«Коротше, стопудово цивільний борт. Не можу зрозуміти, який»: 17 липня 2014 року на Донеччині збили Boeing 777 - Накипело
Події

«Коротше, стопудово цивільний борт. Не можу зрозуміти, який»: 17 липня 2014 року на Донеччині збили Boeing 777

Сім років тому неподалік Торезу з російського ракетного комплексу «Бук-М» збили пасажирський літак Boeing 777. Літак виконував регулярний рейс із Амстердама до Куала-Лумпур. Внаслідок катастрофи загинуло 298 людей: усі пасажири та члени екіпажу.

До річниці трагедії публікуємо уривок із роману «Час Сновидінь» фотографа Associated Press Мстислава Чернова. Він був одним із перших журналістів, які прибули на місце падіння літака.

Години три простояли без діла. Поранених не було. Поминки в кафе закінчилися. Угрюмий мовчав і курив сигарету за сигаретою. К. не ліз до нього з розмовами. Потім запропонував поїхати заправити машину. На виїзді з міста працювала Shell, але там довелося чекати півгодини, поки заправиться колона танків, яка перетнула кордон. Дівчина на касі щось говорила, хитала головою, а командир запихав їй через маленьке віконечко пачку грошей, повторюючи:

— Я не понял, вы что, рубли не берете? Почему вы рубли не берете? — Тихий сьогодні день, — сказав К.
— А тобі що не день, то обов’язково когось рятувати.
К. уважно подивився на нього.
— Ти чого такий угрюмий сьогодні?
— Пожартуй ще, — відповів Угрюмий. — Дружина пішла.
— Знову?
— Знову. Почала варнякати, так я їй у потилицю загилив з усього маху. Вона мовчки зібрала речі, дітей і поїхала до родичів. Чи не до родичів, хєр його знає.
— І що? У тебе є мікрохвильовка? Пральна машинка? Навіщо тобі дружина?
— Я теж так думаю, тільки все одно місця собі не знаходжу. Ця ж сучка, от же ж сучка, вже другий день мовчить, а я ні спати, ні їсти не можу. Вона, я впевнений на сто відсотків, взагалі спокійна, тобто плювати їй. І знаєш, як буде? Через місяць ми помиримось, я їй скажу: «Що ж ти, блоха, що ж ти мені не дзвонила? Я хвилювався». Вона зниже плечима і відповість: «Це ти воюєш, а я справами зайнята. Мені дітей виховувати потрібно».

Танки виїхали з заправки, вишикувалися в колону і рушили у бік Савур-Могили. Угрюмий закурив і раптово зірвався на крик.

— Загалом, вона права.
— Так! Але це нічого не міняє! Я навіть зрадити її нормально не можу. Чому так несправедливо влаштований світ? Ті, кого ми любимо, не люблять нас, а ті, хто нас любить, і задарма нам не потрібні.
— Товаришу філософе, не куріть на заправці.

Угрюмий роздратовано глянув на К. і загасив сигарету в пожежному відрі з піском.

— Задоволений?

Але К. на нього вже не дивився. Він дивився в небо. На півночі, прорвавши заслону високих хмар, падала чорна зірка. Вона летіла вниз по спіралі, розкидаючи навколо себе вогонь і величезні уламки.
К. подивився на годинник. 17:16.

— Чуєш, — Угрюмий штовхнув його в бік, — здається, літак збили.
— Так, але дивний якийсь. Забагато уламків для «сушки». Може, транспортник, як у Луганську.
Вони заворожено дивилися, як надприродно довго падає і зникає за горизонтом палаючий метал. Через пару хвилин зашурхотіла рація.
— Грек — Другому. Грек — Другому.
— На зв’язку.
— Грек, в районі Тореза збили ще одну пташку. Впала в районі Петропавлівської шахти. Виходь з групою. Пілота брати живим, якщо катапультувався.
— Прийняв, Другий.

Рація замовкла, але через хвилину знову зашурхотіла:

— Угрюмий — Другому.

Угрюмий зняв рацію з розгрузки і натиснув на кнопку:

— Слухаю, Другий.
— Угрюмий, ти з Доком?
— Так точно.
— Давайте з медобладнанням туди.
— Прийняв, — Угрюмий опустив рацію. — Коля-я-ян! — Чув, — прокряхтів Микола, — ось тобі і тихий день.

Проблеми почалися відразу на виїзді з Тореза. Їм довелося петляти по полях між шахтами-копанками, поодинокими селами, по розмитих вибоїстих дорогах. Вони бачили дим, але дороги знайти не могли, поки Грек не передав по рації назву села — Грабове. Не заблукаєш.

— Дивно все це, — К. дивився у вікно на величезний стовп чорного диму, який здіймався з поля позаду села.
— Звідки стільки диму?
— Трава горить?
— Ні, дивись, дим чорний. Може, на хату чи ферму якусь впав.

Затріщала рація.

— Другий — Греку. Знайшли першого двохсотого. Жінка. Цивільний.

Мовчання.

— Шо, блядь, де цивільний? Льотчик де?

Грабове виявилось маленьким селом на дві вулиці. Казаки ходили від хати до хати, стукали у вікна та хвіртки:

— Пілот де, де пілот? Бачили, куди катапультувався?

Подув вітер, і К. відчув запах гару, металу і кислий, дивний присмак на язику — чи то крові, чи то скошеної трави. Дим стелився над селом.
Рація не вгамовувалася.

— Що у вас там?!
— Ми в Розсипному, тут кабіна пілотів. Коротше, стопудово цивільний борт. Не можу зрозуміти який.
— Народу багато там?
— Та пиздець. У двори попадали. На вулиці. Он на футбольному полі лежить один.
— Що за борт, Грек, що за борт?
— Я не розібрався, не розібрався я. Ми не були біля основної частини. — Ясно. З озброєння є що-небудь?
— Взагалі нічого. Цивільні речі, медичне дрантя, блін, рушники, туалетний папір, крісла, тіла. Деякі з них голі. Ось так.
— Документи є?
— Так, знайшли одні — індонезійського студента з університету Томпсона. Блядь.

Тиша в ефірі. К. прискорив крок. Попереду бігли люди з відрами, щось кричали. Рація знову заговорила.

— Я не зрозумів, у твітері пишуть — АН-26 транспортник. І «лайфньюз» те ж саме передають, посилаються на Першого.
— Не знаю. Ось другий паспорт. Я знайшов квиток. Тут написано «Малайзійські авіалінії». Якого хуя він тут робив?
Мовчання.
— Ну, значить, завозили шпигунів, не знаю, — знову мовчання. — Нєхуй літати. Зараз війна йде, блядь.

У кінці вулиці, яка впиралася в дорогу біля поля, горіло яскравопомаранчеве полум’я і юрмилися люди. Напівголі мужики в шортах і кепках, баби у квітчастих літніх сукнях, у шльопанцях бігали вздовж залишених на дорозі машин і намагалися загасити палаючі копиці сіна біля парканів.

— Давай, давай, відра неси!
— Та немає відер.
— Бачив? Шмаття летіло!
— Яке шмаття? Бабі Ліді пробило дах, труп упав на ліжко.
— Досить пиздіти.
— А тут шо? Цей далі впав, їх шо, два було?
— Ні, один! Це уламки, бовдур!
— Це розірвало його?
— Та да, ой блін, ой блін.

Поки що мало хто зрозумів, що сталося. Хтось навіть сміявся.
У метушні загубився Угрюмий. Протиснувшись крізь штовханину з відрами і палаючим сіном, К. пішов по асфальтованій дорозі вздовж палаючого поля. Попереду, метрах у п’ятистах, із жовтих хвиль жита стирчало гігантське крило, гостра, незграбна, не притаманна пейзажу деталь. До крила К. так і не дійшов. Зупинився біля великої, метрів із десять, димливої купи безформного сміття. Шматки і уламки були розкидані скрізь по полю, але тут їх було особливо багато. Ймовірно, це була одна з частин літака, що цілою долетіла до землі і розбилася вже від удару.

У напрямку палаючого поля пронеслося кілька пожежних машин. К. змушував себе дивитися на місиво, але очі його відмовлялися розпізнавати знайомі предмети і риси. Дві білі плями, згин, схожий на лікоть, якісь кронштейни, пластмасові полиці, крісла, одежа, дрібні деталі, шматочки — він напружив очі і сфокусувався, змушуючи картину стати чіткішою. Вона розпливалась, але К. не здавався. Він провів долонями по очах, натиснув на очні яблука і знову подивився. Білі плями стали футболками, вдягнутими на тулуби без голів, дві однаково одягнені людини, чоловік і жінка. На футболках напис: I (love) Amsterdam. Поряд ще тіло, сплющена голова, відірвана рука, пластик, метал, розкрита валіза, відламана нога, все зім’яте і сплавлене разом.

Він повільно обходив купу уламків, намагаючись дивитися собі під ноги, щоб не наступити на тіла. Заплутався у дротах і перечепився об розкриту валізу, наступив на чийсь посадковий талон. Підняв: Economy. Mrs. Ivonna Ray. Frequent flyer. Чому 16 липня, місіс Рей? Чому 16-те? Побачення? Відрядження? Хтось, кого ви не знаєте, забронював квитки на 15-те? Чому ці авіалінії? Порадив турагент, скайсканер? Чи вам наснилося, що ви сіли в цей літак, місіс Рей? Де ви тепер? Який із цих безформних предметів був вами? Він поклав посадковий талон назад у траву. Озирнувся, і чим довше дивився, тим більше бачив тіл. Чорна зірка впала і розсипалася в повітрі на величезні шматки обшивки, розірваний метал і людей. Валізи відкрились, і з них дощем на землю полетіли шматки життів, безформні, нечіткі, ніби понівечені чиєюсь пам’яттю чи хворою фантазією.

К. безцільно ходив від одного скаліченого тіла до іншого. Затримавши подих, пройшов повз сидіння, у яких безкровні, сплющені тиском, зі зламаними шиями сиділи двоє дітей, досі пристебнуті ременями безпеки. Світ навколо знову поплив, наче від спекотного повітря, яке піднімається над дорогою літнім полуднем. На лобі, шиї і спині К. виступили краплі поту. Він нишпорив очима у пошуках хоча б чогось живого, але все було мертвенно непорушне. Хвилі вітру котилися по зеленій траві і білих польових квітах, підкреслюючи цю непорушність іще більше. Нарешті, погляд К. ковзнув і зупинився на чомусь яскравому. Він присів і розсунув траву: вітер ворушив жовто-зелене блискуче пір’я мертвого папуги, розпластаного по землі. Чорні, як маленькі ґудзики, очі дивилися в небо.

Розірваний на шматки дим стелився над землею.

К. встав і пішов назад у напрямку палаючого поля — епіцентру катастрофи. Тіл там було менше, але стояв сильний, гострий сморід горілого пального, пластика і ще чогось знайомого. Це був запах плоті. Запах тільки-но вбитих людей. Свіжозрізаної трави. Ні на що не схожий, вічний супровідник вбивць і їхніх жертв.

На землі, вкритій чорною жирною плівкою і пластівцями попелу, лежали розплавлені уламки фюзеляжу, у центрі пожежі — охоплені полум’ям залишки однієї з турбін.

Кілька солдатів на краю поля стягували в купу валізи і порпалися в них. На дорозі розмотували шланги пожежники. Ще декілька чоловік ходили там, де вогонь вже згас, і встромляли в чорну землю палиці з білими ганчірками — люди з села порізали на стрічки простирадла. Кожна стрічка значила чиїсь обгорілі кістки.

Минаючи осередки вогню і прикриваючи обличчя рукавом, К. йшов до турбіни в самий центр задимленого поля. Тут уцілілих можна було вже не шукати. Черевики швидко почорніли і змокли. Під ногами хрустіли хребти і ребра. Усе було мертвим, розірваним, вплавленим у пластмасу і метал. Підійшовши до самої турбіни, К. замружився від жару і раптом, на коротку мить відчув те, що шукав. Прихований від усього світу чорним димом і уламками, він був один. Світ спорожнів. У ньому нікого не залишилося, а значить, і рятувати більше нікого не потрібно. Це все. Кінець. К. зачепився за це відчуття і намагався не відпускати його, доки в голові не запаморочилось від нестачі кисню і спеки. З диму випірнув журналіст із камерою, заметушився, зняв широкий, середній, крупний плани палаючої турбіни і, виставивши вперед мікрофон, підійшов до К.

— Що тут трапилося? Що ви відчуваєте?

К. закрив обличчя рукою, відвернувся і пішов геть. Вечірня синява стрімко поглинала потворність. К. вийшов до перехрестя на краю села. Люди вже загасили сіно, тулилися до парканів і заціпеніло спостерігали за роботою пожежників. К. підходив до кожного і питав: «Вам потрібна допомога? Ви не знаєте, комусь тут потрібна допомога?». Люди очманіло дивилися на нього, хитали головами, а він запитував і запитував, ідучи все далі по вулиці в село. Нікому нічого не було потрібно. Угрюмий стояв біля їх машини і похмуро курив. Здається, чекав він вже давно.

— Док, — сказав він. — До-о-ок. Що з тобою?
— Нічого. Диму наковтався. Вцілілих не знайшли?

Угрюмий взяв його за плече і трусонув.

— Які вцілілі, прокинься. Казаки приїхали, вони поставлять периметр. У нас наказ їхати.
— Куди? У Сніжне?
— Ні, на базу. І навіть не заїкайся про Сніжне. Ти зрозумів? Нас там не було. Ми нічого не бачили, нічого не чули. Нас тепер в саму жопу запхають. У саму жопу, щоб не вибрались. К. ніби не почув його.
— Їдемо в Слов’янськ. Я знаю, що робити далі.
— Ти здурів? Слов’янськ оточений, зо дня на день штурм буде. Туди одна дорога залишилася, і та прострілюється. Я говорив, що нам треба залягти на дно і мовчати, а не в м’ясорубку лізти!

Угрюмий знову вчепився в нього. К. відштовхнув руку і ледве стримався, щоб не схопити його за комір і силою не запхати в машину.

— Тобі команду їхати сюди хто давав?
— Грек.
— Правильно, Грек. Так от, поки він назад в Росію не втік, у Торез повертатися і потрапляти йому в поле зору не можна. Ми входимо до складу медбатальйону, так?
— І що?
— А те, що Грек не твій прямий командир. Тому зараз ти береш рацію і передаєш, що нас викликають на термінову евакуацію у Слов’янськ. Відвезеш мене і можеш їхати, куди тобі заманеться.

І він не стримався. Взяв Угрюмого за лікоть і заштовхав у машину. Довше терпіти запах, яким просякло все село, було нестерпно.

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

    ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

    У разі масових заворушень на вулицях міста ми вас повідомимо

    X