Павло Маков: «Якщо у вас є атомна бомба, але немає культури, все одно вас бачити не будуть» - Накипело
Події

Павло Маков: «Якщо у вас є атомна бомба, але немає культури, все одно вас бачити не будуть»

  • Анна Мясникова
  • Игорь Чекачков
  • 9 Лютого
  • 1601

У Харківській літературній резиденції «Слово» відбулася презентація спільної книги письменника Сергія Жадана та художника Павла Макова «Постійне місце проживання». У ній поєднані роботи митців за останні 27 років. Під час зустрічі з читачами Павло Маков поділився думками щодо стану культури в місті та в Україні взагалі. Ми занотували головні тези художника.

Павло Маков та Сергій Жадан. Фото: Ігор Чекачков.

Про місто

Харків для мене втратив свою силу, яка в нього була. У мене був якийсь промінь надії до початку 2000-х. Харків став надто запрограмований. У нас місто дуже поміркованих людей. Це дуже прагматичне місто, і дедалі смаки гіршають, на жаль. Коли кажуть, що Харків — культурна столиця України, то мене бере жах. Давайте тільки на пам’ятники подивимося, що ставлять. Це дуже низький рівень сприйняття того світу, в якому живемо. Але, на жаль, пам’ятник — це такий лакмусовий папірець: з одного боку, є людина, котра робить пам’ятник, з іншого — той, хто платить. І замовник — це представник влади, адже щоб у місті щось поставити, треба все узгоджувати.


У Харкові, півторамільйонному місті, немає жодного колекціонера сучасного мистецтва. Я можу привести приклади таких людей у Дніпрі, в Одесі, у маленьких містах — таких, як Луцьк, Івано-Франківськ. Я вже не кажу про Київ або Львів. Їх немає не через брак грошей, а через брак розуміння того, що це частка (нашої культури — ред.). 


Люди (які знаходяться при владі — ред.) все сприймають через призму грошей. Це не погано, гроші всім потрібні. Але прагматизм харків’ян зашкалює. У нашому середовищі є дуже талановиті люди, в тому числі серед студентів. Це надзвичайно цікаві, розумні люди, але вони не знаходять у Харкові для себе місця та звідси їдуть.


У міста гроші є, у тому числі — на культуру, але ж люди при владі по-своєму її розуміють. 

Павло Маков, «М. М.»

Про відсутність підтримки мистецтва на державному рівні 

України немає на мапі світу. Зі мною можуть сперечатися, але її немає. Що таке культура? Якщо порівняти з людиною, це обличчя та очі країни. Якщо у вас є атомна бомба, але немає культури, то на вас, може, будуть дивитися з жахом, однак все одно вас бачити не будуть. 


Усі митці, письменники народжуються як гриби в лісі — їм нічого не треба, вони ростуть просто так, не тому, що їх хтось поливає. Я малюю не тому, що вивчився, а тому що це єдине, що я хочу робити та без цього жити не можу.


Має бути державна програма (з підтримки мистецтва — ред.). Митці, галереї, той самий Пінчук може відкривати за свої гроші будь-який центр, але це приватна ініціатива. Приклад: коли Америка після Другої світової війни зрозуміла, що в них є бренди в літературі, в музиці, а от в образотворчому мистецтві — немає. Це ФБР визнало як загрозу державній безпеці та дало гроші.


Культурний рівень багатьох людей, які сьогодні займаються країною, на жаль, занадто відстає від світового рівня, який потрібен, щоби керувати державою.


Серед тих, хто наразі при владі, багато людей цю землю взагалі не люблять, вони розглядають її лише як привід заробити грошей. А поки ми себе самі не полюбимо, нас ніхто не полюбить. Знову ж, німецьке мистецтво купують насамперед німці, а згодом уже всі інші. Англійське — англійці, американське — американці, китайське — китайці.


Є генерація людей, котрим приблизно 35—45 років. Вони зовсім інакші, це не ті люди, які заробили перші гроші на розкраданні країни у 90-ті, здебільшого це люди з інтелектуальним бізнесом (який базується на тому, що створили). У цьому середовищі є велика зацікавленість у візуальному мистецтві; про літературу не знаю. 

Про власне мистецтво

Мені закидають постійно: чому людей немає (на роботах — ред.). Коли я малюю, насамперед відповідаю на власні питання, а вони всі — щодо довкілля. Я намагаюся відповісти на ці питання, зображуючи те, що навколо мене. Найперше — той пейзаж, в якому я знаходжуся. Як я починав малювати людей, у мене виходило якось ніяк, я ж їх не знаю, не можу десять разів поряд із цією людиною вулицею пройти. До того ж, для мене місто — це гіперлюдське середовище, бо міста без людини не існує.

Павло Маков, «Автопортрет з ластівкою»

Ігор Ісіченко: «Назва нашого останнього Майдану — Революція Гідності — не реалізована досі»

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

У разі масових заворушень на вулицях міста ми вас повідомимо

X