«Чесно кажучи, від Харкова я не очікував такої згуртованості»: історія фермера, який став військовим - Накипіло
Події

«Чесно кажучи, від Харкова я не очікував такої згуртованості»: історія фермера, який став військовим

  • Анна Мʼясникова
  • 9 Травня
  • 4979

24 лютого «рускій мір» зухвало увірвався в життя більшості українців. Історія кожної людини — унікальна, і всі об’єднує загальний біль. Проте війна — не привід припиняти жити та складати руки. Хтось боронить країну, хтось допомагає іншим триматися в тяжкі часи, хтось покинув домівку, рятуючи власне життя та життя близьких.

«Накипіло» показує історії людей, які з нападом ворога взяли в руки зброю. Перший наш герой — Олександр, позивний «Залізняк». Після спілкування з ним залишається радісний післясмак, посилюється віра в Перемогу. Олександр усе життя провів у передмісті Харкова, працював фермером і не мав жодного військового досвіду. А тепер він захищає наше місто та мешканців. 

Як дізналися про напад росії 24 лютого? Думали до цього, що робитимете, якщо почнеться повномасштабна війна?

До 24 лютого, мабуть, майже кожен чоловік уже для себе обрав, що буде робити на випадок війни, хоча ніхто і не хотів вірити, що вона буде. Я також не вірив. Увечері 23 лютого я мав їхати в Єгипет на відпочинок, але мій рейс відклали: закрили небо. Уже тоді почав про щось здогадуватися. Прокинувся вранці 24 лютого від вибухів: моє село знаходиться поруч із ПВО. Речі, документи були зібрані (що запакував на відпочинок), і це мені дуже допомогло, бо збиратися, коли чуєш ці вибухи вперше в житті — складна штука. І о шостій ранку я був біля військомату  — з перших годин сказав, що хочу захищати свою Батьківщину. 

Якими були перші дні?

Було страшно: по-перше, я погано володів зброєю, мало мав навичок і знань про війну. По-друге, була незрозуміла ситуація: будуть обороняти Харків чи ні. З перших днів війни була вже окупована частина Києва, туди прорвалися ДРГ.  Я тоді думав: от зараз його візьмуть — і вже, власне, нікому буде чинити опір (як не крути, Київ наше серце: там наше командування.

Моя родина через чотири дні після початку війни виїхала на захід України. Добрі друзі  знайшли для них житло, створили комфортні умови. Мамі зараз дуже важко розуміти, що я в Харкові, на війні. Вона думає, що я тут у гірших умовах, ніж вона, що мені морально гірше. Але я знаю точно, що мені зараз набагато простіші. Так, тут небезпечно, але всюди небезпечно. Зараз по всій країні лунають вибухи, і всюди може статися біда. А тут я знаю, що я роблю корисну справу. Ми рятуємо життя людей, захищаємо домівки, щоби моїй сім’ї та іншим сім’ям було, куди повертатися. Тому тут я відчуваю себе на своєму місці.

Під час війни коли вам було найбільше страшно?

Розкажу про перший раз у житті, коли потрапив під «Гради». Це було 5 або 6 березня. Ми з хлопцями, якими я командував, тільки-но забрали машини від волонтерів і побачили, що був обстріл житлового району. Не роздумуючи поїхали туди, дивимося — палає багатоповерхівка (якщо не помиляюсь, навіть не одна). Бігало багато людей навкруги. Ми почали шукати поранених, яких можна на наших автівках відправити до лікарні. Тільки мій підопічний посадив одну людину до себе в автівку, почався обстріл. Було дуже підло зроблено: спочатку обстріляли будинок з міномета, для того щоби він загорівся, люди почали виходити з підвалів та намагатися загасити полум’я, шукати постраждалих. І одразу туди насипали з «Градів». 

Ми там, де стояли, у калюжі й попадали, прикрили лише руками голову, шию, бо тоді ще не було ні бронежилетів, ні касок нормальних, ходили ще в напівцивільному вбранні. Звісно, я дуже переживав за хлопців: я ними тоді командував і вся відповідальність за них була на мені. Вони дуже молоді, двоє 20-річних парубків, які не мали військового й медичного досвіду. Був з нами ще 24-річний хлопець, морський піхотинець, трошки мав навичок.

Обстріл тривав 30–40 секунд. Тільки-но він закінчився. усі хлопці піднялися і перші слова, які вони кричали: «Поранені є?». Усі не за себе думали, а за цивільних поранених. Тоді ми вивезли на своїх автівках шість людей до лікарень. І це, я впевнений, врятувало їм життя, бо швидка, на жаль, приїхала більш як за годину (у той час дуже багато було обстрілів, і просто не вистачало швидких). Я тоді побачив стійкість, мужність інших людей, які під обстрілами, не зважаючи на свій юний вік, у першу чергу переживали за інших. Це надихає та мотивує. 

Ви розумієте, чому влада не повідомляє про наші втрати?

По-перше, не повідомляють, бо ще важко підрахувати хлопців, які загинули або потрапили в полон. Наприклад, якшо наші війська ідуть в наступ і десь хтось пропав, загубився або потрапив у полон, щоби не записувати їх у вбитих (бо потім просто не будуть шукати і витягати з полону). По-друге, дуже важко фізично підрахувати загальні втрати. буває, після обстрілів крупними ракетами важко навіть техніку знайти: маленькі уламки залишаються від танків. А про людей взагалі нічого казати, ніяких слідів не залишиться. І, по-третє, я вважаю, що зараз нам не потрібно знати всі наші втрати. Будемо вже після війни оплакувати побратимів. Зараз нам потрібно мати міцний дух, і в цей момент треба мати якомога менше демотивуючих речей.

Як ставитеся до полонених?

Навіть важко відповісти зараз, як ставлюся. Мабуть, це залежить від обставин, за яких ці полонені були взяті в полон. Дуже багато випадків, коли люди, котрі воюють за російську федерацію, здаються в полон. Є багато випадків насильницької мобілізації з окупованих частин України. Цим людям війна не потрібна: вони все життя працювали десь на заводі, і тут прийшла насильницька мобілізація, їх закинули кудись під Харків. А позаду них стоять кадирівці, що виконують роль прикордонотрядів і розстрілюватимуть тих, хто піде назад. Тай й вперед, власне, їм також не хочеться іти. Тому вони просто здаються. До цих людей я відношуся добре і бажаю їм після війни не сильного покарання. 

А до тих, які були взяті в полон під час бойових дій і котрі чинили опір, вбили дуже багато наших військових, цивільних і потім здалися в полон, сподіваючись на те, що вони рік-другий побудуть у в’язниці, а потім їх відпустять, — до таких людей дуже негативне ставлення. 

Чи були ви на деокупованих частинах області, яка там ситуація?

Картина там гнітюча. Я був в одному з деокупованих сіл, котре знаходиться поряд із Харковом: там не залишилося жодної вцілілої будівлі, вся інфраструктура, усі заводи  просто знищені. На це боляче дивитися. Дуже багато є жертв серед цивільних.

Багато людей самі допомагають військовим зупиняти ворога. Наприклад, кидають коктейлі молотова у ворожу техніку або крадуть танки трактором. Ви особисто знаєте таких відчайдушних людей? 

Так, я знаю людей, котрі в сірій зоні або в окупованій частині всіма силами чинять опір. Наприклад, нещодавно був випадок, коли із сусіднього з нами села під Харковом, котре знаходиться в окупації, чоловік притяг на собі стільки боєкомплекти, які зміг забрати у п’яних ДНРівців на посту. Після того, як він вдало вийшов на наш пост і здав нам усю зброю, ми йому добре віддячили. Через день після цього він пригнав російський «Тигр». Так просто він сів у нього на ворожому блок-посту, підняв наш прапор, приїхав на наш пост і віддав хлопцям. Це було дійсно круто, було стільки радості, стільки і селфі наші хлопці зробили з тим «Тигром». Видно, що це звичайна людина, котра працювала на фермі все своє життя, нічим не відрізнялися, але при таких обставинах вона зробила набагато більше, ніж все село, котре залишилося під окупацією. Тобто ця війна відкриває в людях декотрі дуже світлі сторони.

Але з такими людьми важко в плані безпеки і важко нам самим морально: вони не хочуть виїжджати і навіть не вивозять сім’ї. Ми їм пропонуємо варіанти, куди можна поїхати, пропонуємо гроші, якщо їх немає. Але вони не хочуть. І це біда для нас, бо ми з цими людьми вже дуже добре потоваришували. Якщо з ними щось станеться, то велика частина відповідальності буде лежати на мені.

Думали, що Харків настільки об’єднається? 

Чесно кажучи, від Харкова я не очікував такої згуртованості, проукраїнської позиції. Я думав (і не лише я, мабуть, все оточення): якщо буде війна, то місто дуже швидко буде під окупацією. Але ми бачимо зараз дуже втішні результати. На мій погляд, якби в перші дні війни впав Харків, то скоріш за все, найближчим часом пала б і вся країна. Тому подяка усім за героїчну оборона Харкова, від кухарів, шиномонтажників до наших воїнів ЗСУ, котрі розбивали колони під Харковом.

Як змінювалося у вас сприйняття війни?

На початку здавалося, що це триватиме дні, максимум тижні. Зараз все розтягується. Сприйняття змінювалося зі здобуванням знань про цю війну та досвіду. Зараз я розумію, що це швидко не закінчиться. Одним зі сценаріїв закінчення війни я бачу спробу штурму російськими військами Харкова. На цьому штурмі російські війська закінчаться і закінчиться війна, бо Харків взяти їм буде просто не реально. Є здогадки, що такі плани є у ворога до 9 травня, тому ми чекаємо найближчим часом якоїсь розв’язки. Якщо цього не станеться до 9 травня, то думаю надовго російської федерації не вистачить і після цієї дати навряд чи вже буде якийсь великий штурм або його загроза. 

У перші дні дуже важко було усвідомлювати і знати, що є війна. А зараз вже дуже важко собі уявити цивільне життя і важко пригадувати, яким життя було до війни. Але я все ж дуже оптимістично налаштований. Думаю, що скоро все скінчиться, тому що потрібно робити посівну. Я сам фермер, потрібно всіх виганяти саджати городи. 

Коли ви останній раз сміялися? 

Ми дуже багато сміємося, кожного дня. Щоби так від душі, останній раз сміявся десь дві години тому (до інтерв‘ю — ред.). Знаєте, великий плюс війни в тому, що можна знайти дійсно гідних людей, поряд з котрими нічого не страшно. Тут відкривається справжня дружня, бойове братерство. Щоб там не відбувалося, які би погані обставини не були, ми всі собі дали установку: плакати будемо всі після війни. Зараз нам потрібно тільки сміятися. 

Коли востаннє плакали?

До війни я плакав, мабуть, ще в другому класі: пам’ятаю момент, коли дуже боляче перечепився через дріт. Наступного разу я плакав десь 10 березня цього року. Тоді обстріляли ринок на Героїв Праці, я одразу поїхав туди, щоби запропонувати допомогу. Там була лише одна швидка, вона вже забирала чоловіка, в котрого була дуже сильно розбита нога. Мені сказали, що на трамвайному шляху ще лежить жінка, їй потрібна допомога. Підійшовши до неї, я побачив, що в постраждалої перебиті всі кінцівки, зламані ребра і її взагалі неможна чіпати. Я зняв свою курточку, зробив їй подушку. Вона була у свідомості, відкритої кровотечі в неї не було. Єдине, що я міг робити на той момент, це якомога довше до приїзду швидкої тримати її при свідомості. Я знав: якщо вона втратить свідомість, то навряд чи повернеться. Я тримав її голову та, мабуть, хвилин 15 з нею розмовляв. На жаль, як тільки приїхала швидка, вона померла. Тоді я просто не витримав, сів у машину та заплакав.

Що означає перемога?

У цій війні може бути лише одна перемога — повністю звільнена територія України, з Кримом та Донбасом. Якщо хоча б якийсь клаптик України залишиться під окупацією, буде повторення того, що було в нас вісім років: знову буде очікування війни, накопичування ресурсів у агресора. Тільки агресор зробить висновки і знову спробує піти на нас війною, тільки вже з новішими силами та кращою підготовкою, ніж зараз. 

У в нас зараз є великий шанс здобути справжню незалежність. Не ту, яку ми отримали в 90-х роках, котру нам просто подарували. Якщо ми зараз виборемо та звільнено всю територію України, я думаю і передрікаю, що після цього буде розквіт нашої держави.

Що першим зробите після війни?

От тільки сьогодні я зніму форму, і завтра піду на свою ферму саджати полуницю. Бо я ж фермер.

Харків. Фоторепортажі війни

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

У разі масових заворушень на вулицях міста ми вас повідомимо

X