«Спочатку я сподівався і рахував дні, скільки залишилося… Тепер я думаю, скільки я ще можу зробити», — Валерій Дзех - Накипіло
События

«Спочатку я сподівався і рахував дні, скільки залишилося… Тепер я думаю, скільки я ще можу зробити», — Валерій Дзех

  • Анна Мʼясникова
  • Кирил Гончар
  • 12 мая
  • 3727

З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну багато людей, зовсім не пов’язаних із силовими структурами, стали до оборони країни: хтось доєднався до лав ЗСУ або пішов до тероборони, хтось почав готувати обіди для військових і цивільних за власний кошт або збирати гроші й закривати волонтерські потреби тощо. 

Ми поговорили з Валерієм Дзехом, адміністративним директором Малого театру маріонеток, який доєднався до волонтерського руху. Тепер він разом зі своїм другом їздить до Північної Салтівки, де допомагає військовим і цивільним.

Ми поговорили із Валерієм, якого військові прозвали «Православним», про війну, найяскравіші переживання, майбутнє українського театру, а також про те, як зберегти своє серце задля любові, а не ненависті.


Дозвольте поцікавитися, чому саме Православний?

Ну така історія: з нами зв’язалися військові, і ми почали спілкуватися стосовно ліків. Було православне свято, і я сказав їм: «Зі світом вас!» Мене запитали: «То ти православний?» Я кажу: «Так». І коли ми приїхали й уже познайомилися особисто, один з військових сказав, що буде мене називати Православний. І так якось пішло. 

Валерію, давайте повернемося на два місяці назад. Яким для вас було 23 лютого?

Якщо я правильно пам’ятаю, лягав я спати з якимись такими думками… Істерію підтягувало все більше й більше, багато говорили, що почнеться війна, але я не скажу, що в мене було якесь відчуття… Я розумів, що 24 лютого маю поїхати до Будинку актора й там робити, що планував, — ремонтувати одяг сцени. Із цими думками я лягав спати, бо дуже багато писав про це, я готувався, навіть попередив художницю, що ми маємо це зробити. Це було просто планування наступного дня й усе. Була середа. Я повернувся із занять з дітьми — я виховую дітей у Дитячому театрі ляльок. Я обмірковував якісь нові завдання, якісь нові теми, ми готувалися до нового дитячого театрального фестивалю… Було багато думок, і ця істерія якось мене обходила стороною, бо я до кінця не вірив і не хотів про це думати. Я думав, що все буде в порядку. Так, є проблема, але я вважав, що до цього не дійде.

У вас був якийсь план дій на найгірший варіант розвитку подій?

Я цього боявся. Я боявся потрапити в «місто Донбасу». Я просто розумів, що я не хочу жити там, де зараз є Донбас, — у такому місці, яке бомбардують, яке обстрілюють, де є черги й немає спокійного життя. Я просто розумів, що це таке, бо мій батько військовий. Моє дитинство пройшло у військових казках, з військовими. Я цього боявся й ніяк до цього не підготувався. Протягом восьми років, коли почалася війна на Донбасі, майже кожної ночі перед сном я уявляв себе у складі військових і думав, що б я робив, як би я служив. Це було таке розмірковування на тему, але я завжди розумів, що не можу бути в тих лавах, бо мої думки, мої мотиви, моя позиція антивійськова. Я не хотів навіть наближатися до військових. Для мене головною метою життя було виховання дітей — і своїх, і інших, навчати дітей любити та створювати. 

Прокинувшись 24 лютого, я почав думати, що спершу треба робити і як далі бути, бо люди виїжджають, всюди якась паніка. Перше було заспокоїтися. Мені вдалося це зробити, коли я, маючи друзів у інших містах і України, і Європи, почав писати й дзвонити людям і пропонувати їм свою поміч. З першого дня я почав давати консультації стосовно евакуації. Я не думав, що це буде довго, — я просто займався цим, не думаючи про завтра. Я думав, що зараз все буде, вони закінчать і все. Але потім я зрозумів, що нічого не закінчується, і треба шукати, як бути корисним. 

Спочатку я шукав місця, де є діти, щоб показувати їм вистави у сховищах, але я зрозумів, що на той час це була погана ідея, бо люди всі знервовані, все не для вистав — усі просто намагаються вижити. Тоді я згадав, що є аудіовистави, і максимально почав ті аудіовистави, які були в театрі, пропонувати людям. Таким чином я опинився у волонтерській лаві. Мені подзвонили й сказали: «Ти в Харкові. Давай зробимо так: знайдемо дідусів, бабусь і будемо їм допомагати». Ми знайшли і почали їм допомагати, а мій товариш Льоша, побратим військовий зараз, знайшовся як водій. Він каже: «Давай будемо вдвох це робити, давай будемо водіями». І Льоша привів мене до військових. На кожному посту, через який ми проїжджали, він пропонував нашу допомогу. Десь військові відмовлялися, десь казали, що «добре, ми зателефонуємо»… Так і вийшло. 

Ми почали їздити на Північну Салтівку, бачили, що там відбувається, і просто розуміли, що ми дуже потрібні цим людям і не тільки просто людям, а й військовим, блокпостам. Таким чином ми почали майже жити на Північній Салтівці — зранку до вечора ми там або з військовими, або з людьми. Ми обороняємо від голоду військових, а потім цивільних. Так чи інакше, коли стало питання армії поруч, що ось ти можеш стати до лав і взяти в руки зброю, наш побратим військовий сказав, що тут теж війна з цього приводу — харчі й тому подібне, і не так багато людей їздять туди, куди їздимо ми. Там теж треба допомога, і не завжди саме зброя охороняє людей.

Чи змінилося ваше сприйняття війни?

Спочатку я сподівався і рахував дні, скільки залишилося. Тепер я не рахую, скільки залишилося, а думаю, скільки я ще можу зробити. Нещодавно був дуже сильний обстріл, і я злякався, що буду боятися їхати на Північну Салтівку й залишати свою родину вдома. І оце мене якось перемкнуло.

Мікрорайон на виїзді з Харкова. Фоторепортаж

Моя дочка готується вступати до харківського вишу цього літа. Так вийшло, що я бороню своє рідне місто й те місто, у якому я побудував унікальний театр. Донька продовжує навчання і підготовку до вступу. Вона сказала: «А навіщо кудись їхати, якщо це все все одно закінчиться і перемогою?» Моя дружина з художника стала фармацевтом, вона працює з ліками. Разом зі штабом «Культурний ШОК» — з Олегом Кадановим, Анею Губановою, Дашею Кушнеренко, Павлом Савельєвим, Розою Саркісян і такою великою кількістю людей ми просто створили якусь армію! Ми просто створили армію людей, яка може закривати питання у всіх. Навіть вчора кота знімав з дерева — це теж волонтерська робота.

Що за ці дні найбільше на вас вплинуло? 

Як це не дивно, це звичайна обстріляна автівка, у якій на сидінні водія була іграшка. Ми бачили багато й потрапляли в халепи достатньо багато. Якось ми приїхали на місце, де ми годували людей, там стояла машина, а поруч з нею була лунка. Я підходжу і бачу, що за кермом цієї автівки велика дитяча іграшка сидить. Я тоді згадав, що я лялькар, і моя професія до цієї війни була виховання дітей через мистецтво й казки. Я сфотографував це, задумався і, не знаю, чим для мене була ця картина, але саме це вразило. 

Чи відчували ви втому й вигоряння за цей час? 

Я не відчуваю втому, коли ми там… Коли ми там, час іде по-іншому. Я відчуваю втому, коли я вдома і коли я розумію, що зараз буде той період, коли мені треба буде боротися зі страхом, бо я дуже боюся. Немає дня, коли б я не боявся.

А як ви боротеся зі страхом?

Ніяк. Просто сідаю в автівку й довіряю себе своєму другові. Мені дуже пощастило бути разом з людиною, яка мене, я думаю, витягне з будь-якої халепи, а я зроблю все, щоб мій розум не повів нас туди, де може бути щось погане. У мене один вихід — довіра до мого друга, а далі просто уважність і максимальна самозбереженість. Я не вживаю заспокійливих, а просто довіряю і роблю.

Одного разу, коли нас дуже сильно обстріляли, і треба було їхати, у мене ледве серце не стало. Тоді я почав співати — просто на ходу видумувати пісню. І таке було. А до цього мені військовий, ми з ним говорили по телефону, а нас обох обстрілювали, сказав: «Так, зберися! На війні, як на війні. Ти маєш мені привести оце». І мене це зібрало. 

Яке у вас було найбільше розчарування за цей час?

Паніка. Коли люди виїжджають, не кажучи жодного слова, а потім постфактум кажуть: «Я вже в потязі». Чому люди кажуть «я нікуди не виїду», а потім якийсь хлопок — і фіть, а вони вже поїхали з криками, а потім піде «ну як ви там?». Тобто якісь такі справи… Ну ти вже виїхав, все, ти вже там. Я не буду питати, як в тебе справи, бо я знаю, що добре. І немає необхідності питати, як у мене справи — я живий, все. Зустрінемося — поговоримо… можливо. Це просто дратувало дуже сильно. Це таке розчарування, коли люди думають, що вони в чомусь винні і починають виправдовуватися. Кожен під час війни проявляє себе так, як проявляє, і це нормально. Але чому в перші дні я бачив, як люди набивають автівку з їжею і вивозять її, чому люди не можуть бути свідомими? 

А що викликало у вас найбільшу радість за цей час?

Знаєте, по-перше, я гордий за нашу армію. Це просто… у мене просто слів немає. Я плачу за них, боюся кожного дня. Ми стали друзями, братами просто. Це отакі хлопці! Я гордий за наших людей, які живуть на Північній Салтівці. Вони віддають останнє навіть нам, навіть нам! Вони просто віддають і кажуть: «На, я ще знайду». Вони не беруть їжу, яка не має для них значення, а кажуть: «Віднеси іншим, я сьогодні вже поїв». Я ніколи такою людиною не був. 

Ти розумієш, що ти не знав, що Україна така… Ти розумів, що Україна красива, що Україна співуча, що Україна стражданна, але те, що вона отака… Крепка, чесна, що в ситуації, де немає у людини будинка, бо він просто розвалений, вона каже: «Дай мені трохи хліба, а інше відвези тим, кому потрібніше». Я зрозумів, що є Україна свідома. Ось так. Оце мене вражає.

Давайте поговоримо про театр. Ваш театр завжди просував ідею того, що в кожному є багато світла та любові. Чи з’явилося після цих всіх подій у вашому серці місце для ненависті?

Ні. Знаєте, ми говорили з бійцем і дійшли до того, що треба знищувати ворога. Я з ним згоден, але знищити ворога — це одне, а любити свою землю — це інше. Я люблю життя, я люблю цю землю, я люблю дітей, які народжуються на цій землі, я люблю те, що будують на цій землі. Якщо воно щось погане, я люблю це, але я можу бути не задоволений. Це просто моя думка. Я не розшарований — я так само досі плачу й відчуваю любов, світло. Тому мене й назвали «Православним», мабуть, тому що я завжди якийсь наївний. Є лють якась, але я знаю, що це випробування, бо знаю, що, коли я зустрінуся з дітьми знову, я буду їх далі вчити любові. Я буду казати, що то була справа дорослих людей, а наша справа — робити далі те, що ми маємо далі робити: народжувати, жити, помирати тощо. І все це робити з любов’ю. Немає в мене люті — я так само боюся взяти в руки зброю і в когось вистрілити. Я знаю, що хтось це робить, бо це його робота, а я маю робити те, що я маю робити. Він (Бог) вклав мені в душу такі думки, і я маю їх нести.

Як попри все зберегти ці почуття доброти й любові?

Знаєте, у мене є мама, і в нас всіх є мама. Мама нас вчить любити те, що навколо тебе й насолоджуватися кожною миттю життя, бути вдячним кожній хвилині за те, що ти можеш любити це життя. Якщо ти ненавидиш життя або не маєш почуття любові до життя, до своєї країни, то ти й не захистиш її. Я знаю одне — Бог для когось, для когось розум, для когось наука, для когось ще щось, а для всіх природа, яка зараз розквітає. Воно все зараз живе, втягує в себе життя і дихає. Неможливо не любити! Я думаю, тут немає ніякої поради — тут просто треба дивитися навколо себе й казати, як це класно, що я тут зараз і можу все це спостерігати, і як шкода, що хтось не може цього робити. Лють, злість якась, вона не порадник ні військовому, ні поліцейському, ні волонтерові — нікому. Немає такого генерала або офіцера, який скаже: «Лють, давай. Ненавидіти треба!» Ні, це буде лише заважати — тільки розум, сприйняття ситуації, повна концентрація і чітке розуміння своєї мети. 

Хтось сидить у окопі й думає, що зараз по його домівці б’ють ракетами, але , якщо він буде ненавидіти все, він нічого не зробить. Він має постійно любити свою домівку, постійно любити свою землю і свою родину, де б вона не була, і розуміти, що саме через це він тут, і саме через це він виживе, повернеться живим і переможе. Саме тому що він любить і він вміє це робити. А оті… вони нікого не люблять.

Що зараз із театром маріонеток?

Він працює на перемогу! Кожен член нашого театру знаходиться у різному місці. Наприклад, є актриса, яка знаходиться в місті й робить блендажі, є актриса, яка купує ліки, є актор, який на сьогодні грав виставу в метро, є актриса, яка розносить продукти в районі Харкова, є люди, які виїхали у Європу й намагаються знайти нам гроші, щоб щось передавати. Усі при ділі, всі на своїх місцях. Так склалося, коли все починалося, що всі якось розірвалися й постійно переписувалися, бо відчували провину, що вони не тут і не були нічим зайняті. А зараз всі настільки зайняті, і кожен зайнятий там, де він має бути, і кожен робить те, що йому і треба робити. Це і є зараз театр маріонеток.

Якщо казати загалом про майбутнє українського театру, чи буде якесь переосмислення після війни взагалі ролі театру?

Мені здається, що так. Спочатку буде дуже сильна рефлексія — кожен намагатиметься щось сказати. Це буде класно і це буде правильно, бо треба буде кудись ті емоції й відчуття віддати… Це буде дуже сильна рефлексія, вона вже є. Артем Вусик вже у Львові зробив театр «Варта» і робить там вистави. Це класно і я дуже гордий, що він там і це робить. Ковшун зараз робить театр або виставу у Вінниці з нашою актрисою. Театр «Каламбур», який застряг у Фінляндії, зараз там робить гастролі. У них вистава називається «Біжи». І це теж класно, але це рефлексія. А потім, після цієї рефлексії, мені здається, почнуть розквітати квіти… Почне серце битися дуже сильно й буде битися з любов’ю, бо ми зараз маємо злити всю ту лють, яка в нас кожного дня накопичується. Ми це все віддамо, а потім почнемо роквітати, і кожен побачить, наскільки він глибока людина й наскільки він може бути пророком якоїсь свідомості. Він буде робити такий театр, який буде хотіти робити, і глядач буде іти за театром. Не театр буде йти за глядачем і робити якісь пусті вистави заради грошей… Мені здається, потім такого не буде. Всі будуть робити те, що буде розвивати перш за все нашу країну. Це буде конкуренція, і це вийде на новий рівень. І ми будемо казати про мистецтво не з точки зору. як я його бачу, а з точки зору, як я це відчуваю. Мені все одно, скільки грошей я на цьому зароблю — мені важливо, аби це мистецтво розвивало тих, хто зараз живий, хто вижив і пройшов цю війну.

Що, власне, для вас перемога?

Якщо просто перестануть бути воєнні дії, то це не перемога. Це просто якась пауза, відтяжка й тому подібне. Перемога — це коли вони перестануть сприймати нас, як бовдурів, а почнуть розуміти, що це — країна, і тут не якийсь там хохол, а справжні люди, тут нація. Громадяни цієї країни тобі можуть таких наваляти! Це правда. Я сьогодні привозив військовим корм для собаки, який б’є чужі танки, тому я купив йому за свої гроші найдорожчий корм, бо я розумів, що ця собака буде бити ці танки ще довго. 

Для мене росія — це країна, якій треба показати її місце. І її місце зараз змінилося. Може, вона там розуміє молодший — не молодший брат... Знаєш що? Іди до себе до хати, запни пельку й сиди там мовчки, розберися зі своїми тараканами! Тут мій дім, моя родина, мої брати, мої сестри і батьки. А зараз немає людини, яка не може бути мені батьком — зараз всі мої батьки… Тут всі мої діти, тут всі мої брати, тут всі мої сестри. У мене є друг військовий, і його сім’я — вже моя сім’я. Я захищаю їх тут, а він захищає їх там. 

Для мене перемога — це коли вони зрозуміють своє місце, зрозуміють, що нєфіг їм сюди суватися. Я нічого не маю проти людей, які живуть в росії і співчувають, мабуть, або просто там живуть, але я маю проти тих, хто лупить ракетами й пишається цим. Московія — це просто ширма, яка зажралася. Їм треба показати, що «не поперхнися, бо буде дуже боляче». Вони вже це розуміють. Вони настільки слабкі й настільки нерішучі, що бояться це визнати. Вони вже отримали тут повну порцію всього, їм вже немає чого тут робити… Хоча ні — копати наші землі, коли ми переможемо, нехай відбудовують це все.

Перше, що ви зробити після перемоги?

Я думав про це і в мене навіть були якісь плани… Я буду казати всім тим, з ким я до цієї перемоги прийшов, дякую. Я буду просто обіймати й казати: «Спасибі тобі за те, що ти був поруч». Оце перше. 

Я знаю, без яких людей я б і зараз не прийшов би до цього. Є багато людей, яких я раніше або не знав, або просто не розмовляв з ними, які тепер стали моїми друзями, братами й сестрами. Я буду намагатися прийти, обійняти й сказати, що «ти для мене значиш дуже багато, і ми з тобою були разом у цей нелегкий час». 


ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

Оперативні та перевірені новини з Харкова

X