Україну зшивають люди: історії тих, хто переїхав в інший регіон нашої країни - Накипело
Події

Україну зшивають люди: історії тих, хто переїхав в інший регіон нашої країни

  • Юля Гуш
  • 24 Січня
  • 615

Інколи в житті людини настає момент, коли потрібно зібрати речі, попрощатися з близькими та поїхати жити до іншого міста. У кожного на це є власні причини. Хтось переїжджає через нову роботу чи навчання у виші, хтось шукає нових просторів для самореалізації, адже у рідному місті не бачить таких можливостей.

У мне не було жодних стереотипів про Харків

Нові творчі плани — непогана причина перебратися до іншого міста. Так свого часу сталося з актором та співзасновником гурту «Мертвий півень», уродженим львів’янином Міськом Барбарою. Його шлях до Харкова почався з того, як театр «Арабески» запросив артиста зіграти царя Ірода у виставі «Веселого Різдва, Ісусе». Постановка зацікавила Міська. Текст вистави написав Сергій Жадан, а музику — харківський гурт Lюk. Передбачалося, що Місько візьме участь у декількох виставах. Але, як виявилося згодом, у Харкові йому судилося залишитися на довше. Це був 2000 рік, і ось уже 20 років музикант живе тут. Місько згадував, що тоді він потрапив у середовище людей, з якими надзвичайно комфортно, з якими хотілося щось творити. Особливо цікавою була діяльність самого театру.

zaxid.net

«Це унікальний театр, ― наголосив Місько.Такого не тільки в Україні, а й в Європі немає. Це я кажу без зайвої скромності. І не лише тому, що я працюю в «Арабесках». Це, власне, намагання продовжити традицію курбасівського «Березолю». Курбас теж за походженням із Західної України. І «Березіль» потрапив сюди в 20-х роках. Він збирався стати найважливішим театром цієї прекрасної країни. Як би це написав Хвильовий».

Місько розповів, що історія «Березолю» та Розстріляного відродження ― для нього невід’ємна складова Харкова. Він зізнався, що ніколи не сприймав його як місто наперсточників та браконьєрів. Тому якихось ментальних, фізичних чи ще якихось «поломок» при зміні місця проживання у нього не було.

Я навіть не пам’ятаю, коли вперше приїхав до Харкова. Це, напевне, десь кінець 90-х ― початок 2000-х. Якась чергова протестна акція в період «України без Кучми». А потім «Апокаліпсис починається тут». У Харкові було фантастичне збіговисько зі всієї України. Фантастичних людей. Ясна річ, Харків відрізнявся від Львова чи Києва, в яких я раніше жив. Зрештою я львів’янин, і це важко приховати. Насправді кайфово, що ми різноманітні, що різноманітна країна. Інші масштаби, темп, інший ритм міста й життя в ньому. І в цьому, власне, є свій кайф. 

Звісно, Харків відрізнявся від його рідного міста і масштабами, і архітектурою. У Львові важко, наприклад, уявити таку велику площу, як майдан Свободи. Та і темп життя там інший. У Львові можна півдня посидіти за філіжанкою кави, а в Харкові часом достатньо півгодини для налагодження справи.

Фото — Тетяна Давиденко

Знову ж таки, наша країна при всій різноманітності є єдиною в своїх проблемах,― підкреслив Місько. ― І в тому, що вона знаходиться в стані пошуку. Львів ― це не лише кав’ярні та сирники, а Харків ― не тільки ринок Барабашово і ще щось таке стереотипне. Міста різні, та в цьому клас. А що стосується подібностей, то ми всі — громадяни України. І тут наша подібність є дуже великою. З усіма проблемами — і суспільними, і культурними.

За словами Міська, у нього від самого початку не було жодних стереотипів стосовно Харкова. Хоча артист відмічає, що для частини його львівської родини місто бачилося таким собі далеким сходом, де все страшно. Це як певна частина харків’ян думає про Львів як столицю страшної «бандерівщини», де на них за кожним кутом чекає небезпека. Місько вважає: найкращий спосіб зламати ці недолугі уявлення — це безпосереднє спілкування один з одним.

За словами музиканта, Харків сильно змінився з моменту його першого візиту. Більше того, він продовжує змінюватися щодня. Особливо ця тенденція стала помітною після Революції Гідності та початку війни. Як зазначив Місько, Харків тоді вибухнув чималою кількістю культурницьких ініціатив. Паралельно відбувався динамічний розвиток волонтерського руху. З’явилося в Харкові чимало місць, де відбувається багато цікавих івентів. Це все надихає та мотивує до продуктивної діяльності.

«Львів’яни переконані, що їхнє місто є культурною столицею, ― посміхається Місько. ― Але є дуже багато харків’ян, які переконані, що саме Харків — культурна столиця України. Ви будете сміятися, але я погоджуюсь з обома точками зору. Бо хто сказав, що має бути лише одна культурна столиця? Їх може бути кілька. І в цій ситуації я прихильник багатостоличності культурної України!».

Життя в столиці сприймалося як ковток свіжого повітря

До свого вступу в доросле життя Катерина Черкашина мешкала в невеличкому селі на Рівненщині. Життя там було максимально спокійним. Коли прийшов час вступити до вишу, Катерина подавала документи у міста всієї країни. Зрештою її вибір припав на Харків. Тодішній абітурієнтці хотілося вчитися подалі від дому: такий крок їй здавався дуже романтичним. 

Фото — архів Катерини Черкашиної

Харків спочатку справив надзвичайно приємне враження. Пам’ятаю, ми йшли з сестрою по вулиці влітку, і якийсь хлопець просто так подарував троянду. Харків ― місто багатьох можливостей для молоді. Спочатку я намагалася вникнути у всі творчі двіжі міста: літературні слеми в прокуреному «Черчілі», нічні кінопокази у «Боммері», Дні вуличної музики, екологічні акції тощо. Але на другому-третьому році життя в Харкові стало по-справжньому важким. Друзі, якими я обжилася там, були зі східних регіонів. Спочатку різниці між нами, окрім мови, взагалі не відчувалося, проте поступово відсутність порозуміння в якихось глибинних речах далася взнаки. Одного разу я просто розплакалася в університетському буфеті, коли почула пісню українською мовою. Це були 2011―12 роки, української мови в Харкові тоді було справді дуже мало.

Дівчина почала шукати україномовне середовище — і знайшла. Саме там вона змогла сформувати як соціальні контакти, так і ціннісні орієнтири, якими живе вже протягом десяти років. Що стосується упереджень та стереотипів стосовно Харкова, їх Катя не мала від самого початку. Їй сподобалось, що у місті кожен міг знайти щось собі до душі. І обов’язково знайти людей, з якими можна це розділити. 

Але студентське життя не завжди було приємним. Катерина пригадує, що на п’ятому році впала в важку депресію. Тоді взагалі нічого не тішило. Дівчина могла йти вулицею та плавно сповзти на бордюр: інколи не було сил дійти додому. Все ж таки не вистачало відчуття власного середовища. А коли почалася Революція Гідності, Катерина багато часу проводила в Києві. Там вона завела багато знайомств з близькими по духу людьми. У той момент їй стало зрозумілим, що жити в Харкові вже немає сенсу: на майдані ще стояв Ленін, а хорошому знайомому Катерини пробили голову антимайданівці. У Харкові дівчина іноді ловила себе на думці, що на вулиці їй страшно розмовляти українською мовою, місто сприймалося як небезпечне для життя. Катя прийняла рішення залишитися в Києві. 

Фото — архів Катерини Черкашиної

«Життя в столиці, попри те, що воно було дуже дорогим, я сприйняла як ковток свіжого повітря, згадує Катерина. Можливо, через Дніпро. А може, через постійну циркуляцію людей. Дихати тут справді легко. У Києві я перестала очікувати, що мене підстережуть з арматурою за участь у проукраїнському мітингу. Тож спокійно брала участь у волонтерстві та політичних акціях. Тут з’явилося відчуття, що ти можеш щось змінити. Кількість активної молоді, акцій і подій у рази перевищувала харківську. Харків розкачувати дуже важко, тут кожен у собі. А ті, які приїжджають до Києва, готові до активних змін і зовні, і зсередини. Таке у мене склалося враження. Тут менше страху».

Згодом Катерина звільнилася з роботи та повернулася в рідне село. Вона знайшла своє кохання. Виявилося, що її майбутній чоловік — також із приїжджих. Києва їм раптом стало забагато, втомили постійні затори та натовпи в метро. Захотілося відпочити. Село здавалося ідеальним варіантом. Без роботи Катерина не залишилась, перейшла в онлайн-формат. Працювати не в офісі, а на шезлонгу під вишнею було справжнім задоволенням. Проте десь за півроку Катерина все ж таки скучила за міським ритмом. Хоча тепер хотілося жити в якомусь тихому, красивому та спокійному місті. Івано-Франківськ ідеально вписався в ці побажання.

Фото — архів Катерини Черкашиної

Тут є все, чого прагнула моя душа. Немає жодної недекомунізованої вулиці. Весь центр ― пішохідний і дуже гарний, тут безліч атмосферних і смачних закладів. Є багато класних інвестиційних проєктів, які дають надію на сучасне майбутнє, більше перспектив. А якщо захочеться подорожей — недалеко гори… У Франківську живу рік, і він відчувається як рідне місто. 

В Івано-Франківську я зустріла багато чудових людей

Мирослава Ковач більшу частину життя провела на Закарпатті. Школу відвідувала в одному з сіл Рахівського району, вищу освіту здобувала вже в Ужгороді. Після одруження дівчина переїхала до Івано-Франківська, де продовжила навчання, а також знайшла роботу. Як зазначила Мирослава, Івано-Франківськ є чудовим містом. Тут хороші люди, які тішать її своєю культурою та поведінкою. Є багато цікавих місць, де приємно здійснювати прогулянки. А в самому університеті зустрілися викладачі, які з розумінням поставилися до нової студентки та допомогли їй адаптуватися.

«Франківськ і Ужгород дуже відрізняються,― зазначила Мирослава. ― Тут фактично всі розмовляють українською мовою, а в Ужгороді є і російська, і мадярська, і словацька, і румунська. І ромів багато. Дуже все відрізняється, і традиції також різні. У харчуванні, способі життя, культурі. Наприклад, закарпатська кухня багато в чому відрізняється від української. Є особливі страви, яких тут немає».

Життя у Івано-Франківську виявилося більш насиченим. Тут діє чимало громадських організацій, відбувається багато цікавих культурних подій, івентів, концертів. В Ужгороді такого не було. Щоправда, з початком карантину кількість заходів різко знизилася. Хоча таке, варто зазначити, відбулося у всій країні.

Відрізняється молодь.Це і зовнішній вигляд, і поведінка, і мислення, і політичні та релігійні погляди. Наприклад, на Закарпатті звикли все робити напоказ. Наприклад, одягатися там воліють розкішно: дорогі сумки, взуття. Все дороге. А у Франківську люди дуже просто вдягаються. Разом із тим, у Франківську люди більш активні, більш прогресивні. Там більше адекватності, на мою думку, в плані політики.

Єдине, що за три роки проживання в Івано-Франківську Мирослава не дізналася, — як тут відзначають різдвяні свята, бо завжди у ці дні приїздила додому, до батьків. Там на неї очікували колядки, традиційні вертепи, стара коляда, бетлегеми. За словами Мирослави, в Івано-Франківську також організовують вертепи. Але щоби там ходили та колядували, як у селах, — такого, скоріш за все, немає.

Місто зустріло новими випробуваннями, але шляху назад не було

Колись Ксенія Чижик жила в Конотопі. Це маленьке містечко Сумської області. Але в 2008 році життя змінилося: чоловіку, з яким у той момент перебувала у цивільному шлюбі, захотілося переїхати до мегаполісу. Він прийшов до думки, що в маленькому місті — маленькі перспективи, а от у Харкові буде значно більше можливостей для самореалізації. Ксенія спочатку не розділяла такого ентузіазму: ідея кинути все та перебратися до незнайомого міста задавалася їй страхітливою.

«У мене був непростий вибір: чи поїхати незрозуміло куди, чи розривати стосунки та залишатися в Конотопі. Там я не бачила для себе гарних перспектив, але поїхала. Було страшно: тут же мамка під боком, а там — нікого. У Харкові не було жодної знайомої душі, місто я не знала. Якщо в Києві бувала декілька разів, то Харків був абсолютно незнайомим. Я до останнього думала, що чоловік передумає, нікому з друзів про це не говорила. І вийшло так, немовби ми втекли», – розповідає Ксенія.

Спочатку Харків справив жахливе враження. Надворі панувала осінь, час дощів та сірості. Молода пара зняла в оренду квартиру на Спортивній. То був сірий та похмурий район, та й комфортним його назвати не можна: поруч стадіон, постійно чути волання футбольних фанатів. На додачу, настали непрості часи: криза 2008 року, проблеми з житлом, з роботою, з фінансами. Незрозуміло, що робити далі, та шляху назад не було. Рідня взяла молоду родину «на слабо», ім залишалося пройти ці випробування.

«Дуже недоброзичливе місто, як мені здалося. Я навіть написала пост, що Харків зустрів нас не як мати, а як мачуха, показав зворотну сторону. Нас «кидали» по роботі, «кинули» з квартирою, ми переїжджали з одного орендованого житла в інше. Це був дуже довгий шлях. Я влаштувалося на роботу, але мені потрібна була закінчена вища освіта. Робота змусила поступити в універ, і саме вступ до вишу прив’язав мене до міста на п’ять років. Проте за ці п’ять років сталося дуже багато змін, і тепер нам тут подобається. Місто стало перебудовуватися: впорядкований парк Горького, красиві кіоски, які з’явилися замість палаток. Місто стало гарнішим», — розповідає Ксенія.

Довгий час родина жила в бідності, часом не вистачало грошей навіть на проїзд. Ксенія призвичаїлася ходити пішки та добре вивчила місто. Понад усе Ксенії подобається старий центр. А особливо — давні будівлі з історією. З часом з’явилося чимало нових знайомств: Ксенія багато ходила на різні заходи, безкоштовні майстер-класи з метою познайомитися з новими людьми, подивитися, хто тут є і що пропонує.

Саме так у мене з’явилися перші знайомства. Я зрозуміла, що в Харкові прикольно, тут багато класних людей, і вони дуже різні. Тут стільки сфер діяльності, які не є звичними для мене як для людини, що приїхала з маленького містечка. У мене є така риса, як бажання спробувати щось нове, бо збиратися щоразу на свята, смажити шашлики та пити алкоголь — це вже нецікаво, надто одноманітно. Це була традиція наших родин, в яких ми виросли. У Харкові ми розширили коло спілкування за рахунок людей, які ведуть інший спосіб життя.

Так у Ксенії з’явилися нові хобі. Спочатку вона ходила в походи з ботаніками в прямому сенсі слова — ці люди працювали на біологічному факультеті. Їхня наукова діяльність була безпосередньо пов’язана з природою. Якось друзі взяли в черговий похід лук, і так у Ксенії з’явилося ще одне цікаве захоплення — стрільба з луку. 

Харків — місто велике, тут багато різних людей. Це відкриває простір для нових можливостей, для дуже різних занять. Тепер Ксенія відчуває місто як рідне. І це важливо — відчувати себе тут своєю.

Харків для мене став улюбленим завдяки людям

Тетяна переїхала з Херсона ще у 1990 році. Рідне місто вона дуже любила: там була чудова природа, мальовнича дельта Дніпра, плавні, човни та ожина в лісі. Але в Херсон добре або малим, або старим: в підлітків пригоди, в пенсіонерів — дачі та риболовля. А коли людина виростає, їй хочеться досягти чогось більшого. На той момент молодим та амбітним у місті не було чого робити, де вчитися, де працювати. Більшість місцевих хлопців одразу після школи йшли в мореходку, щоби стати або моряками, або рибалками. Що стосується дівчат, то у них у розпорядженні були хіба що два виші, як казали: «Або в мед, або в пед». Тетяні хотілося чогось цікавішого: вона любила історію, і прагнула перебратися до великого міста, щоби поступити в університет. Так вона опинилася у Харкові.

Фото — архів Тетяни Ямпольської

Я звикла, що Херсон ― зелене, галасливе південне місто. Там всі більш щирі та відкриті, майже всі один одного знають, мають спільних знайомих. Харків вразив тим, що він був дуже великим, розкиданим, дуже жорстким. Тут неначе кілька міст в одному місті. Тут науковий і студентський центр з його цікавими будівлями, і спальні райони, такі, трошки дикуваті. Харків взагалі не схожий на моє рідне місто: він більш закритий, більш хитрий, більше річ у собі. Як і будь-який мегаполіс порівняно з невеликим містом. Але разом з тим тут дуже цікаво, тут зовсім інша інтелектуальна складова, інші люди, з якими я перезнайомилася. Тобто Харків для мене став улюбленим завдяки людям. У мене відразу з’явилося багато друзів, я тут закохувалася, вийшла заміж. І залишилася.

Харків початку 90-х був досить небезпечним містом. Гопники, міняли, сумнівні підліткові компанії, гучні інциденти всередині міста ― все це не давало розслабитися, доводилося постійно бути насторожі. Тетяна до такого не звикла, адже життя в Херсоні було доволі розслабленим. Там можна вночі без всякого остраху прогулятися власним районом або зайти до чужого — із цим проблем не було.

Фото — Игорь Лептуга

«Перші роки в Харкові я трималася з обережністю, але все одно потрапляла в кілька небезпечних ситуацій. Але потім якось поступово все вирівнялося. Харків накопичував «жирок», багатів. Люди ставали спокійнішими. Зараз я відчуваю, що тут досить безпечно. Але щось залишилось незмінним. Коли я переїхала, було кілька міст у місті — і зараз таке залишилось. Тут є таке, як я його називаю, інтелектуальне гетто, де є інститути, універи, молодіжні клуби, де проходять цікаві івенти. Бієнале, виставки, концерти музичних і театральних колективів, спортивні події, а є райони, що живуть іншим життям. І ці шари, пласти культури майже не перетинаються, хіба що з подивом зустрічаються на міських святах».

Також за ці роки Харків став більш україноцентричним. Раніше було значно менше української мови. Тетяна колись писала шкільні підручники та посібники, і тоді її видавництво кожну книжку чи посібник випускало двома мовами: українською та російською. Один тираж був розрахований на область, інший ― на саме місто.

«Коли ти виїжджав з Харкова за десять кілометрів ― уже був суржик, і була українська мова. А в місті переважно говорили російською. Окрім базарів. Бо на ринку, звісно, була вся область. І всі розмовляли або на суржику, або українською. Це було дуже цікаво і дуже наочно: якщо хочеш визначити, яким є місто, послухай людей на ринку, якою мовою вони говорять. Зараз проникнення української більше. Від початку війни місто зорієнтувалося: де воно, власне, знаходиться. Волонтери з інших міст, наприклад, з Києва чи Вінниці, возили нашим воякам всіляке збіжжя. Вони їхали на Донбас через Харків. І волонтери казали, що саме тут вони могли спокійно вертати прапорець або виставляти якісь інші українські символи на машинах: все, тут свої. Харків став більш україноцентричним. Можливо, завдяки активній патріотичній молоді. Можливо, тому, що тут подивилися на життя на окупованих територіях в Донецькій та Луганській області», – зауважує Тетяна. 

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

У разі масових заворушень на вулицях міста ми вас повідомимо

X