Ліс літерою Z

Зв’язку тут немає зовсім, тому працює Велика людська естафета. Нею ми передаємо людей. 

Знайома журналістка потрапила в деокупований Ізюм добою раніше за мене. На одній із центральних вулиць вона зустріла чоловіка, який попросив зв'язатися з його донькою та передати, що батько живий. Тепер вже я їду в Ізюм передати зворотнє послання від доньки: «Тату, ми в Чехії, приїжджай до нас, чекаємо».

Дорога на Ізюм мені знайома настільки ж добре, як шлях до магазину під домом. Була знайома. За Коробочкіне, порожнім селищем-сателітом Чугуєва, ми з'їжджаємо на грунтову дорогу. «Щось новеньке»,— думаю.

Дорога виглядає як будь-яка інша грунтовка під час війни: чорна каша, в якій подекуди можна розгледіти сліди від траків і важких вантажівок. Ліворуч — вирублена посадка, праворуч — частково спалене соняшникове поле. В ньому — електроопори, їхні обірвані дроти товщиною в декілька пальців безвільно звисають.

На залізничному переїзді ігноруємо знак «Стоп» та їдемо далі. Потяги тут більше не їздять, чекати немає на що. «Ви в'їжджаєте в землі розпачу та безнадії», подумки кажу собі. Прямо біля переїзду — розчавлена легковушка. Здається, це був Seat кольору морської хвилі. На вцілілій пасажирській двері коричневою фарбою намальовано Z.

Життя повертається разом з асфальтом. Уже в наступному селищі на зупинці громадського транспорту, що прийде сюди не скоро, жінки з цікавістю роздивляються караван з автобусів. На сусідній вулиці чоловік жене корову в бік полів. Молодих, передбачувано, тут немає. За селом, у посадці — ще одна розтрощена машина. Літери Z на цей раз не бачу.

Нарешті ми знову несемося трасою М 03. Проїжджаємо повз закинутий блокпост із написами «ХНР» і чомусь «ЛНР», маневруємо, оминаючи згорілу та вже заіржавілу бронетехніку на нашій полосі. Окрім цього та машин, скинутих в ярки при дорозі, краєвиди саме такі, до яких я звик: скошені поля навкруги, туман. Хіба що зустрічних машин майже немає.

Під Волоховим Яром ще одна спалена військова автівка, поряд — танк, напевно, трофейний. З-під намальованого прапору України проступає біла Z. У кількох метрах поруч — величезна вирва від прильоту. Узбіччям ідуть двоє військових. Посміхаються та машуть нам. Ми машемо у відповідь. 

На в'їзді в Ізюм — затор із машин. Стоять фури одного з м’ясокомбінатів, бусики з написами «волонтер», просто цивільні машини. Поліцейські всіх ретельно перевіряють, передаючи з рук до рук документи. У них — своя Велика людська естафета.

У місті нас зустрічають військові та поліцейські. Хтось заварює каву, рясно додаючи сгущенку, інші граються на телефоні, хтось розмовляє з рудим котом. 

Цивільних теж багато. Хтось везе велосипедом картоплю, літня пара на мосту намагається додзвонитися сину. Назустріч машині прямо дорогою йде пес. Він худий, ребра просвічують крізь шкіру. Він не звертає з дороги, тому звертаємо ми й акуратно його обʼїжджаємо.

Тварини тут всі худі. Біля місцевого магазину лежить колись білий кіт. Колега насипає йому корм, який взяв спеціально для таких випадків. Колись білий кіт накидується на їжу, згодом до нього доєднується невеликий собака. Кіт не зважає.

У магазині темно, повно покупців: хтось бере крупи, дехто — свіжі сардельки. Заглядає літня жінка й питає: «А морозиво є?». Продавщиця каже, що морозиво буде тільки після того, як у місті з'явиться світло.

Ізюм тепер — місто жінок. Їх більшість на площі біля зруйнованої сільради, де, за чутками, сьогодні даватимуть гуманітарку. Поки країна турбується щодо відкриття «МакДональдсів», жителів Ізюму наразі цікавлять дві речі: світло та вода. На газ вони навіть не сподіваються. Побачивши камеру, починають скаржитись на мера, мовляв, він утік і не потурбувався про мешканців. На моє питання, що б він міг зробити, найгучніша жінка задумується і каже: «Та, може, нічого б і не зробив. Але ж харківській мер не втік!».

Вони не знають нічого з того, що відбувалося за межами Ізюму. Не знають про Бучу та Ірпінь, думають, що Харків був окупований.

Тут в Ізюмі той нечастий випадок, коли журналіст може побачити вживу, для кого він робить новини. Зв’язку в місті поки немає, тому я розповідаю місцевим про останні події: Балаклія вже зі світлом, туди пустили нову комфортну електричку. Вони без особливої надії кажуть: «Може, і в нас щось буде».

Про росіян особливо не говорить ніхто. Ані ці жіночки, ані ті, кого я зустрічаю пізніше. «Люди різні», «Ну, вони нам гуманітарку привозили», «Та нормально ставилися, тільки телефон забрали». Одна літня жінка говорить: «Я просто хочу, щоби був мир».

А ось хто охотньо розповідає про росіян — це Максим. На його зап'ястках і гомілках — свіжі рани від кайданів. За тиждень до деокупації до нього додому приїхали російські військові поліцейські. Обшукали Максима, його квартиру та повезли в колишній відділ поліції. Там почали катувати струмом. Чому обрали саме його, Максим не знає. Каже, намагалися дізнатися про патріотів міста, хто допомагає ЗСУ. Годували полоненого суповим концентратом, в туалет ходив у відро, яке виносили раз на кілька днів. В один день за відром не прийшли.

Всі кажуть, що росіяни зникли раптово. Ввели довгу комендантську годину, а вночі щезли з міста, підірвавши понтон, який наводили самі ж. Одна з жінок наступного дня бачила останнього російського солдата: він підійшов до церкви, запитав, чи працює вона. Почувши відповідь: «Ні», розвернувся та пішов собі.

Лабиринт соснового лісу на околиці Ізюма оточений машинами поліції. Замість Аріадни свою нитку тут розмотує криміналіст. Чим далі заходиш, тим стає гірше. Запах мертвих заповнює все. Люди в білих пластикових халатах передають один одному тіла: старих і немовлят, жінок і чоловіків. 

Мені боляче.

                         Я не хочу це бачити.

                                                              Я не хочу тут бути.

                                                                                               Я хочу вбити їх усіх.

                                                                                                                                   Весь цей ліс — суцільна літера Z.

За вже розкопаними могилами — ряди соснових хрестів із номерами, написаними маркером. Єдине, що розділяє могили — маленькі витоптані стежки піску. Тут росіяни поховали ізюмчан. Хтось помер від березневого холоду. У деяких — звʼязані руки.

Оператори, кремезні дядьки, які бачили багато на цій війні, палять одну за одною цигарки. Не через стрес, а щоби перебити запах. Адже може бути гірше, і гірше стає. 

На білих мішках, що лежать окремо, чорним маркером написано «Військовослужбовець ЗСУ. Невідомий». Далі — номер. Один мішок ще не закритий: у тіла, здається, немає голови. Кисть втекла за межі мішку та занурилася в пісок. Військова форма вогка і подекуди просякнута кровʼю, але в малюнку легко вгадується «піксель» ЗСУ. Форма зимова. 

Люди в білих пластикових халатах вилазять із глибокої могили, знімають респіратори та курять. Памʼять про 400 могил під Ізюмом — це теж Велика людська естафета.

Велика людська естафета на мені ламається: я не знаходжу чоловіка, донька якого кликала його в Чехію. Але на мені вона ж починається знов, бо в одному з дворів жінка просить передати онучці у Франції, що вона жива. Я передаю. 

Матеріал створений за підтримки Ради Європи. Погляди, викладені в ньому, є відповідальністю його авторів і можуть не співпадати з офіційною політикою Ради Європи.