«Висаджує, коли надсилають запити, які не можеш одразу закрити», — волонтер, актор, музикант Коля Михальченко

окупанти вбили тисячі українців, змусили мільйони виїхати за кордон. Але їм не вдалося українців зламати. Чорні пакети, які вони приготували для нас, знадобилися їм самим. Наша армія б’є загарбників на суші, на воді й в повітрі. Всі ми до кінця життя у боргу перед нашими Воїнами.

Але я хочу сказати про інше. Лише після повномасштабного вторгнення влада усвідомила: головне для української держави — боєздатна армія, інакше не буде нічого й нікого. Роками реформи проводилися всупереч бажанням можновладців: багато брехали, багато розікрали. Треба чесно сказати: якби не волонтери й волонтерські фонди у перші тижні нападу, якби не зґуртованість народу, система могла посипатися, адже багато чого на фронті не вистачало. Запит у багатьох випадках закривали активісти. 

Зараз ситуація значно покращилася. Шоломи, бронежилети тощо закуповуються переважно державою. Завдяки домовленостям керівництва з міжнародними партнерами до нас постійно йде важка техніка. Але дрони, машини, приціли, навіть шкарпетки досі купують волонтери. Чому постачання всього необхідного неможливо налагодити на дев’ятому місяці війни? Питання відкрите.  

Коля Михальченко — один з тих, хто закриває певні потреби бійців. Він починав у лютому з закупівлі енергетиків і кави для хлопців і дівчат на блокпостах. Зараз Коля ганяє машини для різних підрозділів. Тому ми не втомлюємося нагадувати: підтримуйте волонтерів, адже саме вони — прямий зв’язок із нашими захисниками. Кожна гривня — важлива. 

Як для тебе почалося 24 лютого?

Не дуже, тому що я був напідпитку. Прокинувся за скляночкою водички і почув вибухи. Випив водички та пішов збирати тривожний рюкзачок.

А ти відразу зрозумів, що це «воно»?

Я десь в глибині себе дуже сподівався, що це провокація, що воно повибухає, і потім будуть якісь політичні заяви, щось там хтось буде робити. Мені так не хотілося вірити, що далі почнеться історія, в якій буде треба, по-перше, в цьому стані приймати дуже багато важливих рішень. І мені це не подобалось.

Які ти рішення приймав тоді?

Ми спочатку виїхали за місто, бо там була машина, і вже потім, коли я трохи поспав, коли я трохи напився чайочку, коли зміг думати, я вже прокинувся вдруге, і подумав: «Може, наснилося, може, не все так страшно». А телефон розлітається, червоний, новини несуться, друзі пишуть. Я такий: «Ага, ну, окей». І на той момент моя дружина (бо я розлучився) виїхала з міста у Львів, бо ми вирішили, що так буде краще. А я залишився, тому що, по-перше, я точно не хотів їхати з Харкова, по-друге, я взагалі нікуди не хотів їхати. І я точно знав, що якщо я кудись поїду, то в мене там немає ані друзів, ані можливості щось «кружить», а тут я вдома. Я знаю, що в мене є і друзі, і знайомі, і якісь варіанти… Я припускав, що треба буде чимось допомагати, і тому таке — залишився.

І чим займався в перші дні, окрім сидіння?

Перші два дні, поки нічого не було зрозуміло, — в підвальчику, потім в ОДА (Харківська обласна державна адміністрація, — ред.), після ОДА — самоорганізована волонтерка: їжа місцевим, кава, чай. Серед військових я ще нікого не знав, і, умовно кажучи, кого на вулиці зустрічаєш: «Добрий день, вам там молоко, хліб, чай, кава, вода. В нас є, де набрати». Якась така двіжуха. Потім ми з Деном Галушкою (продюсер, волонтер, — ред.) почали допомагати друзям, які писали на кшталт: «Ми вам відправили ключі, відправте нам поштою теплу куртку, кроси та ще якісь речі, а далі винесіть всю хату на потреби всіх, кого ви знайдете». І ми займалися таким благодійним «мародьорством».

Як військові, до яких ти підходив, реагували?

Я так підходив і до військових, і до цивільних. Тоді був кураж, бо точно знав, що їдеш, і в тебе у машині багато всього: енергетики, цигарки, печиво, шоколад. На будь-якому блокпості, яких в місті було багато, віддаєш. Тобі кажуть: «Дякуємо, їжджай». Ти такий: «Окей». І всі нормально це сприймали. Потім почали з’являтися випадки, коли кажуть: «Нам не треба, везіть далі». А ти кажеш: «Я не знаю, куди везти далі. Ви типу треті люди, які відмовляються». Я в область виїжджав. «Твіттер», донати, закупівля. Виїжджаєш в область, катаєшся по блокпостах, підганяєш «Снікерси» і каву. 

Ти першого березня був в ОДА, коли туди прилетіло?

Так.

Ти не перший, хто нам розповідає про перше березня і про ОДА. Як тобі було? Що пам’ятаєш?

Я пам’ятаю все. І найбільш чітко пам’ятаю перше відчуття, що здавалося, що ОДА — дуже безпечне місце, бо багато людей, об’єднаних ідеєю. Тебе це супер розслабляє. Ти думаєш: «Я тут в безпеці». І після першої ракети відчуття, що це — нереально, цього не може бути. І потім друга ракета. 

Ти розумієш, що окей, це відбувається, треба щось робить, почали щось робить. Потім бачиш перших загиблих, і в тебе, як в людини цивільної, ламається картинка, тому що ти знаєш, що ти маєш з другого поверху зібрати всі подовжувачі та обігрівачі зі спальниками. І ти біжиш з обігрівачем, передаєш його у вікно і бачиш, як там з сусіднього вікна передають людей в ковдрах. І ти такий: «Що відбувається взагалі?» 

І потім пам’ятаю, як стало страшно у наступні дні, коли прилетіло в «Паралель» (бізнес-центр «Паралель’50», знаходиться за будівлею ХОДА, — ред.), потім коли у двір прилетіло. І ти думаєш, що ага, отам пощастило, тому що пішов з того місця, де перекриття впали; ага, отам пощастило, бо спустились випить чайочку. Отам пощастило, бо не ви працювали там в той час. І думаєш: «Ти ж не можеш бути таким везучим завжди». І оці думки не подобаються. Ти хочеш бути продуктивним, а ноги дерев’яні, і ти все робиш, але з великим зусиллям. І потім сидиш, дихаєш, куриш і думаєш: «Ну, кльово».

Як ти перейшов від хаотичного волонтерства до більш системного?

Є в кожного, принаймні мені хочеться в це вірити, що так і є — є бажання дістати все всім і на вчора. І коли ти намагаєшся відповісти на кожний запит. У результаті не привозиш нічого, і це жах. У мене такого, на щастя, не було, але дуже химерне відчуття, коли тобі пишуть військові й кажуть: «Нам треба оце, оце й оце». А ти кажеш: «Нє». Ти відчуваєш себе…

А чому ти кажеш «ні»?

Тому, що розумію, що не зберу на це гроші. Бо є там, наприклад, збір на дрон, який «з хрустом» іде, але іде, і його треба до кінця тижня дожать. І якщо я зараз скажу людям, що я збираю ще на якусь штуку… Скільки буду на це збирати — місяць? А просять на вчора, як у всіх. 

Просто з’явились підрозділи, яким ми стали допомагати. І, закриваючи їхню потребу, відчуваєш, що допомагаєш, бо за декілька місяців можеш їм передати якихось приколів класних. І вони тобі дякують, відоси скидають з тим, що можна. І кажуть: «Оце завдяки вам, оце вам». І ти дивишся репортаж на ICTV, бачиш цих типів і думаєш: «О, це шоломи, які ми передавали. О, це дощовики, в яких вони тепер ходять». Ну, це кайф.

Є напрямки, на яких ти спеціалізуєшся щодо допомоги?

Ні, те, що більше подобається. Я ганяю машиною. Я переганяю машини й просто як водій, бо я люблю їздить, і в мене багато вільного часу, тому що ми всі стали безробітними.

Яка найкрутіша тачка, на якій ти катався за цей час?

Я думаю, що це найперша тачка — це швидка. Це реанімобіль з Німеччини, який друзі купили — асоціація лікарів українських в Німеччині. Вони придбали її там, завезли в Україну, і я першу приганяв саме її. Це, конєчно, дуже кайф.

Ти з мигалками їхав?

Ні.

Коли тачки переганяєш, в тебе не буває проблем на блокпостах? 

Можу згадати два-три випадки на початку, які були неприємні. Це просто через те, що в людей не було чим зайнятись і це були не військові. Не подобається, коли кажуть: «Класна в тебе куртка, от би й мені таку». І ти думаєш: «Що?» Але це такі поодинокі випадки, які дуже псують настрій. Бо ти можеш зустріти двадцять класних людей, які перевірять документи, пропустять, побажають успіху. Ти їм ще щось підгониш солодкого, чи кави, чи цигарок. Це поодинокі випадки. Ти просто фільтруєш, бо неможливо на все реагувати.

А як ти розпетлював ті два-три випадки? Просто говорив?

Я ж суперкотик привітний. Коли ми вітаємось, я розумію, що в людей така робота, у мене — така. Нам треба комунікувати. Ось мої документи, ось мої листи, запити. Я все показав, ви машину перевірили, і я поїхав далі. А якщо починалися неприємні розмови, то ти відповідаєш чітко і не проявляєш жодного бажання вести діалог, тому що, ну щоб що…

Як ви з підрозділами, яким ти допомагаєш, знайшли один одного?

Випадково. Або хтось комусь дав контакт, або ще якось. У нас є підрозділ саперів, яких я зустрів на вулиці на світлофорі. Я їхав з пошти. У мене було взуття і спреї від комах (а на той час це було актуально) і я побачив військову машину, вшатану, яка перестраювалась переді мною. Я на світлофорі вийшов і кажу: «Хлопці. Є ось це і це. Надо?». «Надо». Я їм віддав взуття, і вони розповіли, що потрапили під обстріл, все погоріло, і треба всьо. І ми там тиждень витратили, щоб замовити, зібрати плитоноски, шоломи, рукавички, годинники... Тому це випадковість.

Чи були в тебе безумні випадки за час волонтерства? Щось таке, що ти: «Фух, що це було»?

Безумні? Та, мабуть, нє. Було дивно, коли привозять трофей, ти розумієш, що це сміття, яке притягнули до нас на землю. Його — палить, викидать. Що воно таке. Потім розумієш, що ти можеш конвертувати це сміття в гроші: розіграш, аукціон тощо. І от тоді в мене був просто щирий захват, коли ми жахливий смердючий рюкзак російського військового розіграли за вісімнадцять тисяч і вкинули ці гроші в дрон. Це — кайф!

А дрон робить нові рюкзаки вже такі. 

А дрон робить вже нові рюкзаки, да.

А ти пробував міряти, яка в тебе середня сума донатів, які тобі кидають?

Ні.

А максимальну пам’ятаєш?

Максимальну не пам’ятаю, і я знаю, що мене ще вразило. Я колись їхав втомленим, до Києва доїжджав, був ранок, і я страшенно хотів спати. Треба було себе чимось займати, бо треба було швидко їхати. І я розпочав записувати відоси в «Інстаграм». Прийшла в голову думка, що раніше казали, що середа — це маленька п’ятниця, стосовно барної відпочинкової культури.

І я подумав, що так було до повномасштабного вторгнення, а тепер середа — це буде День маленького донату. І всі люди, які соромилися відправляти три, пʼять, 20, 70 гривень, я їх запросив святкувати з собою День маленького донату. І за цей День маленького донату найбільший був 200 гривень, а найменший вісім чи сім. Близько двадцяти тисяч зібрали.

І це був такий кайф, бо вони пішли або на форму... Не пам’ятаю, на що ми їх витратили. Пам’ятаю, що воно пішло і дуже сильно нас підігріло в той момент. І потім я став регулярно проводити: середа — День маленького донату. Погналі!

Як ти не вигоряєш?

Вигоряю. Я придумав клуб «Вуглинка». Якщо ти вигорів, втомився, то ти учасник клубу «Вуглинка». В тебе немає іншого вибору, окрім як лягти поспати й далі працювати. Тому, що є люди, яким стопудово важче, ніж тобі. Є люди… я зараз не знецінюю вигоряння кожного, але я про себе можу сказати, що вигоряю, втомлююся. 

Дуже висаджує, коли надсилають запити, які не можеш одразу закрити, бо ти — мікроволонтер, який все це закриває за допомогою виключно донатів. І це гризе, і щось треба з цим робить... Ну, я просто сплю. Сплю, прибираю вдома, відволікаюсь якоюсь такою штукою. Бо можеш тиждень їхати без відпочинку між містами: просто пригнав машину, в цей же день сів в потяг, повернувся чи у Львів, чи у Рівне, чи ще кудись, взяв машину, поїхав далі. І отак за тиждень, може, три… за тиждень я чотири машини приганяв. Це поки що мій найбільший такий маршрут. 

І потім ти приїжджаєш і два дня спиш. І не можна себе гризти в цей час, тому що якщо ти продовжиш працювати — це буде, по-перше, непродуктивно, по-друге, будеш себе гризти, бо ти втомлений, ти там та-та-та… А якщо відпочиваєш, гризеш себе, що нічого не робиш. І з цим треба миритись — просто лягати спати, відпочивати, бо який сенс вигоріть там через два-три місяці чи пів року і взагалі просто щось робити, якщо можна закуситься і погнать, бо ще не знаю, скільки там рік, два, п’ять. Ніхто не знає.

Може, ти робив якісь дурні помилки при волонтерстві, знання про які можна передати далі, щоб їх ніхто не повторював?

Якщо вам, як волонтеру, надходить запит на техніку, у якій ви не шарите, кажіть, що ви не можете це зробити, або розбирайтесь, тому що замовити просто так, бо ти хороша людина, зібрати кучу дєнєг і купить якесь говно, передать, зробить фоточку і сказать, що я передав тепловізор, а він не працює чи під ці задачі, чи він взагалі не підходить.

У штаб.

Блін, ви маєте бути компетентним в тому, що ви передаєте, яку допомогу ви робите. Якщо це медицина, то в моєму випадку я — кур’єр, який може передавати медицину, яку зібрали шарящі люди. 

Якщо це техніка, то да, є люди, які в цьому розбираються, я можу привезти. От в цьому я шарю. Застрягти в Житомирі, і полагодити машину, і поїхати далі — це я розберусь. Привезти футболки, носки, дрібні запити — окей. Чим складніший, в технічному плані або в плані зброї, наприклад, нам треба глушники, окей. Починаєш розбиратись, починаєш всіх обдзонювати, хто з цим працює, і казати: «А ви де купляли? А які відгуки? А оце хороше, а оце нехороше?». Починаєш шукати, і вже ти точно, привозячи цю запчастину, знаєш, що вона буде працювати так, як треба. І ти витратив на неї гроші недаремно. Оце кайф. Тому просто через те, що ти хороший, брать на себе штуки, які не потягнеш, ну не надо.

Ти думав про те, чим будеш займатися після перемоги?

Думаю, що просто поїду в село на невизначений термін спати, бути щасливим і все.

А в професії залишишся? 

В професії залишусь, тому що я дуже сумую за театром. Мені цього не вистачає. А музика… я щось почав писати українською, бо українською не говорив, і я перейшов. І, на щастя, як мені здається, у мене щось виходить, тому я думаю, так це і буде працювати. Я візьму з собою свою людину і просто поїдемо десь далеко.

З твоїми колегами чи друзями, ви не думали повернутися на сцену під час війни, дати виставу чи може зіграти?

Думали, але всі займаються якоюсь справою: волонтерять, їздять. Всіх зібрати в одному місці можна, щось зіграти можна. Але я не зможу виїхати за тачкою чи хтось відвалиться, хто збирає продуктові набори. І це буде не пріоритетно. Воно поки так розставлено, що якесь таке відкладене життя трошки, поки тут є, чим займатись, на щастя.

Що ти робиш, коли не ганяєш тачки, не збираєш запити для підрозділів? Як ти живеш?

Я думаю, чи є такий час?

Немає?

Нє, ну, є по-любому. Відпочиваю, прибираю вдома, дивлюсь кіно. Я подивився майже все, що відкладав на потім. Бо як це я не подивлюсь «Доброго ранку, В’єтнам»? І я через два місяці його тільки додивився. І день-два собі виділяєш, щоб потім, нормально відпочивши, все швидко і класно дєлать.

Цю публікацію було створено за фінансової підтримки Європейського Союзу в партнерстві з DW Akademie. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю медіагрупи «Накипіло» та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.