Уроки війни: Моральна підтримка

Учителька з Тернопільщини Іванна Перунова розповідає, як налаштувати дітей на продуктивне навчання, як гуртуються сільські громади під час війни та чому Україні треба посилити значення освіти.

Розгледіти дитину та її потреби — одна з важливих змін української освіти у воєнний час. Нині в школах можуть навчатися діти, яких війна розкидала світом, ті, хто на власні очі бачили воєнні дії. Підхід до таких дітей має бути делікатним і водночас інклюзивним — щоб учень чи учениця відчували комфорт і включеність у колектив. У цьому впевнена Іванна Перунова, учителька математики та інформатики із села Волиця на Тернопільщині, яка працює в Рогачинській школі Нараївської сільської ради. У пані Іванни є досвід такого делікатного спілкування з дітьми, який можна і треба поширювати не лише в Україні, але й за кордоном. 

Свічка надії

Перший тиждень війни був дуже важким. Моя свідомість не могла прийняти, що все це відбувається. Рука постійно тягнулася до телефона — по новини, які могли б дати мені соломинку надії. Я була розгублена, не знала, що робити. Мене привели до тями мої батьки й чоловік. Також мене постійно тримає розуміння, що я — мама і мушу бути сильною для своїх дітей. Я маю так подавати інформацію, щоб вони мали достовірні факти, але не наражати їх на великий стрес. Моя родина стала для мене підтримкою.

Також мене тримає те, що я вчителька — і для свого учениць та учнів  маю стати опорою, щоб їм було спокійніше. Коли я виходила на ефіри команди ЕдКемпу і бачила колег з Харкова, які їх ведуть, то говорила собі: якщо вони можуть робити це з такої гарячої точки, то я теж можу. 

У ті лютневі дні я часто згадувала свою бабусю, 1912 року народження, яка мені дуже багато розповідала про війну. Вона змогла пережити ті важкі часи, дуже багато молячись. Для мене та моєї родини молитва стала психологічною підтримкою і вірою у світле й щасливе майбутнє.

Я — віруюча людина. На Стрітення, 15 лютого, ми святимо свічки, які оберігають від усього поганого. У час біди ми їх засвічуємо, і це допомагає себе зібрати. У перші тижні війни жителі нашої громади багато молилися й запалювали ці свічки. Коли була евакуація наших воїнів з Маріуполя, я дуже переживала за них і теж світила цю свічку. Вона велика, але вже майже догоріла. 

Перемогти великого ворога

Один солдат порівнював українців і нинішні події з бджолами. Це дуже влучне порівняння. Ми знаємо, що бджоли — мирні, трудолюбиві комахи, кожна має свою функцію. Але якщо на них хтось нападає, ці комахи гуртуються і, хоча й маленькі, відбивають дуже великих ворогів. 

Так само й українці — споконвіку ми були дуже працьовитими людьми. Кожен і кожна з нас роблять свою роботу на загальне благо. Зараз, коли у нас біда, неважливо, де ми працювали до того, ми швидко згуртувалися проти ворога, який хоче панувати на нашій землі. Попри те, якою б мирною нацією ми не були, ми дуже любимо нашу землю, родину, країну в цілому, тому ми не дозволимо ніколи в нас усе забрати. Бо саме на своїй землі ми черпаємо енергію до життя.

Уся країна — одне ціле

Від початку війни в мене є гостра потреба щось робити для перемоги. Так легше морально переживати ці події. Наша сім’я почала допомагати військовим та внутрішньо переміщеним особам. У мене в родині є троє людей пенсійного віку, в одній хаті ми живемо усімох. У нас здавна заведено: що б хто з нас не робив, ця робота має бути вподобана всіма, тоді її робимо добре й швидко. Ми всі разом допомагаємо ВПО та військовим. Одна з таких історій для нашої сім'ї стала промінчиком світла в ці сумні часи.

Зараз одні люди мають потребу допомагати, а інші потребують допомоги — настав такий час, що ми потрібні одне одному. Я відчуваю, що наша країна водночас і велика, і маленька, бо ми — одне ціле. 

Я пишаюся, що серед людей, яким я вірю, якими дорожу, немає тих, хто зрадили. Це для мене було б дуже болючим.

Тримати себе в руках

Я мешкаю в сільській громаді. Люди, які живуть у селі, завбачливі, постійно щось готують, консервують, збирають, садять. Небезпека відчувалася ще до початку вторгнення росії, яке сталося в четвер. У школі починали день з молитви та гімну України, проводили бесіди з дітьми, щоб вони були готові й не лякалися. Ми вже в середу збирали закрутки, продукти для Збройних сил України. У нашому селі, як і в більшості сусідніх, організували пункти збору, почали плести сітки, пекти пряники для сухпайків, багато людей допомагали ЗСУ фінансово тощо. До того ж зараз у людей зовсім інші настрої, ніж у 2014 році — вони стали набагато патріотичнішими й наполегливішими на шляху боротьби.

У деяких односельців були питання, чи покидати Україну, чи залишатися. Ті, хто залишалися, заспокоювали їх і ділилися вірою в нашу перемогу. Треба людей заспокоювати — це важлива місія тих, хто може тримати себе в руках. 

Безпекова ситуація в нашій громаді була напружена. Ходили різні чутки про мітки, у громаді з’являлися різні люди, яких ми не знали, а наше село далеко від блокпоста. Тому наші місцеві чоловіки ставали на в’їздах у село і патрулювали цілодобово. Добре, що було спокійніше, водночас вони наражали себе на небезпеку. 

Ми підтримуємо ВПО, шукали житло тим, хто його потребували. Зараз у нас проживає багато родин, які змушені були покинути рідні домівки через війну, їхніх дітей ми збираємо в школі і проводимо майстер-класи та інші заходи. 

Освітній фронт

Школи Тернопільщини стали прихистком для багатьох людей, що були вимушені рятуватися з фронтових зон. За даними управління Державної служби якості освіти у Тернопільській області, з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну регіон прийняв понад 75 тис. людей. Майже третина з них знайшла прихисток у 114 закладах освіти, які облаштували на Тернопіллі. Місцеві педагоги відновили навчання в школах, не припиняючи волонтерити.

Щоб допомогти освітянам України продовжувати навчати дітей під час війни, спільнота EdCamp Ukraine запустила краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, які через війну втратили обладнання для навчання. Також зібрані кошти планують направити на психологічну підтримку вчительок і вчителів та організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.

Гордість за кожну й кожного

Я пишаюся, що я українка. Мені дуже важливо, що всі мої родичі допомагають для перемоги, а команда ЕдКемпу показала себе в нинішній ситуації як високоморальна, патріотична і діюча. Я пишаюся, що серед людей, яким я вірю, якими дорожу, немає тих, хто зрадили. Це для мене було б дуже болючим. 

Я горджуся Збройними силами України, тим, як поводиться наш президент і дипломати. Пишаюся волонтерками й волонтерами, учительками і вчителями, які, незважаючи на свій психологічний стан, ведуть уроки, лікарями й лікарками, особливо тими, хто на передовій і під пострілами рятують життя людей. Я горда за кожного українця і кожну українку, за всіх людей за кордоном, які роблять маленькі кроки для спільної перемоги над таким великим злом.

Головний урок

Дивлячись на те, як поводяться російські солдати, розумію, що люди мають бути духовно підкуті. Тому морально-духовне виховання має бути на висоті. Також я розумію, що патріотичне виховання є запорукою державної безпеки. 

Мова має значення, зараз вона рятує життя. Люди, які сиділи в підвалі, розповідали, що коли чули, як говорять російською, то боялися вийти. А почувши наших солдатів, що розмовляли українською, не побоялися і вийшли зі схованки. 

Учительство — дуже важлива ланка в структурі держави. На окупованих територіях України російські окупанти знищують школи, садочки, підручники з історії України та української мови. Нам треба більше замислитися над значенням освіти.

Налагоджений ритм

Ми навчаємо дистанційно, бо в нас у приміщенні школи проживають ВПО з Донецька. Ситуація в нас начебто безпечна, та все одно є повітряні тривоги. Тому наша громада вирішила, що освітній процес буде дистанційним, щоб не наражати дітей на небезпеку. Усі діти і вчительки з вчителями підключені до G Suite for Education, інтернет у нас також стабільний. Школа вже адаптована — тип і методика навчання, запроваджені за часів пандемії, дуже добре підійшли у воєнний час. 

Але в нас є проблеми, пов'язані з воєнним станом. Частина учнівства і вчительства виїхала за кордон, у безпечніші місця, бо в кожної людини свій поріг спокою і безпеки. Є учні й учениці, які приїхали і живуть на території нашої громади. Є такі, що живуть на окупованій території, але навчаються в нашій школі. Спочатку були запитання щодо законодавства України: як мають за кордоном працювати вчительки та вчителі, а діти навчатися. Була стресова ситуація для всіх, хто беруть участь у освітньому процесі. Але все владналося, іде злагодженим ритмом.

На початку, коли ми зібралися після двох тижнів канікул, діти були по-різному налаштовані до навчання: одні одразу ввійшли в ритм, інші жили новинами, і їм було непросто вчитися. Але темп і обов’язок навчатися добре вплинули на учнівство. Діти відволіклися від гаджетів, телевізора і тепер працюють продуктивніше. Відвідування уроків, виконання домашніх завдань переважно залежить від того, наскільки учнівство свідоме, але нині вже немає такої серйозної зміни в поведінці, яка відчувалася на початку війни.

Не всі вміють приймати допомогу, не всі розуміють, що вона їм потрібна, дехто не хоче, щоб йому або їй допомагали. У цьому діти не відрізняються від дорослих.

Потреба в уроці

Діти на окупованих територіях, ті, хто виїхали, і навіть ті, хто живуть у нас, інколи не мають доступу до якісного інтернету. До прикладу, до нас приходить на уроки сусідська дівчинка, однокласниця моєї дочки, бо в нас кращий інтернет. Я стараюся матеріал на уроках давати так, щоб діти могли його опрацювати пізніше, якщо вони не мають можливості виходити в онлайн. Наприклад, це додаткові готові відеоуроки від нашого міністерства освіти чи відеоролики, які записую сама. Я використовую онлайн-дошку, і скрини з неї викладаю в нашу вайбер-групу або підтягую до класруму. Тоді діти можуть передивитися і переслухати матеріал у зручний для себе час. 

Водночас діти, які недавно доєдналися, мають потребу бути на уроках, бо їм треба живе спілкування, а ті, хто мовчать, хочуть слухати. Різні є випадки.

Делікатна допомога

Одна з важливих тем, якою можна ділитися із зарубіжними колегами, — це моральна підтримка всіх, хто беруть участь в освітньому процесі, тими людьми, які можуть це робити. Підтримки потребує учнівство, батьківство, та й освітянство також. Кожна і кожен з нас перебуває на своїй межі психологічної стійкості, а роботу треба виконувати добре. 

Ми вже навчилися спілкуватися з учнями й ученицями, які більшою мірою, ніж ми, відчули, що таке війна. Треба правильно говорити з такими дітьми, щоб вони не відчували, що вони — не такі, як інші діти. Не всі вміють приймати допомогу, не всі розуміють, що вона їм потрібна, дехто не хоче, щоб йому допомагали. У цьому діти не відрізняються від дорослих. Тому це спілкування — надто делікатна справа, яку треба робити дуже обережно. Діти, які виїхали за кордон, часом запитують, коли війна закінчиться. Вони дуже хочуть почути конкретну відповідь і повернутися додому. Звичайно, треба ретельно подумати, що їм сказати, яку надію дати.

Діти все бачать і розуміють. Учителькам і вчителям потрібно відповідати на їхні запитання, та ще й так, щоб і їх не ввести в оману, і не травмувати їхню психіку, давати надію. Хай там що в мене на душі, я маю вийти на урок з позитивом, показати, що нинішня ситуація — тимчасова, і все буде добре.

Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).

Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.

 Уроки війни: Терапія казкою