«Це наша земля». Одноробівка: історії спротиву та відновлення

Золочівська громада — прикордоння з росією. І єдина ОТГ на кордоні від Київщини до Донбасу, яка не була окупована ворогом. З одного боку, на цьому напрямку не було масштабного наступу, немає прямих доріг до обласних центрів, багато пагорбів, полів. З іншого — окупації завадила стійкість захисників на кордоні. Деякі з них заплатили за це життям. 

У перші місяці війни в село Одноробівка Золочівської ОТГ навіть приїжджали вимушені переселенці з Харкова, що втікали від бомбардувань. До кордону тут кілька кілометрів, а від сіл Гур'єв Козачок та Сотницький Козачок, що входять до старостинського округу, менше кілометру. Там кордон взагалі проходить городами. 

Наразі тут залишилася лише чверть від довоєнної кількості людей. На них і лягає тягар відновлення. Говоримо зі старостою Одноробівського округу Оксаною Пуніною.

 — До нас почали приїжджати люди з міста, у наші села, бо тут проживали їхні батьки, дідусі-бабусі. Вони до рідних приїжджали. 

 — А не боялися, що тут кілька кілометрів до кордону, а деінде менше кілометру? 

— Можливо, і боялися, але знали, що у нас ситуація спокійніша. До середини квітня у нас були люди, які приїхали не до рідних, а просто винаймали житло. У нас населення в Одноробівці в рази було збільшено, у рази. Люди могли взяти каву та спокійно пройтися вулицею, хоча надо ближче до приміщення бути. Перший обстріл села був 14 квітня торік, наступний — 26 квітня, і протягом тривалого часу на день по кілька разів. 

Загарбники мстилися за невдачі на Харківському напрямку: зі своєї території гатили з артилерії, мінометів, підіймали у повітря гелікоптери та обстрілювали з них. Умисно били по цивільним, по житловим будинкам, по інфраструктурі. Гарний центр заможного села Одноробівка перетворився на суцільні руїни, всі будинки були пошкоджені. 

«Це у нас кафе “Ірина”. Гарне кафе: захисника, який добровільно пішов у тероборону та загинув. Похований у нас. Гарне кафе, будували своїми руками. Жінка зараз в іншій країні», — показує староста згарище у центрі села. 

У квітні з Одноробівки та найближчих сіл почали масово евакуюватися люди. Наразі тут проживає приблизно 200 людей, це чверть від усіх постійних мешканців. Хто лишився, розповідають, що пережили й обстріли, і страх окупації, але кидати хати не стали: це їхня земля, вони залишаться та все відновлять. 

«У нас тут хазяйство, рідна земля, все своє. Та й де їхати?! Піддержувати хлопців своїх надо, ми їм їсти готували, допомагали. Близько стріляли, дуже було страшно, у підвал піду та кажу чоловікові: “Господі, хоть би ніхто не прийшов, не зайшов!”. Багато де заходили. Но наші хлопці молодці, оберігають нас. Ми з ними спілкувалися, вони вдень і вночі стоять. Дай Боже, щоб усі перемогли та повернулися додому!».

Понад пів року село виживало без світла, газу та майже без води. Через те, що Золочівська громада розташована на пагорбі, звичайні криниці тут рідкість. У селах стоять водонапірні башти, здійснюється централізоване водопостачання. Без світла, під обстрілами налагодити його важко, воду давали по годинах, згодом привозили в бочці.

Комунальники, які забезпечували людей водою, самі потрапляли під обстріли: Григорію «на згадку» в шию ввійшов осколок касетного снаряда. 

— Куди їхати?! Навіщо? Це наша земля, тут народилися, тут і помремо! 

— Було страшно? 

— І страшно, і не тільки. Трохи попав і під обстріли. 

— Це вам в шию попало? 

— Так. Ми якраз обходили скважини свої. Був приліт, і ми якраз попали. У крилі велосипеда дві дірки, у сідлі третя, у шиї — четверта. Касетниками.

Під час активних обстрілів у старостинському окрузі загинули чотири людини. Жертв могло бути більше, якби не своєчасна евакуація та щаслива доля. У двоповерхівку вночі влучила ракета; та люди, яких заблокувало у підвалі, змогли вибратися. 

«Я їх чула, ці прильоти. Один мені здався глухим, а другий — міцнішим. Але я не очікувала, що будуть такого характеру руйнування. Ми підійшли до будівлі, і чесно, мені стало ніяково, я злякалася. Там проживали люди та у підвалі ховалися. Виходить, ті, хто був у підвалі, їх закрило плитою, і вони врятувалися. Тому що це приміщення спочатку було як протирадіаційне укриття», — пояснює Оксана Пуніна.

— Як їх потім врятували? 

— Люди, які поруч жили, туди дорожку відкопали, і вони цілі залишилися. Та й основна частина людей у будинку не проживала.

— Це врятувало? 

— Це врятувало. У нас на другому поверсі жила сім'я з дітками, троє дітей. Тієї квартири зараз немає. 

— А що це прилетіло? 

— Як спеціалісти нам сказали, С-300.

Староста Оксана Пуніна теж якось потрапила під обстріл. Коли з Тетяною Гур'євою вони везли хліб у наближені до кордону села, в їхнє авто потрапив снаряд. У той момент вони порівнялися з машиною наших бійців і зупинилися пригостити їх хлібом. Реакція військових врятувала жінок, бо вони могли згоріти вщент разом із машиною. 

«Машини поряд встали, ми почастували їх хлібом. Хлопці поклали хліб, їм треба було поговорити з Макаричем. Вони відійшли на пару метрів, чують свист, кричать: “Лягай!”. Оксана Іванівна попереду сидить, я ззаду. Кугух!!! І одразу — полум'я. Наше щастя, що не було уламків», — згадує волонтерка Тетяна Гур'єва.

 — Ззаду в нас хліб, у багажнику — теж хліб, тут — документи. Я сиджу позаду водія, Оксана Іванівна попереду. Все. А потім ми намагалися машину заводити, штовхати її. Колеса горіли.
— Тобто ви встигли вискочити, а потім усе згоріло? 

— А горіти почало за лічені секунди. Хлопці кричать. Ми йшли, поки не було другого пострілу. Потім повзли, йшли напівзігнутими. Нас сюди забрали, потім у лікарню. 

В обох жінок — серйозна контузія. Але не повернутися до свого села на прикордонні вони не могли. Комусь потрібно розвозити хліб, зустрічати тих, хто повертається, підтримувати тих, хто пережив обстріли, допомагати ЗСУ та чекати на Перемогу. Вони впевнені: села на прикордонні потрібно відновлювати, адже це й родинні міста, а до війни — прибуткові господарства, цікаві для інвестицій. 

На кордоні, де йдуть бойові дії, свій план відновлення територій. По-перше, це підтримка тих, хто залишився та пережив війну. Не лише гуманітарна, її наразі достатньо. А й психологічна, з людьми необхідно проводити терапію, повертати надію не лише у перемогу, а й у мирне життя.

«Для нас головне, щоби люди морально були спокійні, ситуація спокійна, і ми не втрачали наших жителів. Бо в нас і військові загинули з наших жителів, які нас захищали, і цивільні люди. Дуже у багатьох людей депресія», — констатує староста.

Другий крок — відновлення житла та комунальної інфраструктури. В Одноробівці зараз цим активно займаються. Якщо люди мають куди повернутися, вони повертаються. 

«Взимку люди не були вдома, могла перемерзнути система. Кличуть хлопців, бачать — дім сірий, стіна мокра біля вікна, людей немає, воно й текло потихеньку, текло й текло, аж поки не побачили. Підключена допомога по наданню будівельних матеріалів, у нас приходить допомога від Червоного Хреста, від місії “Проліска”. Матеріали передаються, люди подають документи. Ми знаємо, коли екстрено потрібна комусь допомога: накрити кришу, щоб вода не текла, брезенти, ОСБ листи, шифер. Усе, щоб люди могли зберегти свою домівку».

Крок третій — відновлення фінансової спроможності постраждалих територій. Від власних господарств до великих аграрних, головних платників податків у місцевий бюджет, від якого своєю чергою розвивається ОТГ. Щодо допомоги приватним господарям у старостаті знайшли міжнародних донорів, які зголосилися надати насіння та купити курей людям. Та для великих підприємств повинні прийматися окремі рішення, які зараз лобіює місцева влада. Говорять, щоби людям відновили втрачену через обстріли техніку, збитки через незібрані врожаї та заміновані поля.

«Дуже буде важко. Потрібні кредити з маленькими відсотками. Якщо такі програми будуть із мізерними відсотками, безумовно, вони будуть цим користатися. Й мені здається, завдання держави — надати допомогу нашим підприємствам. Без цього ми не витягнемо», — говорить голова Золочівської ОТГ Віктор Коваленко. 

Щодо інвестицій, то поки не вирішиться геополітична ситуація з росією, на прикордонні не вірять у побудову великих підприємств на своїх територіях. Хоча до війни у них планували відкрити деякі підприємства, зокрема меблевий цех. Ця будова вистояла, лише вікна потрібно вставити. А працювати місцеві готові.

«Якщо нас цим не побороли, ми вирішили, що більше зможемо зробити. Коли нас додому привезли, люди чекали хліба, всі в шоці. До цього у мене були істерики, я кричала: “Все, їдемо, страшно”. Ми приїхали, і тільки тоді я триповерховим матом завалила, і сказала: “Тепер я не поїду! Я виживу, дочекаюся Перемоги”. Хлопці сказали, що вона буде. Але звідси я не поїду», — додає Тетяна Гур'єва.