вважала, що наші відмінності мала вирішувати освітня система. Ми всі навчаємося за одними підручниками. Але проблема, мені здається, і досі є: часто історія України вивчалася за регіонами. Щось відбувалося на Західній Україні, щось інше — у Харкові. В освітній системі немає наскрізного наративу суцільної історії. Для дитини це не створює відчуття єдиної карти, і це неправильно».

«Проблема, успадкована з радянського часу, — небажання знати своє. На це не розрахована і транспортна система. Ми мало їздили та знайомилися з Україною. І це страшенно прикро, що ми її вивчили через війну. Саме у 2014 році ми почали вивчати назви міст, селищ, містечок на Сході України. Коли я думаю про метафору артерії, для мене це артерія, якою передається спільний біль. Є велика проблема стереотипів, які нав’язуються ззовні: я часто чую від закордонних колег і журналістів думку, що війна ніби відійшла від багатьох міст та лишається в кордонах, у яких вже звикли жити. Ніби можна повертатися до нормальності — і це звучить дивно та боляче».

«Наше величезне завдання сьогодні — фіксувати злочини, які росія чинить проти нашої культури та нації. На це великий запит, з якого формується розуміння, що це війна проти української ідентичності та української культури. Важливо пояснювати, зокрема в історичному зрізі, що ця війна велася сторіччями. У нас є шанс нарешті розповісти про нашу культуру, починаючи з найдавнішого часу, показати, наскільки ця історія довга, скільки в ній тисячоліть, наскільки щільно вона вплетена в європейську культуру».


Ігор Ісіченко, архієпископ

«На початку війни найстрашнішим було відчуття самотності: самотності України у світі (покинутою іншими, як нас переконували) та самотності людини, яка перебуває у квартирі під обстрілами. Наші парафії на Салтівці та на Полтавському Шляху допомогли багатьом позбутися цього відчуття. По-перше, почала надходити допомога із місць, які дехто вивчав за назвами на пакунках: Яворів, Ужгород, Хмельниччина, Тернопілля, Івано-Франківщина. По-друге, люди прагнули бути разом. Волонтерство було не лише прагненням допомогти іншим, а й бажанням увійти в певну систему, аби займатися потрібною справою. Це рятувало багатьох від самотності. До Миколаївської церкви приходили звичайні російськомовні дядьки із Салтівки, які живуть у сусідніх будинках, і казали: “Дайте якусь роботу, бо я збожеволію або зіп’юся вдома”».

«Зараз найбільше болить за безнадію, в яку кинуті люди в окупованих районах. Моє рідне місто перейменували на “поселок городского типа Балаклея Купянского района Белгородской области”. Ми можемо з цього іронізувати, але там живуть тисячі людей, які до цього ставляться серйозно, які відрізані від українських засобів інформації. Їх переконують, що вони вже в іншій державі, змушують входити в новий контекст. Хоча цікаво: у Балаклійському районі найбільше постраждали етнічно російські села: Петрівське, Осіївка, Шевелівка. А в Харкові найбільше з усіх конфесій постраждали церкви Московського патріархату. Це стало протвережуючим шоком для багатьох».

«Війна стала потрясінням, яке допомагає відкрити себе: через біль, страждання, вияв у собі слабкостей, яких не помічали, і водночас вияв сили. Це потрясіння допомагає нам відкрити себе самих. Тепер це треба усвідомити силами всієї культури, не тільки літератури, і зуміти адекватно презентувати передусім самим собі».

«Зараз важливо для нас усіх не зосереджувався лише на болях війни, на сьогоденні. Ми мусимо думати про завтра».

Як підтримати близьку людину, що перебуває в небезпеці через війну?

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

У разі масових заворушень на вулицях міста ми вас повідомимо

X