«Тіло, можливо, і переїхало в іншу країну, але всі думки — дома, в Україні». Історії тимчасового переїзду українок

Вікторія Шадрина, майстриня манікюра, виїхала в Німеччину

На початку війни не виїжджали з Харкова, ховались у сховищі. У мене маленька дівчинка, їй майже п’ять років. Дитина була дуже налякана, і ми вирішили, що треба їхати з Харкова. Покинули місто 2 березня. Нас шестеро жінок із дітьми. Чоловіки всі залишились у Харкові. 

Ми виїхали на поїзді до Тернополя, там нас зустріли й відвезли до Івано-Франківська. Там ми перебували два дні, та після повітряної тривоги в Івано-Франківську прийняли рішення поїхати за кордон. Придбали квитки на автобус до Варшави. На кордоні стояли приблизно 10–11 годин. Важливо взяти достатньо води, бо на кордоні в крамницях води вже немає. Дівчата, які там працюють, налили води дітям, дуже їм дякую. 

Із Варшави поїхали в Берлін, там волонтери нас розташували в церкві, нагодували та допомогли придбати квитки до міста Кассель. Зараз ми тут. Ставлення дуже добре до нас. Проїзд безплатний. Потрібно весь час носити з собою документи.

Основна проблема — мова. Важливо, щоби хтось міг спілкуватися з місцевими. Нам пощастило, у моєї родички тут друзі, вони допомагають з оформленням документів. Я вже отримала 472 євро на себе та дитину, інші — 269 євро. Виплата один раз на місяць. Ми оформили тимчасовий захист. Я не рекомендую оформляти статус біженця: держава забирає паспорт і вирішує, де ви житимете. До того ж немає можливості працювати.

Надзвичайно важливо взяти всі документи. Свідоцтво про шлюб, свідоцтва про смерть, про народження. Якщо немає закордонного паспорта, можна заїхати без нього. Вам зроблять внутрішній паспорт, який дозволяє пересуватись всередині країни. 

Віра Прокудіна, працює в IT, виїхала в Польщу

Дуже важко, до останнього не бажали нікуди їхати, лишалися у Харкові перші одинадцять днів війни. Може, дивно, але здавалося: якщо поїдеш, то ворог переміг — змусив тебе бігти зі страху. А якщо залишаєшся, нібито ніхто не зможе зайти в твій дім. Страху не було (ну може, коли зовсім близько прилітало), лише зневага до окупанта. 

Та коли перший шок минув, я зрозуміла: треба повертатися до основної роботи (можу працювати віддалено), щоби забезпечити сімʼю у важкій ситуації, а також підтримувати економіку країни та бізнес у форматі, в якому я вправна це робити. 

Добиралися з Харкова до Львова на власному авто. Виїжджати з Харкова було страшно, здавалося, обов'язково потрапиш під обстріл. Лякали великими заторами через усю країну, але доїхали ми нормально, за дві доби (їхали після першої хвилі евакуації, 7 березня). У Львові шукали тимчасове житло, щоб орендувати, але людей дуже багато, не знайшли нічого, щоби підійшло. Тому вирішили їхати далі до Польщі. Та й ризик, що через декілька днів і до Львова дійшли б обстріли, теж був великий. Кордон швидко проїхали, десь за годину, як і за нормальних обставин.

Поки їхали через Україну, були проблеми с паливом, видивлялися весь час, де можна заправитися. У Польщі — ніяких проблем взагалі, начебто на іншій планеті опинився. Як кордон перетинаєш, одразу багато людей, наметове містечко, де можуть і проконсультувати, і нагодувати, і, напевно, з подальшим транспортом допомогти.

Можна подивитися, на яких контрольно-пропускних пунктах яка зараз черга на перетин кордону. 

У кожному більш-менш невеликому місті Польщі є центри прийому біженців. Вони працюють цілодобово, допомагають знайти прихисток та можуть нагодувати й допомогти речами тощо. Нададуть всю інформацію про реєстрацію, якщо треба (тимчасове перебування або як біженця). 

Також на українців, які в’їхали до країни після 24 лютого, поширюється стандартна страховка, тобто до лікарні, якщо треба, можна буде звернутися. За бажанням можна отримати PESEL (аналог нашого ідентифікаційного коду), з ним можна працювати легально. 

Щодо документів: усіх пускають через кордон (окрім обмежень ВС), якщо немає паспорта закордонного, пускають, навіть не питають нічого. Тварин пускають. Бажано мати хоч якісь гроші, тоді нескладно знайти житло та якийсь час тут жити. 

Не шкодую, але дуже чекаю, коли вже поїду додому. Тіло, можливо, і переїхало тимчасово в іншу країну, але усі думки — дома, в Україні.

Юлія Воронкова, приватна підприємиця, виїхала у Францію

Спочатку виїхали на першій-ліпшій маршрутці до Павлограда, потім автобусом у Дніпро. Переночували в родичів. Згодом — автобусом у Кременчук до інших родичів. Чоловік відвіз на машині до Могилів-Подільського на кордон із Молдовою. Ми їхали два з половиною дні, на ночівлю зупинялися в добрих українців у Черкаській та Вінницькій областях.

Кордон пройшли швидко, з іншого боку зустріли волонтери, нагодували та відвезли до знайомих у Бєльці. Далі ми рушили в Румунію на автобусі та на безкоштовному рейсі Wizz Air у Париж.

Із проблем — лише корки на дорогах в Україні та розлад шлунка у молодшої дитини.

Оберіть країну остаточно та оформляйте документи лише в ній. В інших країнах пишіть «транзит». Використовуйте безкоштовний транспорт для українців: переліт Wizz Air, автобуси FlixBus та ще купа всього. Не бійтеся звертатися за допомогою до поліції та волонтерів. Встановіть MAPS.ME та завантажте всі карти за маршрутом. Картою можна користуватися без інтернету.

Аліна Калюжна, філологиня, виїхала в Німеччину 

Вирішили поїхати, бо на дев’ятий день життя в підвалі усі мешканці порозїжджалися, було лячно залишитися на самоті з дітьми.

До кордону їхати довго через тягнучки, на кордоні мали йти пішки, але якийсь чоловік запропонував сісти в автобус. Я погодилася. Він хотів взяти за проїзд 200 гривень, але в мене було лише 100. Цього вистачило. Через кордон їхали кілька годин.

Дорога Україною була незвично довгою через корки та об’їзди міст, які були під загрозою. Лякала невпевненість у рішенні. Дорога потягами до ЄС через величезну кількість людей жахлива. Але навколо велика кількість волонтерів, які допомагають на кожному кроці.

Поради такі. Паспорти, свідоцтва дітей, гроші кладіть у сумку-бананку, її одягайте під куртку. Беріть у валізу всі документи, які маєте, бо не факт, що вони збережуться (на квартиру, про освіту, про досвід роботи тощо). Може, вони не стануть у пригоді, але важать небагато. Те ж стосується коштовних прикрас, беріть їх. Залиште кілька сотень гривень, решту покладіть на картку та поміняйте на євро. 

Візьміть усі ліки, які можете, та якими зазвичай користуєтесь. Багато заспокійливих! Вологі серветки та санітайзер мають бути під рукою. 

Бажано мати дві зміни взуття (одна на вас, інша у валізі) та легкі куртки, бо не факт, що знайдете свій розмір у Червоному Хресті. Резинові капці беріть. Якщо є гроші, купити не проблема. Візьміть шматочки карематів, щоби сідати на підлогу. Інформацію дізнавайтеся на касах залізниці, бо розклади в Інтернеті не завжди актуальні. Пара пластикових склянок та ложечок можуть знадобитися, шматок мила — також. Ще пакети, пластикові, неекологічні. Дітям — кілька улюблених невеликих іграшок.

Якщо є можливість, користуйтеся допомогою волонтерів. Їдьте краще автобусами, ніж залізницею, бо потяги переповнені.

Не шкодую, що поїхала, але мучить почуття провини, що я зрадила країну та втекла.

Ольга Журавльова, бібліотекарка, виїхала в Німеччину 

Я з Харкова, перебуваю в Німеччині в місті Леверкузен, з двома дітьми. Доньці 21 рік, сину — 16 років. Рішення ухвалили після вісьмох ночей у коридорі та після активізації російських винищувачів.

До Німеччини добиралися шість днів. Спочатку з харківського вокзалу під обстрілами поїздом до Львова. Потім зупинилися на пару днів у Львові у співробітниці львівського музею. Вісім годин стояли на пішому переході Грушів — Будомєж. Доїхали до Кракова, де нам гостинно зустріла працівниця Ягеллонського університету та моя приятелька. Придбали квитки на автобус Краків-Кельн і доїхали до Кельна. 

Оскільки виїжджали 2 березня, було важко розібратися з евакуаційними поїздами. До останнього не знали, куди прямує поїзд, через брак інформації. 

Добре, коли є знайомі, друзі, родичі, з якими можна порадитися та які допоможуть. Незважаючи на волонтерську допомогу, краще намітити план дій, хоча б приблизно. 

Ні, ми не шкодуємо, що поїхали. По-перше, я рятувала дітей від війни. По-друге, залишаючись в Харкові, ми додаємо роботи харківським волонтерам, які, ризикуючи власним життям, підтримують харків'ян. Ми дуже переживаємо за рідне місто, за всіх, хто там залишився. І Німеччина, і Польща нас зустріли гостинно й дуже нам допомогли.

Ольга Швечкова, лікарка-педіатриня, виїхала в Нідерланди

Я з Харкова, зараз перебуваю в Нідерландах, у місті Амстердамі. Приїхала з донькою, їй 12 років. Спочатку не збиралися покидати країну. Але на п’ятий день війни, коли над нами пролітали літаки та скидали бомби на прилеглі райони, ми лежали в будинку на підлозі під ковдрою та молилися. Моя донька плакала та кричала: «Мамочка, я жити хочу!». Я вирішила їхати, все одно куди, хоча родичі відмовляли. 

Вранці 2 березня о 7.00 нас привезли на Харківський залізничний вокзал. Ми сіли в інтерсіті та, сидячи втрьох на двох місцях, доїхали до Львова о 24.00. Уже в дорозі я списалася зі знайомою з Амстердама, і вона запропонувала приїхати до неї. Весь маршрут Харків — Амстердам вона знала, бо за три дні до того з Харкова виїжджала її свекруха. Кожен крок мені був продиктований.

У Львові волонтери безкоштовно довезли мене до квартири, де ми переночували, потім інші волонтери відвезли на автовокзал, а згодом довезли до аеропорту. О 20.30 ми сіли в літак і за годину та 25 хвилин були в Амстердамі.

Нас зустріла знайома та на п’ять днів поселила вдома. Усього нас було восьмеро. Завдяки знайомим, через п’ять днів нас із донькою переселили в готель для переселенців з України, де ми живемо й дотепер. Умови гарні, є триразове харчування.

Зі статусом поки незрозуміло, але волонтери займаються цим. Ми з ранку до вечора сортуємо та пакуємо гуманітарну допомогу для України, голландці дуже багато всього несуть.

Зараз я працюю волонтером в медпункті, що обслуговує приблизно 300 переселенців з України. Веду прийом 4–5 годин щодня, діток приймаю сама, а дорослих, якщо потрібно, спільно з голландцями. Я консультую мам новонароджених та спостерігаю за ковідними пацієнтами, виписую рецепти на ліки, які потім надсилаю в аптеку. Медицина тут дуже відрізняється від нашої. Мінімум ліків — парацетамол наше все. 

Моя донька знайшла подружок, скоро оформимо її в нідерландську школу. Донечка знову посміхається, радіє квіточкам і сонечку, хоча іноді плаче вечорами та хоче повернутися до Харкова.

Демешкіна Антоніна, адміністраторка в готелі, виїхала в Німеччину

Я живу в Харкові, а зараз перебуваю у Німеччині зі своїм шестирічним сином. Перший тиждень були в Харкові, потім переїхали до друзів у село Харківської області. Пробувши там три дні, вирішили залишити Україну.

Із села я із сином доїхала на попутці з незнайомим чоловіком до станції метро «Холодна Гора», звідки ми йшли пішки до Південної залізниці. На півдорозі нас підвіз ще якийсь незнайомий чоловік. Згодом сіли на електричку до Тернополя. Їхали 21 годину, один на одному, в антисанітарних умовах. На Тернопільщині ми переночували в гуртожитку, де на нас чекала моя племінниця, яка раніше виїхала з Харкова. 

О 5.00 ранку наступного дня волонтер підвіз нас до польського кордону. Ми простояли чотири години на морозі у черзі до КПП Краковець. Волонтери всюди пропонували їжу та чай. Потім сіли в автобус, яким перетнули кордон Польщі. Автобус рухався дуже повільно. У Польщі після перевірки документів волонтери допомогли розсадити новоприбулих у автобуси. Так нас привезли на залізничний вокзал якогось невеликого містечка, звідки через півтори години ми поїхали електричкою до Любліна. В Любліні вночі нам сказали, що житла немає, і можна ночувати на вокзалі. Людей усе привозили та привозили. Знайомі допомогли мені зняти квартиру на ніч у Любліні. 

Вранці ми продовжили шлях до Німеччини. Далі однією з дитиною було страшно. Я познайомилася з жінками з Києва, вони були з маленькими дітьми та теж прямували до Німеччини. Ми вирішили триматися разом. З ранку до 16.00 ми перебували на вокзалі і чекали на електричку. Для громадян України транспорт у Польщі безплатний, але прямих поїздів не було. Я зараз не згадаю, які міста ми проїжджали, увечері ми ще були в Польщі, залишилися ночувати на якомусь вокзалі. Ми спали на підлозі, нам дали ковдри та подушки. Людей у ​​Польщі на вокзалах дуже багато. Їжу, дитячий одяг та іграшки пропонували надміру. 

Рано-вранці ми знову сіли на електричку, згодом знову пересіли, аж поки опинилися в Німеччині. Нас висадили з електрички поліцейські. Розпочалася перевірка документів. Хто був із внутрішнім українським паспортом, їх попросили поїхати з ними, щоби зняти відбитки пальців та оформити якісь документи. Решту із закордонними паспортами залишили на платформі. Жінці, з якою ми їхали, треба було оформляти ці документи. Ми з дітьми чекали її на вокзалі дев’ять годин. Повернулася вона лише надвечір. 

Ми вирушили далі в невелике містечко Штасфурт. Довелося зробити сім пересадок, та нарешті о 12 ночі ми прибули. У Штасфурті нас зустрів чоловік та допоміг із розселенням. Цього чоловіка порадила жінка, знайома моїх попутниць, яка раніше приїхала до Німеччини. Я слідувала за ними, бо волонтери нам не зустрілися. Чоловік поселив жінок вдома, а мене з дитиною — у сусідській сім'ї. Через два дні нам із сином у цьому ж під'їзді виділили кімнату в трикімнатній квартирі, а дівчатам з дітьми дали двокімнатну квартиру. Ці квартири надав цей чоловік, це його нерухомість. Як нам пояснили, житла в цьому місті немає, а комунальні послуги за нас платитиме держава. 

Ще через чотири дні нас зареєстрували за цією адресою та сказали, що протягом двох тижнів оформлять «тимчасовий захист» для громадян України. Поки що нічого не зрозуміло, вивчаємо місцевість. Чекаємо.

Важкою була сама дорога, було дуже страшно. Складно, що немає знання мови. Страшно бути самою з дитиною, і таких тут дуже багато. Було відчуття, що нам можуть допомогти лише їжею. Всюди говорили, що житла немає. Дорога здавалася довгою, нескінченною. Усі дуже втомлені, сонні, брудні. На вокзалі, де ми ночували, була проблема з водою, навіть помити руки було ніде. Отруєння трапилося ще в дорозі.

У Німеччині сім'я прийняла нас добре, запропонували сходити в душ, дали їжу та трохи одягу, підтримували та заспокоювали.

Поради прості: документи, гроші, телефон тримати при собі. Потрібно спілкуватися з людьми, дізнаватися інформацію, допомагати один одному. Багато хто впадав у відчай і просто не знав, що робити. Психологічно дуже важко, але треба брати відповідальність і рухатися вперед. Нам багато хто радив не їхати у великі міста, бо вони переповнені. Декому пощастило, а деяким ні… все залежить від удачі.

Я не жалкую, що приїхала до Німеччини. Але морально дуже важко, знаючи, що в Харкові залишився чоловік, родичі та друзі. Я дійшла висновку: якщо робити все послідовно, тут можна жити звичайним розміреним життям. Але для цього потрібно докласти чимало зусиль. Додому, звісно, ​​дуже хочеться. Але поки що незрозуміло, коли закінчиться цей жах, і що робити далі.