«У мене є дві платівки Бардаша, які точно хочу спалити», — художник Мітя Фєнєчкін - Накипіло
Події

«У мене є дві платівки Бардаша, які точно хочу спалити», — художник Мітя Фєнєчкін

  • Євген Удовиченко
  • Мітя Фєнєчкін, Віктор Пічугін
  • 23 Липня 2022

Пам’ятаю нашу першу розмову з Мітєю. Це була весна 2014 року, концерт «Орекстра Че» у Харкові, в клубі Crossroads під кінотеатром Довженка. Ми зустрілися за барною стійкою, випивали й говорили про сьогодення та майбутнє, про які нічого не розуміли. Навколо підіймала голову «русская весна», ширилися чутки, що росіяни от-от підуть на Харків…

І я, і Мітя свого часу були інтегровані в російський культурний контекст: слухали їхню музику, дивилися їхні фільми, читали їхні книги. Все це ми неодноразово обговорювали, шукали сенси, ділились думками. Ми не підтримували імперський наратив, ми шукали «хороших русских»: камертон для нашого зросійщення. 

З анексією Криму та початком війни на Донбасі ми майже перестали слідкувати за тим, що відбувається в російському культурному просторі. Але з нами ще лишалися російські мова, «ліберальні» медіа та декілька альбомів «Гражданской обороны». І ось настало 24 лютого 2022 року. Двері до минулого зачинились. Назавжди? І хто ми тепер? Де місце всьому російському, що було з нами? А скільки в нас українського? Поговорили з Мітєю про це та пішли далі думати.

                                                                                                                        Мітя Фєнєчкін за роботою

Мітя, привіт!

Привіт, Жеко! Радий бачити.

Навзаєм, дуже радий бачити тебе також. Війна багатьох змінила: звички, мислення, заняття. Як би ти себе зараз схарактеризував? Хто ти?

Слухай, «хто ти?» — завжди складне питання, чи під час війни, чи до війни, тому я не знаю, як коректно відповісти. 

Так, як тобі відчувається.

Я можу сказати, що змінилося. Ну, ти знаєш, що я дуже любив, наприклад, «Гражданскую оборону» (культова совєцька, російська панк-група, її засновник — Єгор Лєтов, — ред.). З 24 лютого мені відрубало все російськомовне: зараз не можу нічого ні слухати, ні читати.

Все, що було пов’язано з російською культурою, — відрубало. Усе, що я робив російською, — теж. Я планував зробити новий артбук російською — зараз усе це нафіг.

Намагаюсь якось викорчовувати з себе все, що є в мене російського: починаю читати книжки українські, намагатись розмовляти українською, тому що далі неможливо існувати з російським поряд та всередині. 

А як тобі з цим? Я одне з питань хотів поставити про те, що ми з тобою глибоко інтегровані свого часу були в російські культурні процеси. Виросли на російському року.

Література також, усілякі там Введенські, Хлєбнікови.

Так-так. Ти зараз кажеш, що відмовляєшся від усього цього.

Воно просто само відрізалося, навіть нічого не робив для цього. Не думаю про це, не хочу навмисно спалювати пластинки Лєтова, умовно, чи там книжки Хлєбнікова. Я просто не дивлюсь у той бік, воно там десь собі лежить, і я не хочу торкатися. 

                                                                       З початком повномасштабного вторгнення Мітя перекреслив бувку Z у себе на руці

Тобто платівки Лєтова в тебе пиляться зараз?

Вони лежать собі.

У мене є дві платівки Бардаша (Юрій Бардаш, український продюсер, засновник групи «Гриби». Підтримав росію у війні проти України, — ред.), які точно хочу спалити. Шукаю місце, де це зробити красиво.

Як ти зустрів 24 лютого?

Ой, ми були вдома, спали з Машею (художниця, власниця мікровидавництва Botsad, — ред.), і десь о шостій чи о сьомій мені подзвонила мама й сказала: «Прокидайся! Ти що, спиш? Тут бомблять все». А мама живе в Миколаєві біля аеродрому Кульбакине. Там була просто жопа: почали з перших годин їбашити. 

                                                                    Пам'ятник святому Миколаю в Миколаєві

Ми прокинулись із Машею, за кілька хвилин зібралися й пішли на ринок купляти ліхтарики, медичку. У нас не було жодної валізи, навіть рюкзаків нормальних. Ми все це купили, щось зібрали, зняли гроші, поки це було можливо (бо десь о восьмій почалася повна срака), і пішли до друзів, які живуть біля бомбосховища. 

Ми обійшли весь район, ходили з картою та шукали бомбосховища, — і вони всі були зачинені, чи до них не можна було дістатись: Молдаванка вся складається із зачинених двориків. Знайшли одне, але нас туди не пустили, бо воно вже було переповнене. Ми прийшли до друзів з тваринами (собака, кішка, шиншила), згодом підійшли інші знайомі, і ми два тижні жили вшістьох та три тварини в одній кімнаті.

Перші дні перебували в шоці: дивилися нескінченно новини, гортали Telegram, були на зв’язку з рідними та друзями. Згодом попустило трішки, почали обладнувати сховища: робили з дверей лавки, щось купляли, інтернет провели, світло.

А потім пішли на Дерибасівську робити барикади. Там було легше, ніж вдома сидіти в каші новин. Там атмосфера прикольна: усі позитивні, солдати жартують. Комфортніше, адже ти щось робиш.

Такі були перші тижні. Потім ми повернулися додому, тут і сидимо.

Ми почали говорити про російське мистецтво: літературу, музику. Як ти ставишся до кенселінгу, який зараз відбувається?

Кенселінгу російської культури?

Так. Що ти про це думаєш?

Підтримую повністю. Мені здається, світу треба тотально позбутись шовіністичної культури, яка весь час намагалася красти. Вона викрадала та привласнювала частини інших ідентичностей, а її імперськість народжувала диктаторів. Із нею щось не так. Я зараз просто не можу, як і говорив, у ту сторону дивитися. Мені не хочеться цього торкатися. Нам треба буде багато чого зробити. Коротше, підтримую кенселінг.

А чому для багатьох саме 24 лютого стало переламним днем, а не, скажімо, початок війни у 2014 році? 

Ну, певні зміни почалися ще тоді, але в мене це було якось не надто свідомо. Я розумів, що йде війна. У Харкові, коли все почалося, ходив до ОДА. росіяни поділилися на тих, хто підтримує умовні «ДНР» та «ЛНР», хто підтримує анексію Криму, і на «хороших руських». Але далі в мене не дуже пішло тоді. Ось ця несвідома така штука… Наче розумієш, що війна є, але не тут. І фокус з неї пішов, вона мене не дуже торкалася. Так здавалось. І таке було не тільки зі мною, на жаль. Але 24-го війна прийшла в кожен дім, тож вибору немає.

Мене дивують ті, хто принципово не переходять на українську. Не розумію, що ще треба…

Ми бачилися у 2019 році в Одесі. Гуляли узбережжям, і мені запам’яталося, що ти планував у найближчому майбутньому перейти на українську, у творчості в тому числі. Як розумію, ти тоді цей перехід так і не зробив?

Не зробив. Я намагався, але знаєш, так буває: ти намагаєшся щось написати, вірш якийсь, а результат не той, що тобі потрібен. І так декілька разів. Мотивація кудись дівається, а тут навколо російськомовне середовище (в Одесі), нічого не стимулює. 

Я не хочу знімати з себе відповідальності: це мій пройоб, це мій несвідомий період, але зараз у мене немає інших траєкторій. Тобто воно в голові стоїть бетонно, що тільки туди. Я ще не почав нічого писати: розумію, що спочатку треба читати книжки, дивитись кіно українською, розмовляти, й тільки тоді, до мене прийде творчість. Я намагаюся зараз тренуватися, писати. Але ще не скоро зможу щось видати, що буде прийнятне. 

А як у побуті? Ти спілкуєшся українською?

Ми з Машею спілкуємося українською, але, звісно, буває, що переходимо на російську, а потім знов на українську.

Сваритися українською дуже дивно поки що (посміхається).

Перед записом інтерв’ю я подивився твій Instagram, і в ньому, зрозуміло, усе пов’язано з війною. Як ти її переживаєш і де знаходиш сили, щоби малювати?

Перші два тижні я нічого не робив і не міг уявити, що буду щось робити: не до цього було. Потім, коли ми повернулись, треба було якось… Я війну бачу лише в новинах. У нас іноді щось прилітає, але в основному тільки новини. Це жах, і треба якось це пережити. 

Мені здається, що треба усвідомити, що відбувається. Для мене це був шлях. Я почав брати фотографії, вдивлятися в них і малювати з них, нічого не додаючи.

І лише через декілька тижнів, коли побачив багато будинків без вікон — ці чорні квадрати, тоді я вирішив, що буду малювати чорні квадрати, у яких розмиті силуети минулого життя, якого більше не буде. І я кожен день малював ці квадрати, прямокутники. Потім воно склалось у домівку, і я зрозумів, що ця робота закінчена. Я виразив, що хотів. 

Згодом… Війна — така штука, де купа жахів, але й багато образів бачиш, і вони самі складаються у щось, і починаєш все це малювати. Бувало, я розумів, що олівцями виходить надто акуратно. Неможливо війну малювати акуратно. Я взяв акварель, бо це більш брудна, емоційна техніка.

Але потім повернувся до олівців. Може, почав не агресію виплескувати, не емоції, а навпаки: заспокоюватися малюванням.

Щось змінилося у твоїй творчості? Як ти відчуваєш?

Змінилося те, що я не можу нічого іншого малювати. Я намагаюся це робити, бо треба відриватися, але в мене не виходить. Я знайшов метод: є ресурси, де вводиш запит, і штучний інтелект видає картинку. І я почав так робити, аби не думати, зробив кілька малюнків, і буду ще. Це медитація, щоб якось відпочити. А все ж таки повертаєшся та малюєш те, що відбувається, бо образи є, мета… Якщо спитаєш, навіщо, — не знаю, як відповісти. Складно. Може, аби залишити відбиток цього часу. 

Мене вразила твоя серія малюнків про повітряну тривогу. Бачу в тому, що ти зараз малюєш, багато тебе…

Тут лише мій досвід, враження.

Я намагався робити про інше, але розумію, що не маю права говорити про те, чого не бачив на власні очі. Я робив цю серію, ніби намагався передати, що відчуваю, за допомогою спрямування ліній: тривогу, погляд собаки, коли вона дивиться, чому ми такі налякані.

Розкажи, будь ласка, про вашу нову спільну роботу з Олегом Кадановим (співак, автор пісень, лідер групи «Оркестр Че», учасник групи «Лінія Маннергейма». Зараз Олег — волонтер, допомагає армії, — ред.). Усі примірники розійшлися?

Так, перший тираж у перший день розійшовся. Малювати постійно прямі образи війни — важко, для цього є фото, тому я шукав інші шляхи. І тут зрозумів, що Олег пише вірші, а ми з Машею всі отримані гроші від продажу в нашому інтернет-магазині відправляємо Олегу в штаб. Тобто є тема, що все намальоване я можу продати та відправити гроші волонтерам. Вважаю важливим усіма способами допомагати армії. 

По-перше, через вірші Олега я міг говорити про війну так, аби це було не буквально — через його досвід, через моє сприйняття його слів, через призму того, що я відчуваю. Ми зробили цей зін десь за місяць. Друга мета була — продати, щоби гроші пішли волонтерам на амуніцію. Усе розпродали, але є ті, кому не дісталося. Тому будемо робити другий тираж, щоб була унікальність. Він буде відрізнятися: це колекційна штука, не хочеться робити багато примірників, адже цінність буде не та. Там небагато сторінок.

Ми просимо за зін 666 гривень (посміхається), щоби зібрати грошей й купити більше корисних штук військовим.

Ти робив багато обкладинок для альбомів українських музикантів. Є щось нове? Чи, може, плануєш? 

Я можу тобі розповісти про першу обкладинку воєнну. Робота над нею почалася ще до війни. Я десь пів року тому намалював арт, де чувак спить, а над ним — парашут із ножем. Десь 15 лютого пише мені Саша Чемеров («Димна Суміш», The Gitas): «Чувак, треба обкладинка». Я говорю: «Давай намалюємо». Але я тоді поїхав у Берлін тоді, а Саша каже, що зараз потрібно, малювати немає часу: «Давай я щось виберу». Я пропоную: «Дивись Instagram, обирай, що подобається». Трек називався «Прокинься». Там ще слова є: «Прокинься, не проспи війну». Він узяв обкладинку з цим чуваком, з ножем, який йому на голову летить на парашуті. І все, через пару днів війна, і ми її все ж таки проспали трошки. Пророча така пісня.

Потім з’явилася картинка для «Джозерс». Я їм обкладинку малював для EP «Бачити щось трохи далі долоні». Потім ще малював Константіничу (Євген Констянтінич і Кроваває Забазарево, музичний проєкт Олександра Сердюка, співзасновника театру «Воробушек», — ред.), але поки він не випускає його. Ще одеським чувакам «Брати Баль» малював — теж дотепер нема. Є прикольна обкладинка для альбому Каданова, колаж, мені подобається. Каданов ще не викладав, і я не знаю, чи буде. Також робота Black Holes стала обкладинкою трека «Мова» музиканта Grabar. 

Ти думав, якою буде Україна після війни?

Важко про це думати. Я живу зараз, тут. Хочеться одне, а як воно буде… Зрозуміло, що буде дуже важко. Є якісь ідеалізовані уяви, але я не можу наразі про це думати.

А чому?

Важко уявити, що на нас чекає потім, скільки доведеться зробити, щоб усе відновити, усвідомити. Зараз ми якось пристосувалися жити в такому режимі: війна, ми працюємо, допомагаємо.

Але коли це скінчиться — відкриється багато ран, буде важко.

Ти думаєш, є загрози, крім головної, яка зараз є? Я про майбутнє.

Ти маєш на увазі загрози з боку чого?

Всередині.

Військові загрози, чи…

Ні. 

Ну, так, є основна загроза, що до нас російська культура знов повернеться — усі ці блогери, музика. Ти бачиш, що Арестович говорить постійно? То в нього радянський союз, іще щось, і я просто в шоці. Я вночі, коли до нас прилетіло, наткнувся на пост Арестовича, і просто не розумію, як це може відбуватися. 

Мені здається, що є загроза, є відчуття, що це може статися, але я не хочу, щоб так було. Це залежить від кожного: аби ми усвідомили свій шлях, вчили історію України, читали книжки. Я не знаю історію України нормально, тож купив книжок і буду вивчати. 

Мітя Фєнєчкін в Facebook та Instagram

Цю публікацію було створено за фінансової підтримки Європейського Союзу в партнерстві з DW Akademie. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю медіагрупи «Накипіло» та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

У разі масових заворушень на вулицях міста ми вас повідомимо