Система, в якій нас немає | Накипело
img

Наталя Курдюкова

  • 10 июня
  • 1365

Система, в якій нас немає

Почну з того, що цей текст не про корупцію, боротьбу за права або незадоволеність владою. Скоріше і про все одразу, і про трохи інше.

На днях зі мною сталася маленька та в принципі у світі нинішніх глобальних проблем несуттєва ситуація. Тим не менш вона стала для мене таким собі хімічним концентратом для прояву тектонічних зламів, які ми, на жаль, так у собі досі і не вирівняли за цей дуже примарний пострадянський (примарний, тому ще додавання «пост» насправді умовне, тому все ще радянський) період. Чому злами? Тому що те, про що я буду писати, — це злам, такий собі перекос, нерівна поверхня, а саме викривлення, яке все ж таки має бути виправленим. Це було зроблено абсолютно свідомо, приблизно 100 років тому. У нашому суспільстві було витерте, розмазане, розчавлене та викреслене з відчуттів таке поняття, як «людина». Точніше, людина як суб’єкт, як повноцінна ланка буття. Є система, і немає людини.

Спочатку кілька флешбеків. Нічого унікального, впевнена, таких ситуацій у кожного — море без краю.

— 17 років тому. Я з маленькою дворічною донькою в місцевій поліклініці на фізіопроцедурах після перенесеної хвороби. Кабінети на сьомому поверсі. Донька після процедури проситься в туалет. Питаю в медсестри, де саме він знаходиться, нас відправляють на другий поверх. Я точно знаю, що туалети є на кожному. Прошу нам відкрити. У відповідь чую про «наглу мамашу», яка «стид потєряла», а цей туалет «тільки для робітників». Прошу відкрити, бо розумію, що ми не дійдемо, ліфт не працює. У відповідь чую вже, до речі, від прибиральниці: «Як вам не соромно! А якщо б у вашу квартиру прийшли незнайомі люди і стали проситись у туалет?!». Ні, мені не соромно, бо я, на щастя, не у вас дома, а в районній поліклініці, яка існує і з моїх податків теж. 

— 15 років тому. Я з маленьким сином у лікарні. Підозра на грижу, треба провести ніч у лікарні для перевірки. Син отримав неабиякий стрес, бо провів деякий час без мами в передопераційній. Надвечір трохи заспокоївся та попросився погуляти. Де це робити в лікарнях? Звісно ж, у коридорах). І, звісно ж, нічого навіть наближеного до розваг дитини в дитячих лікарнях немає. Тож він просто пробігся туди-сюди, заліз на стул біля посту медсестри, яка була відсутня, зліз з нього та ще зробив кілька рухів. Що я вислухала в процесі? Що я «безвідповідальна мати», «він не має права торкатися», «ви не маєте права виходити з палати», ну і «як вам не соромно?!». Набір претензій там, здається, стандартний.

— 3 роки тому. Реєстратура однієї з онколікарень. Лікую маму. У черзі достатньо багато людей похилого віку, яких через одного відправляють шукати свої картки по кабінетах, тому що на місці вони відсутні. Люди тихо й покірно йдуть згадувати, де саме вони були останнього разу протягом свого, як правило, тривалого лікування. Черга доходить до мене. Звісно ж, я сперечаюся, намагаюсь довести, що це їхня робота слідкувати за картками та збирати їх по кабінетах. Чим викликаю неабияке здивування робітниці реєстратури і щиро радію, що там стоїть не мама і я хоча б ці удари можу взяти на себе і таким чином трохи полегшити її боротьбу з хворобою. Звісно ж, один з аргументів — «як вам не соромно, старші люди от йдуть мовчки і шукають, а ви молода, вже б встигли півлікарні оббігти!» Ні, мені не соромно.

— Є кілька історій з реанімацією, і, здається, їх навіть немає сенсу згадувати, бо про це взагалі неможливо писати без сліз. Так було з моїм сином, і я ніколи не забуду, як він впився в мене, коли його, дворічного, через два дні після операції вивезли з реанімації зі словами: «Забирайте, бо з ним неможливо, він постійно проситься до мами». Так було з моєю мамою, яка так і пішла від нас у реанімації, одна, без рідних. Такі історії є в багатьох. І це, як на мене, чи не найяскравіший приклад знецінення людини, як такої. Людини, яка не має права на тепло близьких у найскладніші для себе часи. Людини і не людина навіть, а лише проблема, яка заважає системі. 

— І, нарешті, як то кажуть «новітні часи». Кілька днів тому. Поїзд Івано-Франківськ – Київ має бути в Києві о 17:20. Укрзалізниця в розділі «доїхати з пересадкою» продає квиток на наступний поїзд Київ — Харків, який від'їжджає о 18:02. Півдороги провідниця збирає по вагону інформацію про те, у кого які пересадки, попереджає, що може бути затримка, але заспокоює, що все під контролем, усіх посадять «якшошо» на інші потяги і вона з усіма на зв’язку. На питання «чи реально затримати на кілька хвилин експрес до Харкова, щоб він забрав нас» (бо я до Харкова в поїзді не одна), каже, що так і «всі» в курсі про затримку. При цьому постійно з кимось спілкується телефоном, здається, з черговою по вокзалу. Ну ок, сподіваємося на краще. 

Поїзд запізнився майже на годину. Експрес до Харкова поїхав за 12 хвилин до нашого прибуття і, звісно ж, нікого не чекав. З усіма питаннями нас відправили до чергової по вокзалу. Я пішла одразу до неї.

Так, я не вибачаюсь у таких випадках, я одразу питаю, які є варіанти вирішення проблеми. А варіанти такі: наступний поїзд тільки зранку, після карантину вечірні потяги ходять через день. Треба йти в інший зал, взяти якусь довідку, що поїзд затримався. Але чому я маю брати якусь довідку? Я ж не затримувала поїзд! Так, але інакше ми не можемо підтвердити, що поїзд затримався. Іду. У вікні кажуть, що треба йти роздрукувати квиток, бо наявність електронного, то «вообще» в цьому випадку не документ. Упс. Ну так роздрукуйте його самі, у вас же все в базі є. Ні, у нас немає доступу до бази, і вам треба роздрукувати квиток у приватній конторі, яка знаходиться в центрі вокзалу. Тобто я маю піти й віддати три гривні приватній конторі за вашу помилку? Так, бо в нас немає доказів вашої присутності в поїзді. Тобто роздрукований квиток буде доказом, а відсканований квиток у вашій базі ні? У нас (адміністратора на вокзалі «на мінуточку») немає доступу до бази. Упс.

Потім ще раз була чергова по вокзалу, потім «будь-яке вікно», де мені мали поміняти квиток на ранковий рейс, але виявилось, що по роздрукованому інтернет-квитку це було неможливо, потім чомусь каса повернення, де мені оформили повернення квитка, хоча я просила саме обмін на такий самий квиток 1-го класу тільки на ранковому рейсі. Потім розбірки касирів між собою, хто кого і чому не почув і чому мене футболять з вікна у вікно. Загалом цих різних вікон було 7. Потім на питання, а де мені можна провести ніч, пропозиція зробити це в залі очікування на другому поверсі з кріслами. Дякую, але у вас є сервісний центр, де є більш-менш цивілізовані умови з душем та ліжком. Так, але він платний. Я навіть не питала, скільки, з принципу. Але це все було вже не так важливо. Головне в цьому, що на моє питання до чергової по вокзалу, чому не затримали на кілька хвилин наступний потяг, щоб забрати пасажирів, вона відповіла, що це «не рішає», це рішається «вище» і це треба було нам дзвонити на гарячу лінію або шукати начальника потяга. Упс. Вибачте, а навіщо ж тоді провідниця постійно телефонувала вам та запевняла нас, що всі в курсі? Якщо вся ця ланка просто зупинялася на вас? То вона виходить просто спілкувалася з космосом? 

І знаєте, у всіх цих випадках у мене немає претензій до конкретних людей. І ні, справа тут зовсім не в так званому людському факторі. Вони не хороші й не погані. І я зовсім не хочу нікого образити. Справа в тому, шо цих людей не існує, ось цих медсестер, прибиральниць, провідниць, чергових по вокзалу, касирок — їх немає. Є тільки сіра маса, яка перетікає з одного вікна в інше та ні за що не відповідає. Бо на всі мої питання, я чула одну стандартну відповідь: «Це від нас не залежить, ми це не вирішуємо». Ну так, який сенс мені сперечатись, якщо вони реально ніхто в цій системі координат, їх просто немає! Так само для них немає мене.

Я —  проблема, яка прийшла поковиряти цю систему, тому що підняла галас та стала ставити питання. А інші просто тихенько прийшли, взяли довідку, роздрукували, повернули кошти та поїхали маршруткою, і оце не стали «корчити з себе велику цацу». І не створювали зайвих проблем ні собі, ні іншим. І я кожного разу в такій ситуації стою перед вибором: піднімати галас чи просто розминутися з цією системою в нашому космосі. 

Як це було зроблено? Якими інструментами? Як у кількох поколінь відключили цей, фактично життєво необхідний чинник так, що це вже майже вросло в генетичний код? Боюся, що відповідь проста: скасування приватної власності, голодомор, репресії, розстріли, неможливість зберігати сімейні реліквії, переселення з місця на місце, викорінення власного минулого, страх, страх і ще раз страх. І сором. Просто за те, що ми є. Ми як окремі суб’єкти не маємо існувати, є тільки система. 

Якщо ми цього не змінимо, нічого не зміниться навколо. Реально немає сенсу боротися з корупцією або за якісь права, або бути незадоволеним владою. Немає сенсу в наших претензіях до окремих лідерів. Бо їх немає. Є система. Відповідно, вони ні за що не відповідають. Ми 30 років ходимо по колу і не робимо головного — не робимо людину суб’єктом, навколо якого вже будується решта. У нас не може бути потужного малого підприємництва —  основи, навколо якої будується здорова економіка, бо апріорі система не налаштована на підтримку підприємця як суб‘єкта, вона налаштована на власне виживання, все. 

У кожному з описаних мною випадків були свої розв'язки. І практично я майже ні на що не впливала, тільки підіймала галас. Звісно ж, я для багатьох навколо «безвідповідальна мати», «нагла мамаша», «лінива дівка», «нестримана особа», «скандальна баба». Такі, як я, дуже не зручні, і я ще не найскладніший варіант. Якщо людина все ж таки намагається довести справу до кінця, вона стає «інакшою», частіше таких називають «неадекватними» або «асоціальними». Система їх вичавлює.

Я народилася в родині звичайних радянських інженерів, із, мабуть, не зовсім здоровим відчуттям власної «суб’єктності». Я не пишаюся цим, просто констатую факт, так сталося, і це не полегшує мені життя. Скоріше, навпаки, бо мене таки на вокзалі зірвало. Після 6-го вікна. Я плакала і не могла зупинитись. Зазвичай я все ж таки тримаюсь. До 7-го вікна заспокоїлась, забрала квитанцію на повернення грошей, сама купила собі квиток, звісно ж, дорожче, ніж коштував повернений, бо цей був куплений перед відправленням. Та зняла нормальний готель біля вокзалу. Ні, у мене невеликі можливості і я не про це, але мені було вкрай необхідно повернути в собі людину.

ПОДПИШИТЕСЬ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПЕЛО, чтобы быть в курсе свежих новостей.

Еще от автора

Стрим-трансляции, видео, видеопрезентация, репортаж, фотосъёмка, статьи

ПОДПИШИТЕСЬ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПЕЛО

В случае массовых потасовок на улицах города мы вас оповестим