Наші за кордоном: історії українців, які переїхали до інших країн - Накипело
Події

Наші за кордоном: історії українців, які переїхали до інших країн

  • Юлія Гуш
  • 1 Червня
  • 1465

Люди стають емігрантами з різних причин. Одні залишають свої домівки через негаразди всередині країни, інші шукають нових можливостей та шляхів самореалізації, а когось на це штовхають сімейні обставини. Пропонуємо вам три перших історії. Це розповіді українців, які переїхали жити до Ізраїлю, США та Канади. Ви дізнаєтесь, як ізраїльтяни живуть в умовах постійної небезпеки, проте продовжують радіти життю, як життя в Нью-Йорку змінює світобачення харків’янина та як поживає найпотужніша українська діаспора світу.

Життя триває незважаючи на все

Впродовж останніх семи місяців Юрій Павленко живе з дружиною в старенькому місті Бат-Ям. У перекладі ― «дочка моря» або «русалка». Сам Ізраїль ― країна невелика, приблизно, як половина Харківської області. Тут змішалося багато культур зі всього світу. В Ізраїлі можна зустріти євреїв з Марокко, Ірану, Індії, Ефіопії, Узбекистану, Франції, Болгарії, Угорщини, США, Бразилії, Мексики. Це люди з різною зовнішністю, кольором шкіри та культурним багажем. Всі вони живуть і працюють разом ― бо іншої країни у них немає.

«В Ізраїлі все не так, як в Україні. Але водночас є багато схожого. Спілкування без знання івриту важке. Але я не загубився в транспорті, не залишився без їжі, я знаходив роботу та житло без жодних проблем. Бо, окрім івриту, більшість тут розмовляє англійською, російською і навіть українською. Взагалі в Ізраїлі державними мовами є іврит та арабська, але майже всі вивіски та оголошення дублюються англійською, російською і навіть гінді», ― розповідає Юрій.

Якщо ви людина толерантна, то адаптація в цій країні пройде гладко, переконаний чоловік. Адже люди тут привітні, особливо ― корінні ізраїльтяни. Вони завжди допоможуть новому сусіду. Крім того, в країні діє програма по адаптації нових мешканців. Люди безкоштовно вивчають іврит, отримують фінансову допомогу, а спеціальні куратори опікуються ними з перших днів ― допомагають знайти житло, роботу, відкрити рахунок в банку, оформити дитину в садочок чи школу, отримати медичну страховку тощо.

«Єдина проблема, яка мене турбує ― що мій власний рівень знання івриту слабкий для вільного спілкування. Саме знання мови дає тут найбільш широкі можливості для праці та заробітку. Наприклад, я можу спілкуватись на ринку, на роботі чи на побутові теми, але коли телефоную на автовідповідач банку, то нічого не розумію, що він мені каже», ― зазначає Юрій.  

Теплий клімат країни прийшовся до смаку чоловіку. Краще три рази спітніти, ніж раз покритися інеєм, жартує він. Клімат в Ізраїлі доволі строкатий: тут є і спекотний, сухий Ейлат на півдні, є і гірськолижний курорт на горі Хеврон на півночі. Та і помилуватися є чим: це живописні пустелі Арава і Негев, вкриті лісами та водопадами гори, термальні джерела та «п'ять морів». Буйство кольорів вражає протягом всього року. Тут завжди щось цвіте та наповнює повітря ароматом. Юрій також зазначає, що в центрі та на півночі країни є багато місць, які нагадують Крим. Наприклад, Хайфа чимось схожа Алушту. А на схилах там можна побачити будиночки серед сосен, акацій, туй та кипарисів.

«Дуже вражає, коли їдеш по пустелі та бачиш навколо великі плантації різноманітних культур, сади, пальмові рощі, поселення, що потопають в прохолоді зелених парків. Це все справді зроблено руками людей. Воно на штучному поливі. Бо тут ніколи води не було. І це все зробили люди, які звуть себе іудеями. Взагалі в Ізраїлі термін «єврей» і «іудей» ― це одне єдине поняття. А ще Ізраїль ― єдина країна на Близькому Сході, де немає дефіциту води. Це одна з небагатьох країн світу, де дерев стає більше. А в містах всі вони ще й пронумеровані», ― згадує Юрій.

Сам Юрій багато пропрацював на виробництві, де познайомився з особливостями місцевої праці. За його словами, тут майже ніде немає креслень, монтаж робиться «на око», де треба закріпити саморіз ― там мажуть клеєм. І як би парадоксально це не звучало, але воно все працює.

«Я і досі не можу зрозуміти ― як все це працює?! Так, я одним оком бачу високі технології, хмарочоси, автостради, розмаїття харчів, одягу, меблів і побутової техніки. Я бачу будівельний бум по всій країні та бебі-бум на кожному кроці. Але іншим оком бачу балаган, велику бюрократію, все робиться тяп-ляп і як попало. Таке враження, що на роботі нікому нічого не треба ― аби відсидіти свій час. Бо у 90% випадків оплата праці тут почасово», ― дивується Юрій.

Також Ізраїль ― країна, що перемогла сервіс, жартує він. Людина, яка хоче зайняти цю нішу і налагодити його на високому рівні, може залишитись розчарованою. Складається враження, що сервіс майже нікому не потрібен. Здається, людям взагалі байдуже, на яких стільцях вони будуть сидіти, за яким столом обиратимуть та на яких тарілках їм приносять страви. Ще це соціалістична країна з капіталістичною економікою, зазначає Юрій. Тут дуже високі соціальні стандарти. Наприклад, пересічний ізраїльтянин має середню зарплатню в 2-3 тисячі доларів. Є чимало заможних ізраїльтян. Звісно, тут є і бідні люди, проте їх небагато. Якщо у людини тимчасово немає роботи чи вона не може працювати через хворобу ― державні фонди сплачуватимуть їй допомогу.

«Навіть пенсіонери, які приїхали в країну нещодавно і не мають ізраїльської пенсії, отримують різні соціальні доплати до рівня „мінімалки“. Живуть на такі гроші скромно, але можуть раз на рік злітати до Парижу поїсти круасанів. Або у Прагу випити пива. І за всю цю соціальну „рівнялівку“ сплачує капіталістичний бізнес», ― розповідає Юрій. 

Ізраїльтяни з інвалідністю не замкнені в чотирьох стінах. Наприклад, тут звична справа зустріти в магазині, автобусі, на пляжі чи спортклубі людину на візку. Пенсіонери прогулюються парами. Спорт тут цінується: на кожному кутку є вуличні тренажери, люди бігають по променаду, ходять по морю на серфах та кайтах. На пляжі мало хто з місцевих п'є алкоголь. Частіше це роблять вихідці з пострадянських країн, які в Ізраїль приїхали зовсім недавно. Людей напідпитку Юрій взагалі не зустрічав. Діти тут — взагалі окрема тема. Навколо них обертається суспільство, а держава опікується та захищає від негараздів. Дітям тут дозволено все, чим вони радо користуються.

В Ізраїлі відзначають низку релігійних та державних свят. Одне з них ― Пейсах, велике свято визволення та виходу єврейського народу з рабства. Є дні, коли вшановують пам'ять жертв Голокосту та загиблих за Ізраїль. Національні свята тут прийнято відзначати масово та активно. Окремо слід відзначити Шабат. Він починається у п'ятницю ввечері та закінчується вже на вечір суботи. Це великий вихідний. Зазвичай у п'ятницю люди працюють до обіду, а потім галопом біжать у супермаркет, щоб закупитися продуктами на наступний тиждень. Потім вже можна добряче відпочити: поїхати до моря, у парк або прямо на газоні влаштувати пікнік з вином та барбекю.

Часто на Шабат люди їздять до інших міст відпочити. Наприклад, мешканці пустель перебираються в гори і навпаки. До пандемії чимало ізраїльтян їздили на вихідні до Європи. Наприклад, за лоукост до Праги чи Відня треба було викласти 15-20 доларів. Це невеликі гроші для пересічного робітника. Єдина складність ― в Шабат не ходить громадський транспорт. Пересуватися можливо або пішки, або на власному авто, або на таксі.

«Коли євреї піднімають келих вина, вони кажуть: „Осім хаїм!“ ― „Робимо життя, радіємо життю!“. Цей девіз, мабуть, на кожному кроці. Бо таке враження, що всі живуть тут і зараз. І всі щоденно творять своє життя і радіють йому», ― зазначає Юрій.  

Всю свою сучасну історію Ізраїль переживає важкі часи, розповідає він. І зараз країна перебуває в стані війни. Звісно, держава піклується про безпеку громадян, «залізний купол» збиває 90% ракет. Але це не міняє того факту, що війна ― це завжди страшно. До цього неможливо звикнути. Хоча багато місцевих кажуть «нічого страшного». Вони продовжують їздити на роботу, ходити по магазинам, займатися спортом. Тобто живуть звичайним життям. Хіба що при звуках сирен всі біжать у бомбосховища, не сплять ночами та намагаються сидіти на сходах під’їзду.

«Згадую першу ночівлю у під’їзді разом з сусідам. Під завивання сирен та вибухи над головою, від яких дім здригався. Тоді я більше хвилювався за дружину. Я пройшов дві війни і три революції, а для неї — це був шок. Розуміючи, що ніяк не можемо вплинути на цю ситуацію, ми просто виїхали з зони ураження ракетами. Поїхали на декілька днів у гості до різних друзів. Також ночували „дикими“ туристами на природі. Як у молодості», ― згадує Юрій.

Але наразі життя повертається в нормальне русло. Хоча на деяких вулицях буває небезпечно. Особливо в поселеннях зі спільним проживанням євреїв та арабів, де молодь подекуди влаштовує сутички на етнічному ґрунті. Також може бути небезпечно в релігійних районах, де фанатики незалежно від приналежності можуть кинути камінь в чужинця. А от в великих містах, де багато світського населення, все спокійно і комфортно.

«Мабуть, це якийсь колективний імунітет. За багато років люди справді звикли до постійної боротьби і періодичних загострень. Люди просто живуть і будують свою країну. Під час ракетних атак з Гази, мешканці Півночі кличуть до себе у гості перечекати бомбардування. Під час загострення зі сторони Ливану чи Сирії так само кличуть до себе мешканці Півдня», ― розповідає Юрій.

Він згадував, що під час останнього загострення бойових дій люди збирали допомогу військовим і дітям з найбільш постраждалих районів, в лікарнях організовувалися волонтерські групи, а в донорських пунктах утворилися черги. Що стосується ковідної загрози, то це вже вчорашня проблема. На сьогоднішній день щеплене майже все доросле населення. У цьому плані країна вже повернулася до свого звичного життя.

У цьому місті легко та вільно дихається

Андрій Барташов отримав імміграційну візу до США на початку 2014 року. Проте остаточно переїхав восени того ж року після раптової смерті батька. Додатковим поштовхом стали події, які розгорнулися у Харкові після Революції Гідності — це і так звана «російська весна», і все те, що сталося після неї. Причому до переїзду спонукали навіть не самі події, а люди, які брали в них участь. На той час Андрій близько п’ятнадцяти років працював в регіональній журналістиці і думав, що непогано знає Харків та харків’ян.  

«Весною 2014-го я нібито побачив інше місто і інших містян ― наче відчув затхлий подих давно померлого Радянського Союзу. Люди, які раніше жалілися мені, як репортеру, що їм затримують зарплатню або не лагодять дахи, раптом почали кликати в моє місто Хуйла та ненавидіти все українське. Мені стало дуже незатишно ходити  з ними на тих самих вулицях. І захотілось довести самому собі, що я здатен розпочати нове життя і досягти чогось в іншій країні та іншому суспільстві»,– згадує Андрій.

Тепер чоловік живе в Нью-Йорку. До речі, його життя було пов’язане з цим містом і до еміграції. Тут вже багато років жив брат, у 2002 році Андрій тут проходив стажування. Це було кохання з першого погляду, адже в Нью-Йорк просто неможливо не закохатися, переконаний він. У місті напрочуд легко та вільно дихається. І попри його масштаби, людина тут зовсімне  відчуває себе маленькою. Ну, а коли Андрій став нью-йоркцем, його любов до міста тільки посилилась. Адже цей мегаполіс дуже зручний для життя. Тут розумно влаштована інфраструктура, громадський транспорт, влада захищає кожне дерево та кожний клаптик землі. Крім того, більшість містян усміхнені, вони дуже поважають особисту свободу один одного. Спочатку Андрій постійно порівнював місцеві реалії з харківськими ― і завжди порівняння були не на користь останніх.   

«Останні роки тут були бурхливим и– COVID,протести темношкірих, вибори президента країни. На мою думку, американці всі ці випробування пройшли дуже гідно. Коли був локдаун ― фактично ніхто не працюва „«з чорного вхоу“». Люди в переважній більшості дисципліновано почали носити маски і піклуватися про соціальну дистанцію. Влада постійно пропонувала меседжі щодо об’єднання людей  ―«разом ми переможеом» ,«врятуємо наше місот» і таке інше», ― розповдає  Андрій.

Люди ці меседжі прийняли. Наразі можна говорити про те, що Нью-Йорк остаточно переміг COVID. Що стосується політичних подій, то дуже довгий час пересічні американці могли взагалі не цікавитись політикою. Але ці часи минули. Люди стали активнішими. Андрій згадував, як в день голосування, коли кипіли пристрасті на тему «Трамп чи Байден», він завітав до Манхеттену. Там на літніх майданчиках ресторанів люди спостерігали за підрахунком голосів та обговорювали побачене зі своїми політичними опонентами.Здебільшого  ці всі дискусії були мирними та спокійним.и

Призвичаїтись до нового життя було просто, адже Андрій неодноразово бував в США. Та і освіта  — факультет іноземних мов — також посприяла тому, що він був добре підготовлений до життя в Нью-Йорку. Хоча спочатку було трохи незвично бачити, що навколо будинків немає триметрових парканів, що багато хто не закриває вікна. І що на батьківських зборах в школах відбувається робочий процес, а не збір грошей.

«Дуже не люблю слово „ментальність“. Мені здається, його вигадали, щоби легше було пояснювати, чому люди десь живуть гірше за інших. Взагалі, вся ця потужна пропаганда, яка бере початок ще з радянських часів стосовно того, що американці тупі, жадібні та егоїстичні люди, не має ані крихти правди», ― підкреслює Андрій.

Американці звичайні люди, орієнтовані на свої родини, наголошує чоловік. Більшість з них поважає та виконує закони. Нью-Йорк ― це місто іммігрантів. Тож тут не прийнято оцінювати людей за зовнішнім виглядом чи акцентом. Також Андрій помітив, що в місті зовсім немає такого явища, як хамство. Так, зустрічаються інколи грубі люди, можуть виникнути якісь конфліктні ситуації. Але такого собі махрового «совкового» хамства немає. Сам Андрій став більш спокійним і толерантним, він тепер обережніше водить авто, хоча в Україні частенько дозволяв собі перевищувати швидкість. Також чоловік більше поважає людей та їхні індивідуальні свободи.

«І мені подобається те, в який бік я змінився. Є дуже багато речей, які тут вважаються неприйнятними, проте існують в Україні. Наприклад, тут ніхто не їздить зустрічною смугою, аби об’їхати затор. Тут не паркуються на тротуарах та дитячих майданчиках. Тут абсолютно не прийнято з’ясовувати відносини за допомоги кулаків. Ну а щодо культурного шоку ― у мене він зазвичай з’являється, коли приїжджаю до рідного Харкова або читаю новини з України. Ну хіба не може не викликати шок те, яка шалена кількість людей у Харкові підтримує проросійські політичні сили? Або досі вважає померлого Кернеса „лудшим мером“?», ― питає Андрій.

Країна іммігрантів

Після закінчення університету Вікторія Автомонова виїхала до Канади, аби навчатися готельній справі. Через два роки навчання та стажування дівчина отримала дозвіл на роботу, а вже згодом почала працювати в декількох готелях та ресторанах. Коли Вікторія тільки перебралася до Канади, вона майже нічого не знала по цю країну. Але з іншого боку, вона не поїхала в невідомість. Перший рік її життя був добре впорядкований: дівчину зарахували до коледжу, виділили кімнату в новозбудованому «гуртожитку». Це дало змогу вливатися в доросле життя поступово.

«Розібратись, як працює громадський транспорт, розуміти та спілкуватись з носіями мови було, було, напевне, найскладніше. Я вступила до коледжу, здавши тест з англійської на високий бал. Але призвичаїтися до певних повсякденних висловів та місцевого жаргону було не просто», ― згадує Вікторія.

Разом з тим життя в Канаді було наповнене цікавими подіями. Наприклад, вона нелегально працювала офіціанткою на банкетах по 14 годин підряд, організовувала участь канадської команди в міжнародному кулінарному турнірі в Малайзії, обслуговувала родину Джорджа Клуні в «Рітц Карлтоні».

Канада — відносно молода країна, а населення — переважно іммігранти. Тут немає якихось специфічних традицій, звичаїв чи національної кухні. Канада складається з безлічі іммігрантських культур. За два роки життя в Торонто Вікторія зустріла лише пару канадців, які тут народились. Всі інші були приїжджими. До речі, українська діаспора в Канаді неймовірно розвинена: вихідці за України постійно влаштовують різноманітні заходити, відзначають українські свята, а також щороку проводять великий український фестиваль.

«Громада дуже продуктивно підтримує Україну, влаштовуючи збори коштів та закупку обладнання для армії, а також організовуючи прийом поранених солдатів на лікування та реабілітацію. Особисто мені наша діаспора дуже допомогла адаптуватися: буквально в перші тижні в Торонто я стала волонтером на українському фестивалі, де познайомилась з багатьма чудовими людьми», ― згадує Вікторія. 

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

У разі масових заворушень на вулицях міста ми вас повідомимо

X