Кожна людина унікальна: як травми впливають на наше життя

Травма не з’являється на пустому місці. Вона виникає, коли негативний вплив якоїсь події перевищує ресурси людини ― інтелектуальні, психологічні, емоційні, перекреслює весь її попередній життєвий досвід.

Як пояснює консультантка у методі позитивної психотерапії Ольга Ладія-Щербакова, це класичне визначення травми. Яскравий приклад ― війна та бойові дії. Ці події несуть загрозу життю людини. Разом із тим психологиня зазначає, що травматичний випадок не обов’язково призводить до травми, а травма — до ПТСР (посттравматичного стресового розладу). Звісно, усі переживають війну як трагічну подію, але з чим людина вийде з неї — це вже індивідуальна історія.

«Кожна особистість унікальна. У кожної — неповторне життя, власний досвід, різне соціальне оточення. Тож яка подія може стати травматичною ― це річ також достатньо індивідуальна. Коли група людей підпадає під обстріл, хтось після цього може отримати психологічну травму аж до ПТСР. А хтось — перенесе як стрес і швидко відновиться, бо індивідуальних ресурсів вистачить, щоби згодом реабілітувати психічний стан», ― підкреслює спеціалістка.

Перед війною та бойовими діями особливо вразливі діти та підлітки. Але психіка у них лише формується, тож вони мають більше шансів впоратися з травматичним досвідом, ніж дорослі, просто в силу інтенсивного росту та розвитку. Так, дорослий менш вразливий, коли стикається з шокуючою подією, — проте лише якщо у нього достатньо ресурсів. Проте в дорослої людини вже сформована система життєвих цінностей та поглядів, і коли вона руйнується ― такій особі набагато складніше знайти нові опори, цінності та принципи.

Характер пригоди також впливає на травматизацію людини. Ускладнює ситуацію її раптовість та невідворотність, а також масовість, коли подія зачіпає велику кількість людей. Наприклад, якщо люди потрапили під обстріл, більшість із них загинула, а ті, хто вижив — бачили ці смерті. Посилює травматичність протяжність трагічних обставин у часі: коли людина довгий час знаходиться в полоні або ж на передовій — уже можна говорити про травму розвитку. Недарма за американськими стандартами військова ротація триває 45 діб.

Не слід ігнорувати фактор невизначеності. У нас другий рік — пандемія, проте остаточного розв'язання проблеми захворюваності та вакцинації немає. Незрозуміло, коли розповсюдження COVID-19 закінчиться та яким ще чином зміниться наше життя. Також існує такий важливий фактор, як переживання загрози власному життю чи життю близьких. Знову ж таки, війна, полон, пандемія — усі ці обставини мають шокуючий вплив. Людина боїться вмерти від хвороби, загинути під час бойових дій. 

На травматизацію надзвичайно сильно впливає втрата соціального статусу. У такій ситуації свого часу опинилися багато переселенців. Вони втратили домівку, роботу, залишили рідних, були змушені починати все з нуля на новому місці та доводити власну професійну придатність. Із подібним же стресом стикаються люди, яких звільнили з роботи, бо ще вчора вони могли забезпечити себе та родину, а сьогодні ― уже ні.

Радикальна травматизація

Під час травматичної події люди переживають інтенсивний страх, гостре почуття безпомічності, відчаю, втрати контролю. І якщо ці переживання тривають довго, виникає високий ризик, що це перейде у психологічну травму. Зокрема таким травматичним випадком може стати домашнє насильство, коли дитину б’ють, принижують, цькують. Фізичне насилля — це порушення фізичної цільності, воно змушує малечу відчувати загрозу життю. Якщо насилля тривало роками, можна говорити про травму розвитку.

«Існує додатковий нюанс: коли насильством займаються люди, які покликані виявляти турботу та забезпечити безпеку дитині. Природою так влаштовано — потрібна повна довіра дитини до тих дорослих, які її виховують. Їхнє завдання — забезпечити умови для розвитку, безпеки та здоров’я, а натомість ці люди стають джерелом загрози. Вони б’ють, вони знущаються. Це може стати моментом формування травми. Найприкріша жорстокість полягає у тому, що дитина не має стільки ресурсів як у дорослого, щоби якось захистися. Тож насилля може тривати роками», ― зазначає Ольга Ладія-Щербакова. 

Травматичною подією часто буває сексуальне насильство. Якщо воно відбулося один раз ― це шокова травма. Але коли домагання повторювалося неодноразово, це може свідчити про комплексну травму. Вона формується, коли на людину впродовж довгого часу впливали декілька негативних факторів. Така проблема часто виникає в осіб, які пережили полон. Утримання в жахливих умовах, катування, недоїдання, побиття, голод ― ці фактори діють одночасно та перевищують можливості людської психіки впоратися з цим. Це і формує комплексну травму.

Марії виповнилося 37 років. Сексуальне насильство вона пережила ще в молодшій школі, хоча усвідомити це змогла лише після закінчення університету. Це були непрості 90-ті, ніхто подібних тем тоді не підіймав. Від другого курсу Марія почала працювати, було не до психоаналізу. З хлопцями вона зустрічалася, але про інтим не могла йти навіть мова: у дівчини починалася паніка. Причину вона довго не усвідомлювала.

«Потім тема педофілії опинилася в суспільному фокусі, і до мене повернулися спогади, які я довго глушила в собі. Коли я все остаточно згадала та осягнула, стало дуже гидко та гірко. Звучить дивно, але оце горе від пережитого мене вперше накрило лише в дорослому віці: я нарешті все усвідомила, зрозуміла, що це було насилля над маленькою мною. Але я все ще не могла ні з ким поділитися. Сором та острах поранити батьків робили та досі роблять це неможливим. Добре, що педофіл тоді вже давно жив у іншій частині України», ― згадує Марія.

Минули роки. Марія, яка на той момент перебувала за кордоном, нарешті вирішила пропрацювати травму зі психотерапевтом. У неї пішло немало часу на те, щоби розповісти чужій людині про вчинки рідного дядька. Із психологом пощастило: це була сертифікована спеціалістка, яка добре зналася на подібних справах. Вона нічого настирливо з дівчини не витягувала, адже це могло повторно травмувати клієнтку. Марія працювала з реакцією тіла та емоціями, які виникали, коли крок за кроком доводилось наближатися до тієї душевної прірви. Вона контролювала швидкість руху, а психотерапевтка її підтримувала.

«Та психологиня не лише навчила мене повертатися з минулого в теперішній момент, контролювати процес, але головне ― прищепила навички працювати з емоціями та їхніми проявами в тілі. Методом психодрами вона навчила візуалізувати ту маленьку дівчинку, зробити її нарешті почутою. Бо я її глушила, щоби вижити, адже я не витримала б того, що вона відчувала. Тому це все було так глибоко закопано. Тепер я прийняла її як частину себе, навчилася брати її/себе на ручки та втішати. Я почула від неї усе та виговорила їй усе», ― розповіла жінка.

Під час психотерапії лунали такі меседжі: ця дівчинка не винна, що з нею сталося щось страшне, не винна, що таке з нею вчинила погана людина. Але тепер вона в безпеці... Марія все це проговорила, ніби тримаючи на руках ту малечу в синій сукенці, дозволяючи собі ридати та зупиняти процес, коли болю було надто багато.

«Терапія допомагає знизити тривожність та почуття провини, яке я несла все життя. Я навіть знайшла сили розповісти, що зі мною сталося, іншій людині. І не шкодую про це, бо та людина мене підтримала. Робота з травмою спроби зґвалтування у 23 роки теж відбулася в подібному напрямку. І стигму з цього для себе я теж зняла: про цей епізод мого життя вже знають декілька людей», ― каже Марія.

Травма забирає у людини ресурси, вона постійно немов би роз’їдає зсередини, зазначає дівчина. Але психотерапія працює. І хоч повністю звільнитися від травми дотепер ще не вийшло, це вже більше не бездонна прірва: скоріше, темна кімната, до якої неприємно заглядати. Та наразі жінка знає, що там знаходиться. 

Усім, хто пережив травму, Марія радить знайти правильного фахівця. І якщо це буде «саме та» людина, спробувати трагічний епізод пропрацювати. Дівчина зазначає, що їй пощастило жити в країні, де таких фахівців ліцензують, і де репутація та професійна етика — не порожні слова.

Травма у відсутності безпосередньої загрози

Не обов’язково загроза життю має бути явною та очевидною, щоб у людини згодом виникла травма. Наприклад, дитину цькують у школі, і вона відчуває безпомічність, відчай і страх. Причому дитина не може себе захистити, її життєвого досвіду та фізичних ресурсів просто недостатньо. До цього додаються інші моменти, які роблять ситуацію більш травматичною. Це може нівелювати цінності (мене вчили не битися), призвести до втрати статусу (я була популярною, а тепер усі цькують). Негативу завдають ще раптовість (кривдники несподівано напали з-за кута школи) та протяжність у часі (знущання триває пів години або довше).

«Це також суб’єктивне переживання. От стоїть дитина, а її булять. Так, їй не приставили пістолет до голови, проте її оточили двоє-троє однолітків. Якщо конкретна дитина цей момент переживає як втрату безпеки, то поруч може йти переживання загрози життю. Я один, а їх багато, я не знаю, на що вони здатні, я не впевнений, що вони передбачувані», ― перераховує пані Ольга. 

Травма Олени була пов’язана зі шкільним булінгом. Це була хороша школа з високими академічними результатами, але діти там навчалися різні. З шостого до восьмого класу Олена потерпала від цькування. Дівчині було складно відвідувати навчання та знаходити нових друзів. Тоді вона навчилася якось абстрагуватися від власних емоцій. 

У якийсь момент Олена звернулася до шкільної психологині. Та посадила дівчину поруч з однокласником, що був ініціатором булінгу. Невідомо, чи розмовляли педагоги з хлопцем, але згодом він перестав цькувати Олену. Інші діти також перестали. Щоправда, повноцінного хеппі-енду тоді не сталося: друзі в класі так і не з’явилися, але навчатися було значно легше. На щастя, спілкування дівчинки не обмежувалося однокласниками, вона приятелювала з дітьми в художній школі. Це було місце, де вона почувалася комфортно та отримувала підтримку, там не було відчуття, що весь світ — проти неї.

«Зараз мені важко встановлювати контакт із новими людьми, будувати з ними довірливі стосунки. Мені потрібно знати людину кілька років, щоби почати їй довіряти. Підтримки з боку батьків не було, мені важко ділитися з ними переживаннями. У нас і досі складні стосунки», ― каже Олена.

Коли дівчина вступила до університету, їй було непросто вибудовувати стосунки через власну закритість. Але вона зрозуміла, що не може зберігати той патерн поведінки, що був у школі, ту відстороненість — адже тепер поруч нові люди в нових обставинах. Згодом Олена навчилася довіряти оточуючим. Їй пощастило зустріти людей, які зрозуміли, підтримали та пішли назустріч. Із деякими вона дружить уже 15 років.

Велику загрозу життю дитина може відчути у момент, коли її кидає хтось із батьків, зазначає Ладія-Щербакова. Адже це — втрата безпеки. Понад те, дитина сприймає як небезпеку нехтування її потребами. Наприклад, у СРСР була поширена методика, що немовлят треба годувати за годинами. Ось дитинка плаче через голод, а дорослі думають: ну, покричить 10—15 хвилин, нічого страшного не станеться. Проте такі дії можуть нанести травму ще в несвідомому віці. У малюка одразу багато переживань: я голодний, мою потребу не задовольняють, мною нехтують. Тож буває, що у людини є ознаки травми, хоча в неї й родина хороша, і сильних потрясінь у житті не відбувалося.

«Батько пішов з родини, коли мені було шість років. Надалі мої стосунки з сім’єю були складними. Згодом я пропрацював це з психотерапевтом, бо не розумів, чи там є моя провина. Ти протягом якогось часу спілкуєшся зі спеціалістом, і він тебе різними питаннями наводить на роздуми: що саме з тобою відбувалося. А коли ти все розумієш та усвідомлюєш, настає стадія прийняття. Тоді ти можеш спокійно проаналізувати, що сталося, зробити висновки та піти далі», ― розповідає Євген.

У багатьох людей залишилися травми дитинства, які заважають жити та розвиватися, зазначає він. Деяких вони приводять до алкоголізму чи наркоманії. А от опрацювання цих травм у грамотного спеціаліста допоможе людині зрозуміти себе та вирішити, що робити. Звісно, на початку психотерапії подекуди буває складно та дискомфортно, під час сеансу людина може дійти до сліз. Але потім наступає полегшення.

Вагомим фактором травматизації може стати зневажливе, байдуже, холодне ставлення з боку батьків. От кажуть вони засмученій дитині: «Чого нюні розпустив, очі б мої тебе не бачили». А дитина розуміє, що її емоції для близьких неважливі, та відчуває себе непотрібною. Адже коли значимі дорослі дитиною нехтують, це провокує почуття небезпеки, повторює психологиня. 

Взагалі, кожна людина ― унікальна, наголошує Ольга Ладія-Щербакова. І яка подія стане для неї травмою ― не можна передбачити, це має дуже багато індивідуальних чинників.