Харківська школа фотографії. Або як відвідувати виставки сучасного мистецтва - Накипело
Блог

Харківська школа фотографії. Або як відвідувати виставки сучасного мистецтва

  • Тетяна Леонова
  • Вікторія Якименко, Ігор Лептуга
  • 11 Червня
  • 1569

З 28 травня по 10 липня у ЄрміловЦентрі експонується виставка «Автор у грі», присвячена Харківській школі фотографії. Вона розповідає історію видатної школи та її учасників з 1970-хх років до наших днів. А я хочу поділитись досвідом, як відвідувати виставки сучасного мистецтва.

Герої на світлинах — це і є фотографи. Вони стали по той бік об’єктиву, щоб своїм сміливим прикладом розпочати нову епоху фотографії в тоді ще радянському пуританському місті. Сміливим, тому що на більшості світлин наші герої оголені. І їх дружини, їх колеги, ті хто в кадрі поруч, також оголені.

Я чула про Харківську школу фотографії раніше. Я знаю кілька прізвищ. Архітектурного фотографа Андрія Авдєєнко, він був присутній на відкритті виставки, нещодавно бачила на YouTube-каналі Юліана Чаплінського, колишнього головного архітектора Львова. Роман Пятковка відомий не тільки своїми фотографіями, а ще й роботою на телебаченні. Один з наймолодших учасників школи Ігор Чекачков, у якого є власна фото-академія, три місяці тому розповідав особисто мені, що харківські фотографи за кордоном значно відоміші, ніж у рідному місті. Такі особливості менталітету. До цього ми ще повернемось.

Просто хочу наголосити на тому, що я прийшла на виставку майже, але не зовсім з нуля. Прийшла та побачила на світлинах, через натовп відвідувачів та представників ЗМІ, купу людей голяка, переважно чоловічої статі. Чого вже там, офігела. Ще помітила знайомі до болю радянські «пейзажі»: злидні, обшарпаність вулиць та квартир. На майже сучасних знімках два чоловіка в масках Юлії Тимошенко гуляли по вулицях Харкова, підтягувалися на турніку та грали на гітарі, здається, на дитячому майданчику. Напевно, голі, в мене вже все переплуталось в голові. Я би могла так і піти, майже ні з чим, лише з  трішечки збільшеними очима та зовсім невеличким розривом свідомості.

Тут, увага, лайфхак, як треба відвідувати виставки сучасного мистецтва: свідомо, ретельно читаючи всі підписи під експонатами. Якщо є можливість, краще прийти мінімум двічі: перший раз для поверхневого знайомства, а другий раз для повного занурення. Ви вже чули про мої враження від першого відвідування. А тепер порівняйте з другим, коли я відвідала кураторську екскурсію.

Розпочав традицію оголятися в кадрі та, власне, заснував Харківську школу фотографії Борис Михайлов. Саме з його робіт починається виставка, якщо йти праворуч. Пізнаваний радянський публічний простір на вулиці Михайлов синтезує з приватним простором своєї квартири, де він усамітнюється з дружиною. Через кілька років йому вторить Роман Пятковка, який зі своєю тодішньою дружиною демонструє, що як би сильно не була позбавлена еротичного змісту комунальна власність, за зачиненими дверима пуританству не лишається місця. Брутальність та побутовизм П’ятковки дещо романтичніший за Михайлова. Наприклад, піхва його дружини прикрита тінню та полум’ям свічки.

І поки ми ламаємо голову, де та межа між мистецтвом та порнографією, в наступному залі ми потрапляємо до фото із серії «Луріки», зроблених батьком та сином, Віктором та Сергієм Кочетовими. Луріки — дуже поширена колись у Харкові побутова практика розфарбування сімейний портретів, коли світлини поганої якості просто розмальовували поверх. Ці фото часто збирали по селах, за невелику плату чепурили та відвозили назад. Такий собі приватний бізнес, не легальний, бо у Радянському Союзі підприємницька діяльність була під забороною.


28 травня в ЄрміловЦентрі відкрилася виставка Харківської школи фотографії за участю Віктора Кочетова. Він встиг її відвідати. Через 5 днів, 2 червня, його не стало.
Його світлини виставляли на виставках у США та Китаї. Його творчість аналізують у фотографічних журналах. На початку цього року роботи Віктора Павловича Кочетова разом з роботами інших фотографів Харківської школи обрали для постійної експозиції у Центрі Помпіду.

Це тількі перші дві зали, через якіми потрапляємо до величезної площини з портретами всіх учасників за всі роки існування Харківської школи фотографії. 

На портреті в повний зріст, розміром в два поверхи ЄрміловЦентру, звичайно, оголений та ще й з фалосом в руці, у цьому ж напрямку дивиться Борис Михайлов. Ще й вільною рукою показує на портрети своїх побратимів. Йому можна, у нього — Шевченківська премія, міжнародне визнання, персональна виставка в Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку. В тому числі завдяки його авторитету інтерес до Харківської школи фотографії та її учасників відчутний у світі: 137 робіт харківських авторів потрапили до колекції Центру мистецтва й культури імені Жоржа Помпіду в Парижі.

В чому ж унікальність Харківської школи?

Її фотографи першими у СРСР відійшли від популярного, та, мабуть, єдиного тоді жанру соціалістичного реалізму. Тоді все зображувалося виключно величним та перебільшено прекрасним: кремезні, рішучі заводчани; рум’яні, задоволені великими надоями доярки; дуже ввічливі, навіть на фото, піонери; біліше білого бордюри і стовпи дерев; тільки свіжопофарбовані лавочки і особливо потужні фонтани; якщо будинки, то виключно новобудови. Харківські фотографи показували оточуюче середовище таким, яким воно тоді було насправді. Іноді (чи завжди?) дозволяючи собі стьоб над сірою радянською буденністю, розмальовуючи убогі міські види кричащими фарбами. Або перетворюючи свою відпустку на залізобетонних, обнесених панцерною сіткою пляжах Криму в пародію на лакшері-відпочинок. Чи маскуючи професійні світлини під аматорські. 

Мені спадає на думку, що величезна кількість ню на фото, неприйнятного на той час, це не тільки про епатаж. Це про свободу. І десь на периферії свідомості крутиться думка, що це відгомони руху хіпі, які докотилися до нас, як завжди, із запізненням.

Борис Михайлов придумав метод накладення знімків, який назвав «бутербродом»: в ньому два зображення накладаються один на одне і утворюють новий сенс. У фотографки Вікторії Якименко вийшло щось схоже. Чи можна її зарахувати в ряди школи? До того ж Харківська школа фотографії це не інституція, а явище. Тому про її склад можна сперечатися довго. 

Потрапити до портретів всіх фотографів школи, замаскованих під фотографію зі шкільного радянського альбому, можна двома шляхами. Праворуч — еротичний, естетичний, особистий шлях, там світлини більш раннього періоду. Про нього я трішечки розповіла.

Якщо почати рухатись ліворуч, то ви підете політичним шляхом. Це вже період незалежної України. Там висить згадана раніше Юлія Тимошенко. Виявляється, свого часу вона втекла з харківської колонії та, поки вешталась по вулицях, їй так сподобалося у Харкові, що вона залишилася тут жити. Звичайно, це лише перфоманс від авторів.

На нижньому поверсі портрети фотографів школи закатані в банки, як консервація. Хтось назвав цю інсталяцію моторошною. А мені вона здалась такою домашньою, у затишному дерев’яному буфеті.

Є знімки, де відомий фотограф із Москви Александр Слюсарів приїхав до Харкова та випивав з Олегом Мальованим, а той фотографував його після кожної чарки. Світлин 19, а скільки було чарок, навряд хтось скаже. Слюсарів помер у 2010 році у віці 65 років, кажуть, багато пив. 

Мабуть, я згадала приблизно половину інсталяцій. У вас попереду ще кілька тижнів на занурення в цю історію. Біографію та роботи кожного фотографа школи можна з захопленням вивчати окремо. Іноді може буде дивно, але точно не буде нудно.

Проєкт став можливий завдяки роботі команди Музею Харківської школи фотографії, організованому у 2018 році. Його засновник фотограф Сергій Лебединський, представник Харківської школи останніх років, разом з родиною на власні кошти готують приміщення для музею в старій будівлі заводу «Манометр». Тобто ви ще почуєте про Харківську школу найближчим часом.

Дякую ведучим кураторської екскурсії Сергію Лебединському, Олександрі Осадчій та Надії Бернар-Ковальчук за мої розумні думки.

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

У разі масових заворушень на вулицях міста ми вас повідомимо

X