Чому в театр (не)пушкіна ніяк не можуть призначити директора та що колектив планує робити з репертуаром та російською мовою постановок - Накипіло
Події

Чому в театр (не)пушкіна ніяк не можуть призначити директора та що колектив планує робити з репертуаром та російською мовою постановок

Театр російської драми імені пушкіна у Харкові поки має таку назву. Та невдовзі все має змінитися: колектив ще у перші дні великої війни відмовився від «російської». А згодом митці вирішили, що й імперського поета їм не треба. Облрада питання розглянула, але поки не проголосувала, бо у сесії, що стартувала 2 липня, оголошено перерву. 

Змінити назву — це лише одна маленька деталь великого механізму, адже в театрі майже весь репертуар — російськомовний, заклад зустрічає глядачів написом «Академический русский драматический театр имени Пушкина», а всередині просто в центрі красується барельєф представника «золотого віку руської літератури». 

У театра багато проблем. У березні минулого року заклад раптово залишився без директора. Сергій Бичко, який п'ять років обіймав посаду, не отримав підтримки депутатського корпусу облради. Це стало шоком, адже Бичко змінив курс театру. Він прибрав посаду головного режисера, запросив трьох молодих режисерів і дозволив їм себе проявити. Деякі вистави стали по-справжньому скандальними в театральному середовищі, критики не жалкували епітетів. Про театр заговорили. Бичко відкрив «Портал на Гоголя» — експериментальну сцену, яка повністю виправдовувала назву: експериментів було вдосталь. 

Світлина до вистави «пушкін. Плем’я», реж. О. Середін. Фото: Сайт театру

Аби обійняти посаду директора комунального підприємства, охочі подають програми розвитку театру на конкурс, а за переможця мають проголосувати депутати на сесії облради. Голосування є формальною процедурою, але через те, що депутати ніяк не можуть надати достатню кількість голосів, заклад понад рік функціонує без директора. Відсутність голови дійсно нічого хорошого рибі не робить, і в колективі почалися чвари.

Сергій Бичко. Фото: сторінка театру у Facebook

Після звільнення Бичка було оголошено новий конкурс. Виграв його заступник — Анатолій Вінник. Місцеві ЗМІ тоді рясніли заголовками, адже Вінник — рятувальник за фахом. У 70-х роках, коли у театрі була пожежа, він був одним із її ліквідаторів. Відтоді якось до мистецтва і прикипів. За Вінника депутати не проголосували теж. 

Анатолій Вінник. Скрін з відеозапису конкурсної комісії на посаду керівника КЗ театр ім. пушкіна

Під час нового конкурсу без сутичок знову не обійшлося. Одну з конкурсанток, Світлану Олешко, не допустили до участі, бо вона не надала довідку про володіння українською мовою. Комізм ситуації у тому, що Світлана — україномовна, вона режисерка театру «Арабески», який один із перших незалежних театрів Харкова грав вистави солов’їною. Після розголосу Світлану допустили до конкурсу.

Світлана Олешко. Фото: сторінка театру «Арабески» у Facebook

Виграла його театрознавиця Інга Лобанова, проте 2 липня 2022 року за Інгу не проголосували депутати на сесії облради. Є враження, ніби в Харкові утворилася директорська театральна Чорнобаївка. 

Взимку за чеховською п’єсою «Три сестри» режисер Олександр Середін випускає виставу, де москву замінює евфемізмом «город, который нельзя называть, как бы чего не вышло». Відгуків було багато, різних, але зрештою виставу прибрали, а режисер з трьома акторами пішли з театру.

Афіша до вистави «Три сестри»

Внутрішні проблеми йшли паралельно з суспільною дискусією: «Навіщо в українському Харкові театр російської драми?». Цей конфлікт добре усвідомлює режисерка Ольга Турутя-Прасолова. Вона з дитинства україномовна, а про роботу в закладі з його наративами казала: «Місія нездійсненна, але здійсненна». Справжньою репертуарною революцією торік стала поява на малій сцені «Лісової Пісні» Лесі Українки, а згодом — вистави «Украдене щастя» за Іваном Франком. Обидві постановки зробила Ольга. Після початку повномасштабного вторгнення Ольга переїхала з сином за кордон, де займається мистецтвом разом із людьми, які вимушено покинули домівки. Її турбує не лише перейменування, а готовність колективу театру до глобальних змін.

Олю, я прочитала, що театр хоче дерусифікуватися та деімперіалізуватися. Як цей процес відбувався в колективі? пушкіна вирішили згодом прибрати, чому?

Про «руський театр» ми говорили ще на початку великої війни. Я сподіваюся, що в нас з’явиться свідомість нарешті, і люди зрозуміють, що не треба боятися брати відповідальність за певні дії. Тоді йшлося лише про «руський», але театр Бандери — було б прикольно. Це питання зі мною не обговорювалося, як воно вирішиться, не знаю. Сподіваюся, перейменують: не може бути руського театру в Україні в принципі. 

Я намагалася говорити з Оленою Іванівною (в.о. директора — ред.), що відбувається в театрі. Про це треба постійно писати, але SMM-ника звільнили, тож немає кому. Фактично зараз працівники театру обслуговують будівлю. Всі, хто залишилися, захищаються від мародерів, забивають вікна, рятують костюмерки. Прорвало труби від переохолодження, почали сиріти приміщення, тож зараз намагаються відновити систему до опалювального сезону.

Якась відбувається комунікація в колективі?

Ні. Комунікації немає. Я не знаю, як з іншими режисерами, але мене тимчасово усунено. Тобто коли повернемось в Україну й закінчиться війна, я зможу повернутися до роботи, але фактично зараз я не є працівником театру.

Це зробили, аби не платити зарплату?

Так. 

А як ти думаєш, чому дійшло до пушкіна? Тому що масштаби жесті щодня вправляють мозок людям усе сильніше?

Я не знаю. Для мене це логічно, у мене взагалі немає питань… Вірніше, є питання: чому досі є вулиця пушкінська, метро пушкінська й театр пушкіна. Це все має бути перейменовано. Можливо, відчувають загрозу й у місті, бо люди зараз яскраво реагують на все, що пов’язано з росією. Що може бути з людиною, яка перенесла важку втрату, — і тут бачить напис «російський театр імені пушкіна». 

Я для себе вирішила, що тут, коли зустрічаю російськомовних, не реагую ніяк. Вдаю, що не розумію російської, бо я не знаю, хто ці люди. Мова є ознакою, і російськомовна людина для мене поки не українець. Ми маємо відмовлятися від цих ознак. Боже, про що тут говорити? Це ворог, який прийшов на нашу землю, розумієш? І ми тут обговорюємо, чи потрібен їхній пушкін. Не треба нам ні їхнього пушкіна, ні їхньої мови.

Але змінити назву — це один невеликий епізод. Якщо ж зазирнути в репертуар театру, там і булгаков, і чехов, і всі інші. Як ти вважаєш, чим після нашої перемоги слід було б замінити ці вистави?

Сучасна українська драматургія зараз рвонула вперед, класичної літератури та драматургії в нас ставити — не переставити, і нарешті ми зможемо це робити. Зі світової літератури є якісні українські переклади. Треба просто заповнювати все україномовним контентом. Я готова, щоб у репертуарі залишилися дві україномовні вистави, які там зараз є. Ми не встигли перекласти «Йєрму». Я вже роздала текст акторам українською, але…

А як ти зараз ставишся до своєї постановки «Онєгін»?

Як до минулого, що пройшло та ніколи не повернеться, «дякую за досвід, до побачення». Це була присвята до 80-річчя театру пушкіна, вистава на замовлення. Поставили, зіграли, класна вистава, але я впевнена, що можу зробити кращі. Немає ніякого жалю ні до чехова, ні до пушкіна. Зараз абсолютно не сприймаю. У школі колись був один із улюблених творів «герой нашого часу» лермонтова. Зараз я думаю, що це, напевно, тому, що я не читала Стуса. Якби мене познайомили з ним у той період, до лермонтова навіть би і справа не дійшла. Так що я спокійно ставлюся до того, що цього більше не буде в театрі. Немає ностальгічних думок: «Ой, скільки роботи пропало». Нічого не пропало, ми зробимо багато нових класних вистав. 

Вистава «Онєгін», реж. О. Турутя-Прасолова. Фото: Сайт театру

А є страх, що при неправильному керуванні все переведуть українською, запровадять нашу драматургію, але все скотиться в шароварщину, і це знову буде в українців комплекс меншовартості розвивати?

Ні, взагалі не розглядаю це. Звісно, найкращу ідею можна зіпсувати неправильним відношенням, тож про шароварщину хороше питання, але зараз я слідкую за розвитком музики, і розумію, що процент поганої української музики, яку неможливо слухати, — дуже малий. Ми робимо якісний культурний продукт в усіх сферах.

Тут я проводжу тренінги з людьми, які не є акторами. У місцевого режисера є ідея поставити виставу, у якій будуть грати прості українці. Ми проводимо тренінги: я і ще одна режисерка з Києва. Коли я спілкуюся з нашими людьми, які в буденному житті швачки, тренери, ще хтось, — вони мають нетворчі професії, але всі чимось займаються: хтось малює, хтось садить квіти. У них у всіх є вихід у творчість. Це не означає, що вони малюють геніальні картини чи хрестиком вишивають віртуозно, — вони цим займаються, і я думаю, що це є ознака нашої нації. Я раніше думала, що тільки моя родина така, а насправді кожна людина що-небудь робить. Я тут жила з актрисою, і перше, що вона зробила, — купила холсти й малювала картини, аби випустити весь негатив. Тож я думаю, що в шароварщину ми не скотимося, тому що…

Не такі ми люди.

Так.

А як тобі здається, наскільки скоро після закінчення повномасштабної війни ми зможемо зі сцени говорити та сприймати вистави на цю тему?

Багато хто ставить про війну вже зараз. Мені здається, важливо обрати правильну мову спілкування. Ми тут мали невеличкий виступ, де нам треба було розказати про себе. Усі розповіді трагічні, абсолютно кожен зіткнувся з чимось страшним, руйнуючим і болючим. І коли розказуєш, це впливає на людей: усі починають плакати, переживати. Мій виступ я написала так, як я це сприймаю, і в мене вийшов стендап. Я не кажу, що треба смішити війною, що це вихід, але я сама рятуюся оцим підпільним стендапом, де є гострі теми, де є війна, але… Я кажу лише про себе, не впевнена, чи це правильно й так треба робити. Та якщо ставити зараз і після закінчення війни багато вистав, які будуть важкими й емоційними, я не знаю, як це вплине на глядачів, які щойно це пережили. Я не впевнена, що взяла б на себе таку відповідальність. 

Я маю плани на постановку вистави про війну. Ймовірно, вона буде без тексту або з мінімальним його використанням. Я би поставила про свої особисті переживання. 

Окрім глобального страждання, відбувається багато корисних змін, які ми переживаємо саме тому, що зараз війна. Одна з учасниць мене просто вразила. Це звичайна жінка з Миколаєва, і вона каже: «Я не боюсь, що розвалить нашу хату. Я не боюсь, що треба буде з нуля відбудовувати, — мені головне, щоб лишився живим чоловік». Це молода жінка, і вона каже: «Я тут, аби набратися сили. Щоби коли я повернусь додому, ніяка гнида більше не займалася корупцією, і щоб у нас була сила боротися та будувати нову країну». Мені приємно таке чути, так народжується усвідомленість, відповідальність. Оцей величезний стрес, дає додаткові скіли, навички, переосмислення. 

Багато українців, які приїхали сюди, на жаль, не є патріотами України та не збираються повертатися. Але я цьому також рада.

Якою темою ти б зайнялась після повернення до Харкова? Що перше хотіла би поставити? 

Я б поставила не про війну, щось з української літератури, не обов’язково драматургію. Я зараз собі як медитацію ставлю аудіокнигу «Intermezzo», на 30 хвилин. Варто більше розказувати про наше, бо я зустрічаю людей, які ніколи не чули про будинок «Слово», бо цього не вчили в школі, усе замовчувалося. Я відчуваю, що в мене недостатньо інформації про українську літературу, того, що я вчила, недостатньо. Можливо, поставила б вірші Жадана. Якусь пластичну поетичну виставу: його слова у віршах мають складний ритм, вони як танок, мені б хотілося щось таке зробити.

Ти готова над цим працювати з тим колективом, який є в театрі?

З тими, з ким працювала, так. На останні кілька вистав збіглась міцна група людей, однодумців ідейних, із якими не виникало питань, хто ми є, яка наша ідентичність. Можливо, ще хтось є в театрі, з ким би я могла працювати. Я не знаю, хто там залишився, хто виїхав назавжди. Треба розуміти, із кого буде складатися трупа театру, коли закінчиться війна, хто повернеться, а хто — ні.

Понад рік обов’язки директора театру виконує Олена Ткаченко, разом із Анатолієм Вінником вона брала участь у конкурсному відборі. У переліку планів із розвитку театру вона пропонувала постановки за творами сучасних українських драматургів і співпрацю з сім’ями ветеранів АТО. Але водночас задля дотримання закону про мову пропонувала закупити в театр телевізори, аби крутити україномовні субтитри. Чи змінила пані Олена думку щодо ролі української мови в театрі? 

Олена Ткаченко. Скрін з відеозапису конкурсної комісії на посаду керівника КЗ театр ім. пушкіна

Олено, чому театр зрештою вирішив відмовитись і від пушкіна, а не тільки від російської?

Дивне питання.

Чому?

Тому що українці вважають ворогами російських письменників. 

Ну, не всі. Наприклад, харківський міський голова так не вважає. Цікаві внутрішні процеси в театрі: як ви дійшли цього висновку?

Артистичний колектив тільки за, щоби прибрати як «російський», так і пушкіна.

Чи є вже думки щодо репертуару? Будете прибирати російську мову, п’єси російських письменників?

Поки про це не думаємо. Самі бачите, який стан у Харкова. Ці проблеми лишимо на післявоєнний час. 

Тобто плануєте вже після нашої Перемоги підіймати ці питання?

Хоча б із вересня, не раніше. Зараз усі у відпустці. Процес введення української драми в нас розпочався до повномасштабного вторгнення. Є дві україномовні постановки, ми планували випустити казку за «Сніговою Королевою» Андерсена, теж українською.

Окей. Якщо казати про назву — на вході глядачів зустрічає бюст пушкіну. І напис на фасаді.

На всі ці роботи потрібно фінансування і час. У наших рятувальників щодня не один і не два виклики на пожежі через обстріли. Я не стану їм зараз дзвонити, аби прибрати літери з фасаду. Так, я вже думаю, як прибрати цей напис та якою тканиною закрити пушкіна на вході, але не на часі говорити про таке.

Театр постраждав від ракетного удару 2 березня, потім від касетних ударів. Розбиті шибки, винесені двері, все це якось налагоджувалося, закривалося. Скління немає, бо коштів бракує. Позабивали фанерою, та й таке. З чотирьох боків стіни всі в дірках. У березні-квітні ми приходили з нашими артистами, лагодили. На фасаді двері були повністю винесені. Зараз ось так, а що буде у вересні, хто його зна. 

Скульптури постраждали, що на вході? Переймаюся за їхню долю.

Ні! Дівчатка там наші четверо стоять. 

А багато залишилось у Харкові робітників театру?

Та да. Усі переймаються долею закладу, приходять, латають, лагодять, попри те, що театр на простої. Життя зупинилося. Слава Богу, бюджет дає кошти людям хоча б дві третини коштів. Відкритися ми не можемо. Вони драматичні артисти, що мені: вивести їх у метро, щоб вони там що: прочитали вірш лермонтова «Прощай, немытая россия?». Ми не Музкомедія, яка може артистів у метрополітен відправити, не театр ляльок. Знаю, вони робили щось для діток на півгодини. А у нас специфіка інша. Це теж саме, що ХНАТОБу піде з балетом до підземки. Просто різна специфіка у кожного театру.

Знов не проголосували за директора. Вам щось відомо щодо наступних конкурсів, чи планується їх проведення?

Я навіть не знаю, як воно буде далі. Зараз я не розумію, як це технічно зробити.

Ми поцікавилися у юриста Романа Чумака, керуючого партнера юридичної компанії «Арес», чи можливо провести конкурс в умовах воєнного стану.

Юрист Роман Чумак. Фото: Facebook Романа

В театрі пушкіна вже втретє кандидати, що виграють конкурс, не подобаються облраді. Чи є взагалі ліміт на проведення процедури?

Ліміт є, він визначений Законом про культуру. На посаду призначаються на підставі конкурсу, конкурс призначається протягом двох місяців. Він складається з певних етапів, і останній етап — призначення органом управління керівника відповідного державного чи комунального закладу культури. Орган управління зобов’язаний призначити переможця цього конкурсу керівником комунального закладу культури не пізніше двох місяців з дня оголошення конкурсу. 

Приймає рішення облрада: вона є колективним органом управління. Тому будь хто з переможців має право звернутися до суду та зобов’язати підписати з ним контракт. Але якщо ніхто не звертається — виходить, можна безкінечно призначати конкурс.

Керівник органу управління зобов’язаний призначити переможця конкурсу. Тобто не «має право», а по суті — зобов’язаний. 

Тобто голосування на сесії — суто формальна процедура?

Так. Закон чітко говорить: «зобов’язані призначити».

Не можу зрозуміти, навіщо облраді потрібні постійні пін-понги з комісіями та голосуваннями. На проведення комісій виділяються якісь гроші?

Прямо — ні. Коштів не треба ніяких залучати. Але утримання цього апарату ми сплачуємо зі своїх податків. Проведення цих конкурсів входить до повноважень органу правління. Вони витрачають час на організацію, проведення. Їхня робота теж коштує грошей. Тобто вони в цей час могли займатися іншими справами.

А у воєнний час передбачені зміни стосовно проведення цих конкурсів?

Зміни стосуються виключно державних службовців. Фактично вони можуть зараз бути призначені поза конкурсною процедурою. Але керівників театру ці виключення не стосуються, бо вони не є держслужбовцями. 

Робітники комунальних закладів на простої повинні отримувати зарплатню?

Безумовно. Якщо вони в штаті, на них передбачене фінансування з бюджету. Державні органи, комунальні підприємства в місцях, де неможливо зараз працювати (окуповані території, чи ті, де ведеться активна фаза бойових дій), — для них є спеціальна опція. Роботодавець може не звільнити працівника, а закріпити право не виплачувати зарплату на період простою з подальшою її виплатою від коштів, які будуть отримані за стягнення сатисфакції з держави-агресора. Такі накази я бачив особисто. Тобто людина працює, але коштів не отримує, допоки не буде вирішено питання про відшкодування.

Мені сказали у театрі, що отримують зарплату ті, хто не виїхав за кордон. Чи це нормально?

Так, якщо людина покинула місце проживання — вона повинна подати відповідну заяву, їй ставлять простій в табелі обліку робочого часу. Це і для недержавних службовців актуально. По-різному, скажімо так. Деякі держоргани виплачують людям, які виїхали за кордон, хтось має можливість працювати дистанційно, а тим, хто не працює в Україні, — можуть зупинити виплату заробітної плати.

І наостанок. Що кажуть в облраді?

«За умов воєнного стану, керівника призначають без конкурсу до кінця воєнного стану. Після завершення воєнного стану обласна рада має ще 12 місяців, щоб провести конкурс та обрати керівника.

Станом на кінець червня заборгованості із зарплатою по закладах культури немає. Заклади перебувають у стані простою, відповідно виплачуються зарплати працівникам. Крім тих, хто все ж таки виходить на роботу, наприклад, охорона, бухгалтерія тощо. Вони отримують повну зарплату».

«Після перемоги я три дні буду плакати від радості і горя», — Ольга Турутя-Прасолова

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

У разі масових заворушень на вулицях міста ми вас повідомимо

X