Життя на паузі: історії мешканців Харківщини, які вимушено покинули домівки

Харківська область з перших днів повномасштабного вторгнення росії потерпає від ворожих бомбардувань. Через війну тисячі українців та українок евакуювалися до безпечніших місць. Понад 400 людей знайшли тимчасовий прихисток в одному з санаторіїв області (з міркувань безпеки не називаємо його). Ми поспілкувалися з родинами із Харкова, Слатиного та Прудянки про життя під обстрілами, втрати та переїзд.

«Повертаю голову — бачу шматок червоного вогню. І летять усі вікна»

Ганна Бурменко та її чоловік покинули Харків за місяць після нападу росії. Подружжя мешкало в Індустріальному районі. У березні в їхню багатоповерхівку влучив снаряд. 

«Ми сиділи вдома: були обстріли, й були. Нікуди не бігли: не боялися, доки одного дня не почули вибух. Ми з чоловіком були на кухні. Снаряд влучив у другий поверх будинку, ми жили вище. Ракета з торця будинку летіла. Я повертаю голову — бачу шматок червоного вогню, а зверху — блакитний. І летять усі вікна. За нашим будинком згоріли три машини. Тоді ми пішли в підвал, я сиділа, тільки зуби цокотіли», — каже Ганна Костянтинівна.

Ніч пройшла в підвалі будинку, а далі жінка попросила прихистку в школі неподалік. Чоловік не схотів йти туди.

«Мене щось вкусило, пішла алергія на руці, тож я пішла в школу. Знала, що там люди живуть. Директор добрий був, людей оберігав. Де ми сиділи, були тільки дорослі, в іншому приміщенні були й діти. Там спальний корпус, навчальний — під кожним був підвал. Стояли ліжка з матрасами. Давали й ковдри, але ми брали свої. Нас годували там», — пригадує харків’янка.

Разом із Ганною Бурменко в підвалі школи ховалися 40 людей. Поміж обстрілами жінка приходила у квартиру, аби навідати чоловіка, прийняти душ.

«Бувало, десь об 11:00 прибіжу додому: чоловік мені їсти наготовить, я поїм та бігом назад, бо починають бахати. А потім ми тільки з підвалу виходили, як починали бомбити. Одного дня прибігла додому, і як бахнуло: прилетіло в квартиру на першому поверсі через дім від нас. Вбило молодого хлопця та його матір уламками. А в підвалі залишилася дитина на руках у жінки», — зітхає Ганна.

Найстрашніше було під час обстрілу школи: ворожий удар зруйнував кухню та кабінет директора. Подружжя вирішило евакуюватися в безпечніше місце. Волонтери привезли їх у санаторій. Літня пара мешкає в невеликому двокімнатному номері. Документи, кілька речей та мультиварка — все, що нагадує довоєнне життя. Більше речей не брали: нема куди. У санаторії переселенців годують безкоштовно, волонтери привозять ліки, одяг. Подружжя на знак подяки допомагає прибирати територію.

У квартирі Бурменків зараз неможливо жити. Після обстрілів на будинку утворилися тріщини, сходи на поверхах відійшли від стіни.

«Перекошені двері, важко було зайти. За плінтусом дірки, батареї зірвані. Чоловік їздив забивати вікна. А потім все вибило, як влетів снаряд», — додає Ганна Костянтинівна. 

Подружжя має двох синів, з якими спілкується щодня. Один живе в Ольшанах, інший наразі в Чехії.

«Син, який в Чехії, переживав, плакав. Знав, що нам нема куди повернутися. Коли дізнався, що ми тут, трошки заспокоївся. Дзвонив щодня, питав, як ми», — розповідає зі сльозами харків’янка. 

Що робити після війни, жінка не знає. Коштів на існування пенсіонерам наразі вистачає.

«Це велике питання. Буває, ночами не сплю, думаю за нас і за сестру, вона за цей час сива стала. Ми зустрічалися, коли їздили в Харків. Показувала: там розбито, там. Не в неї, поруч, але що таке в приватному секторі жити», — додає Ганна Бурменко.

«Лежав у хаті та сподівався, що прилетить»

Тетяна та Сергій Ткаченки розповіли журналістам «Накипіло» їхню історію в надії знайти допомогу в лікуванні онкології. На жаль, на момент публікації Сергій помер. Коли ми знайшли контакти волонтерів, було вже пізно. З дозволу Тетяни Ткаченко розповідаємо, як подружжя проживало хворобу та війну.

«У чоловіка лімфома. За три місяці війни хвороба прогресувала, його стан погіршився. До цього він міг сам вставати, ходити, а зараз вже без допомоги не встає, дуже слабкий став», — казала нам під час зустрічі Тетяна.

Сергій захворів у 2017 році. Він пройшов три курси хіміотерапії, у Харківському обласному центрі онкології тричі ставили різні діагнози, але жоден не підтвердився. Торік подружжя їздило в Київ на біопсію. Після неї в чоловіка залишилася рана на шиї, яка не загоювалася.

«Лікарі сказали, що не знають, що з чоловіком робити, бо після останньої хімії в нього збільшилися лімфовузли, на руці був хімічний опік. Він розпух. Треба було четвертий раз різати, підтвердити діагноз. А як почалася війна, ми залишилися нікому не потрібні. Всюди одна історія — сімейний лікар. А що він може зробити», — говорить Тетяна.

На момент нашого спілкування чоловіку було важко розмовляти.

«Наче в мене нічого не болить. Але стало важко ковтати та навіть воду пити через слабкість. Сімейний лікар, який у нас був у Слатиному, зараз під окупацією в Козачій Лопані. Спитати нема в кого, у Дергачах лікарів нема. Що робити — не знаю, а воно мене придушує потроху», — казав тоді Сергій.

Подружжя три місяці жили під обстрілами в Слатиному Дергачівського району, не маючи змоги виїхати через брак коштів і хворобу Сергія. Між обстрілами жінка бігала за гуманітаркою. Як потеплішало, посадили город. Обстріли перечікували в будинку. 

«Лежав у хаті та сподівався, що потрапить», — визнавав Сергій.

Пара вирішила виїхати після загибелі сусідки.

«На нашу вулицю прилетів снаряд та зруйнував хату сусідів: там загинула жінка, з якою я дружила. Тоді стало жахливо. Із нашої вулиці всі повиїжджали, і я залишилася одна з чоловіком в хаті», — пригадувала жінка. 

Евакуюватися допоміг сусід-волонтер. Він вивіз подружжя, маму й брата Тетяни в санаторій. Жінка прихопила кілька речей, ковдру, подушку для чоловіка. Після виїзду Ткаченків обстріли селища посилилися. Чи цілий їхній будинок, родина не знає. У санаторії їх забезпечили інвалідним кріслом, перев’язувальними засобами та маззю для шиї. 

«Ліків немає, бо не призначали. Лікування полягає в тому, що я обробляю рану. Якби встановили точний діагноз, може, якесь лікування б назначили», — зітхала героїня.

Як бути далі, сім’я тоді не розуміла.

«Ми не знаємо, куди їхати, і коштів на поїздку немає. Коли виїжджали, схопили документи. Останні роки всі кошти в нас йшли на лікування. Коли чоловік перестав працювати через хворобу, я вдома доглядала за ним. Зараз не загадуємо на завтрашній день — живемо сьогодні. Є надія, звісно», — казала Тетяна.

«Думали, що повернемося, що за тиждень усе закінчиться, і будемо відновлювати. А так не вийшло»

Марина з чоловіком за рік до повномасштабної війни придбали будинок у Прудянці Дергачівського района. Почали ремонт: зробили опалення, облаштували ванну кімнату. Наразі їхня домівка перетворилася на купу брухту: частково впала стеля, зруйновані дві стіни, інші — у тріщинах. 

«Ми сиділи в погребі, і щось влучило. Все почало сипатися: ми думали, що нас засипає, а то наш дім руйнувався. Це було страшно та неочікувано, діти дуже перелякалися», — каже Марина.

Пару днів родина провела в сусідів. Залишатися в будинку було неможливо. Про санаторій дізналися від мешканців селища, які раніше туди виїхали. До того ж мама та брат Марини вже перебували в санаторії. Родина виїжджала на потрощеній машині.

«Вона стояла у дворі, коли попало в дім. На неї посипалася цегла, вікна повилітали. Машина деформувалася, але головне, що нас довезла. Ми майже нічого не взяли, окрім дитячих речей. Думали, що повернемося, що за тиждень усе закінчиться, і будемо відновлювати. А так не вийшло», — розповідає жінка.

Марина пригадує 2,5 місяці життя в Прудянці: світло зникло практично одразу після початку війни, їжу готували на газу. Ще була піч, яку розпалювали дровами. 

«Ми не вірили, що почнеться війна. Коли їхали на роботу 22 лютого, в Дергачах бачили багато техніки, нам казали: не переживайте, це навчання, все буде гаразд… А 24 лютого ми прокинулися від вибухів. Перші дні були жахливі, потім стало трошки легше. Магазини практично не працювали. Поки було можливо, давали гуманітарну допомогу. А так — якесь хазяйство було, консервація. Зовсім поруч була окупована частина, усього за кілометр. Ми намагалися не ходити селом, бо на нашій території були озброєні солдати (ворожі — ред.). Вони нікого не чіпали, але ми намагалися заходити в двір, коли бачили їх», — додає героїня.

Під час обстрілів родина спускалася в льох. Найбільше нервувала дворічна Настя.

«Вона сильно боїться вибухів, взагалі гучного шуму. Як наставав вечір, вона брала речі й казала: “Мамо, ходімо в погреб”. Старший син, йому дев’ять, все розуміє, але й менша також знає: як щось бахкає, треба бігти ховатися», — розповідає Марина.

У селищі майже не залишилося вцілілих будинків, зруйновані магазини, школа. Багато осель вигоріло через вибухи. Більшість людей виїхала: село ніби вимерло. 

«На вулиці нижче від нас бабусю вбило. У дім попав снаряд, і вона просто згоріла: була лежача, не могла нічого зробити. Її син на пару днів виїхав, думав, що повернеться. У селі були родичі, бабусю не залишили саму. Багато людей поранило, вони самі собі робили перев’язки. І ще одну жінку в середині села вбило», — каже жінка.

Марина з чоловіком залишилися без роботи: завод у Дергачах, на якому працювало подружжя, зупинився. Батько знайшов нову роботу в селищі неподалік, поки Марина з дітьми живе в санаторії. Родина бачиться на вихідних. 

«Тут умови гарні. Погано тільки, що немає гарячої води в номерах, потрібно ходити за нею. А так все необхідне видали», — каже жінка.

Дев'ятирічний син закінчив третій клас дистанційно в школі в іншому селищі. Хлопець мріє про ролики, адже власні залишилися в Прудянці. 

Діти найбільше сумують за іграшками: їх завалило, коли зруйнувало будинок. Вдалося знайти улюблену ляльку-немовля, яку Настя ласкаво називає Вітєю (на честь дідуся, який її подарував). Кілька іграшок привезли волонтери. Під час нашої розмови маленька Настя дістає з-поміж іграшок м’яке кошеня. Його дівчинка кличе «Білочкою».

«У Прудянці в нас була кішка на ім’я Білочка. На жаль, ми не змогли її забрати: вона вибігла з хати, ми її не знайшли. Забрали тільки собаку. Тому Настя тепер усіх кішок називає Білочками», — пояснює Марина.

Марина вірить у перемогу України та розмірковує, як будувати життя далі.

«Ми думали шукати житло, бо без чоловіка важко і мені, і дітям. Вони звикли, що тато постійно поряд. Мабуть, будемо щось знімати, адже наш будинок ніхто не відновить, або це буде після закінчення війни. Однак ніхто поки не знає, коли. До зими щось вирішуватимемо», — ділиться планами жінка.