Як водій сміттєвоза в окупації здавав позиції росіян - Накипіло
Події

Як водій сміттєвоза в окупації здавав позиції росіян

  • Анна М’ясникова
  • Анна М’ясникова, Сергій Мірошніченко
  • 13 Жовтня
  • 1225

Центр Харкова, сонячний день. За п'ять хвилин до зустрічі з героєм звичні звуки вулиці заглушує гучна серія вибухів. Перехожі панічно шукають місце, де б укритися: деякі забігають у метро, інші — біжать до будинків. Я набираю героя, аби пересвідчитися, що він у безпеці та перебіжками намагаюся дістатися до місця зустрічі.

За кілька хвилин мене вітає худорлявий 35-річний чоловік. Олександр Пазинич п'ять років керує сміттєвозом. У перші дні повномасштабного вторгнення він вивіз сім'ю до Полтавської області й там на декілька тижнів опинився в окупації. Перед інтерв'ю чоловік сором'язливо каже, що йому немає чим цікавим поділитися, але згодом розповідає, як слідкував за пересуванням росіян, здавав їхні позиції та тягав трактором російські танки після окупації.

Далі — пряма мова героя.


Про те, як почалася повномасштабна війна

24 лютого я поїхав на роботу о четвертій ранку. Коли під'їхали до сміттєвих баків, перші дві ракети пролетіли в нас над головами. Машина голосно гуділа, та й ми грюкали, тому не звернули особливої уваги: просвистіло та й просвистіло. А як кацапи почали бомбити Козачу Лопань і земля під ногами стала труситися, тоді вже зрозуміли, що воно таке. Подзвонив до начальства та повідомив, що вивозитиму зараз з міста сім'ю. Жінка швидко зібралася, ми взяли троє синів та й о сьомій виїхали до батьків у село в Полтавській області (назву не скажу в цілях безпеки). 

Затори були великі. У зв'язку з професією я всі двори знаю в місті, тому швидко вискочив із Харкова. До Валок машини стояли в три ряди, практично не рухалися. Дісталися до села ввечері, в дорозі були дев'ять годин. Якщо порівнювати: за нормальних умов я неквапно доїжджав за дві з половиною години. Ще пощастило, що я 23 лютого заправив машину, зробив технічний огляд. Наче відчував, що щось станеться.

Однак переїзд не надто врятував від війни: вранці 26 лютого до нас почали з'їжджатися перші колони російських танків.

Танки кацапів стояли під дворами

Увечері 25 лютого місцева влада перекрила мости (наше село річкою поділено на дві частини). О другій годині ночі заїхали дві російські БМП, дісталися мосту та й повернулися. А о сьомій ранку почали перші колони важких танків підтягуватися, вони зайняли основне перехрестя. До обіду приїхало приблизно 150 одиниць техніки (стільки нарахував). Зауважу, що вся техніка була без літер: ані «зеток», ані «ошек». І були солдати десь до 25 років. Супротиву як такого не було, бо ніхто не попереджав, а місцевий голова кудись подівся.

Від нас іде розвилка на два села, одне з яких у Сумській області. росіяни заїхали з обох боків, тобто нам не було куди тікати. Залишилися з ними сам на сам.

Мабуть, вони налякані були не менше, ніж місцеві. До нас вони майже не зверталися, тільки біля техніки ходили. О шостій годині приїжджала легкова машина, міняла їх: одні з танка вилазили, інші — залазили. Декілька разів вони їздили в центр. З клубу зняли український прапор, але російський не вішали.

Танки кацапів стояли під дворами на краю села. Вони дозволяли вийти з хат, аби годувати тварин, вправлятися по господарству. По вулиці ходити та фотографувати було неможна. Пару раз у мене питали, чи можна набрати води. Я казав: «Та можна, тільки залишайте автомати, мені вони у дворі ні на біса не потрібні». То вони розверталися та йшли.

Ще декілька разів просили телефони подзвонити. Ми подіставали, в кого були, старі кнопкові. А свої — ховали, аби не перевіряли: там же групи робочі, сільська тощо. 

Мешканці села здавали позиції кацапів, про кожне пересування відправляли нашим інформацію з геолокацією. Ми ж місцевість знаємо добре. Через це, мабуть, наша артилерія по ним дуже гарно відпрацювала.

Ми з батьками живемо на початку села. Жінка та діти були в тещі, хата якої глибше до центру. Удень в хаті я слідкував за пересуванням кацапів, а вночі ходив до родини, аби дітям було не так страшно. Сторожувати в будинку залишалися замість мене інші хлопці.

Про поразку окупантів

Перші удари нашої артилерії по кацапам почалися в середині березня, коли вони перегнали основну масу техніки в ліс. На дорогах та під дворами залишили, мабуть, п'ять танків для охорони. Також вони знайшли заправку місцевої агрофірми. Там була солярка. Коли тероборона (не знаю, звідки підскочили хлопці) підірвали ту заправку, ще пара одиниць ворожої техніки згоріло біля неї.

Багато росіян повтікали далі в ліс та в бік сусіднього села. Але це їх не врятувало. Наші смалили їх добре декілька діб: вночі як увале, хата аж підскакувала. 

У лісі, де артилерія била, частини тіл на деревах висіли. Приблизно 20 кацапів знайшли замерзлих у річці. І в сусідньому селі в кукурудзі понад 20. Приблизно стільки ж ховалися в дерев'яній хатці під лісом, десь за три кілометри від нашого села. Вони наприкінці березня здалися в полон.

Як тягали тракторами танки

Ми очей не спускали з росіян цілодобово. Одного ранку (не пам'ятаю точно дату) машина забрала російських солдат, їм на зміну біля танків ніхто не залишився. Ми побігли швидко познімати акумулятори. А за дві години, як зрозуміли, що кацапів вже не буде, почали знімати кулемети та витягувати снаряди. У них були майже повні боєкомплекти. Декілька танків вони покинули, бо не було солярки, деякі були поламані: це ми зрозуміли, коли намагалися завести. У нас живе учасник АТО, який розуміється на техніці: він був у ремонтному батальйоні та напівпричепом вивозив поранених із гарячих точок. 

За пару днів місцева влада приїхала з агрофірмою. Підприємство дало два John Deere — великі зелені трактори. Ми на них витягли 20 цілих та один обгорілий танк. Може, бачили в новинах.

У селі руйнувань практично немає. В одного чоловіка снаряд потрапив у шовковицю у дворі. Мого однокласника застрелили. Коли тероборона підірвала заправку, однокласник вийшов на перехрестя, почав дивитися у бінокль, що сталося, в нього й поцілили. Він перескочив до людей у двір. Його піднесли до погреба, питали, що сталося. Як зняли куфайку, побачили кров. Він помер за кілька хвилин. 

Життя після окупації

Перший виїзд з села відкрився 17 березня. Я прийшов до тями на початку квітня. Жінку, дітей та тещу відвіз у Полтаву та посадив на потяг до Ужгорода. Зараз вони перебувають у Германії. А сам допомагав батькові засіяти землю.

Повернувся до Харкова наприкінці квітня, а в травні вийшов на роботу в КП «Комплекс з вивозу побутових відходів» (там працюю вже п'ять років). Якби ми не поверталися та мусор не вивозився би, то що було б із містом? До того ж в нас тут квартира, гараж. Це не з неба впало, залишити все просто так не можу. Та й треба гроші заробляти, у нас у принципі заборгованості немає. Я за кермом з 18 років. До роботи у «КВПО» займався вантажоперевезеннями, п'ять років на м'ясокомбінаті розвозив містом товар. Ще й керував трактором. Машина — це моє життя. У мене хороший настрій та все виходить, коли я за кермом. 


На роботу повернувся у травні, спочатку сподівався, що на машину посадять, а тоді керівництво запропонувало тимчасово вантажником вийти. Я погодився. 

Це був той період, коли з 11 вечора до другої ночі по місту прилітало стабільно від чотирьох до семи ракет. І куди вдарить — невідомо. Ми з сусідами на поверсі поприбирали, зробили в закутку невелике сховище, де найбільше опорних стін. Винесли туди стільці та стол. І так три-чотири години гуртом, хто залишився на поверсі, пересиджували: у компанії трохи спокійніше та й веселіше було. 

На роботі найстрашніше було, мабуть, 24 лютого, як почали бомбити, бо тоді ми не розуміли, що саме відбувається. А так під обстріли не потрапляв. Буває таке, що сьогодні їдемо бригадою — все нормально у дворі, а на другий день — квартира обстріляна або під'їзд обвалений. Є хлопці, які потрапляли під обстріли, наприклад, на Північній Салтівці: коли вони вантажили сміття, прилетіла касетна. Та й у гаражі на підприємстві є побиті машини.

Живу тепер так: робота, дім. Уранці прокинувся — і дякувати Богу. За чотири місяці брав лише один вихідний: цілий день у чотирьох стінах стирчати не хочеться, а на роботі — гарний колектив. Буває, взагалі не висипаюся, як цілу ніч сирени. Коли бахне — вже не спиш, а підйом о п'ятій ранку.

Знайомі запитували, чому я не поїду кудись подалі. Я прожив у Харкові 17 років, і міняти його на якесь інше (хоча в нас багато красивих міст), не хочу.


«Висаджує, коли надсилають запити, які не можеш одразу закрити», — волонтер, актор, музикант Коля Михальченко

Цю публікацію було створено за фінансової підтримки Європейського Союзу в партнерстві з DW Akademie. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю медіагрупи «Накипіло» та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

У разі масових заворушень на вулицях міста ми вас повідомимо

X