«Перемога — це шлях, а не разовий момент», — волонтерка Тетяна Сеніна - Накипіло
Події

«Перемога — це шлях, а не разовий момент», — волонтерка Тетяна Сеніна

Тетяна Сеніна називає волонтерство частиною життя, адже цей шлях розпочався для неї у 2014 році. Плетіння сіток, пошук необхідних контактів, комунікація з соцслужбами — така її повсякденна рутина. На мою пропозицію провести інтерв'ю реагує позитивно, хоча й не без подиву: каже, тут немає «нічого героїчного». Та після розмови стає ясно: завдяки тому, що сотні людей зробили волонтерство рутиною, складається великий пазл нашої спільної звитяги. Із цих гвинтиків складається величезний поїзд, яким Україна прибуде на станцію «Перемога». 

maskyvalni sitku 11

У кожного журналіста є «випробування редактором». Це коли йдеш на інтерв'ю, а він ставить питання: про що? І ти мусиш одним реченням відповісти. Якщо не можеш — значить, не йдеш на інтерв'ю. Хотіла поговорити з вами та думала, як відповісти. Якось дивилася інтерв'ю з азовцями, де вони сказали, що волонтери — це 60% успіху армії. Тобто навіть не 50 на 50. 

Волонтерський рух називають феноменом українства. Хочу через вас розповісти про це. Для вас війна почалася не 24 лютого, а набагато раніше. Ви харків'янка, наш регіон пройшов через жорсткий історичний фільтр зросійщення. Ми потроху повертаємо власне обличчя. Цікаво: як ви усвідомили, що ми йшли не туди та мусимо повернути своє «я»?

Чіткого розподілу, щоб до цього мені було все одно, а після — ні, у мене не було. Я харків'янка з донецьким корінням. Народилася в Донецьку, переїхала в Харків досить давно. Час від часу їздила додому, як у гніздечко, нерви полікувати. 

Пригадую 1 березня 2014 року. Коли брали ХОДА, я була в потязі. Приїхала в Донецьк — там всі на телефонах. Ми жили у приватному секторі. Була Масляна, сусіди ввечері опудало зими палили, покликали нас. І в такий атмосфері мені ставлять питання: «Что там у вас, бандеровцы беснуются?». Скільки років пройшло, воно мені з голови не йде. В сенсі, бандерівці? Я ж звідти. Які бандерівці? А потім воно додавалося, додавалося. 

Мій Донецьк — це Україна. У дитинстві тлумачили, що Донецьк — «многонаціональний регіон» і «Донбасс кормит Украину». Нас вчили відчувати за це гордість. Пізніше я зрозуміла, що цими балачками нам витісняли думки про коріння, ідентичність: ми настільки багатонаціональні, що не знаємо, хто ми. Раніше я не була активна, не брала участь у «Революції на граніті» або десь іще. Як купа людей навколо, вирішувала звичні питання: де працювати, що робити, діти ростуть. А потім настає момент, коли мусиш визначитись: сюди або туди. Розподіл прийшов історично. Зараз я не переконую нікого. У нас такий марафон попереду, треба заощадити сили. 

Як розпочався ваш волонтерський шлях? 

У 2014 році познайомилася з чудовою організацією «Дергачівська альтернатива». Ми стояли в наметах, час від часу виходили збирати гроші на армію. Почали ставити дві баночки: на армію та на біженців. У вересні на вокзалі з'явилася «Станція Харків». Я неподалік працювала, забігала інколи: «Девочки, вам что-то надо?». Пішла в «АТБ», купила, принесла. Згодом там з'явилася група для транзитних військових «Південний пост. Харків». Я туди почала заходити, прижилася, це стало частиною життя.

maskyvalni sitku 12

Розкажіть детальніше про «Південний пост». 

Це зала очікування для транзитних військових, почала діяти в січні 2015 року. Виділили місце на вокзалі у холі готелю «Експрес». Ми працювали цілодобово. Коли питали: «Що ти там робиш?» — «Ну, сиджу, чергую, хлопці приходять, я їм чай-каву роблю». Ну, можна по-різному зробити. За роки, поки існував «Південний пост», місце стало намоленим. Приходили дембелі, яким треба побути серед своїх. Хтось їхав з фронту, інші — на фронт чи на похорон побратима. Ми були для них свої. Вони розповідали те, що вдома не розповідають. Ось така локація. Зачинилася вона з локдауном.

Я прийшла в журналістику у 2018 році, знімала сюжети про військових і волонтерів. Я тоді відчувала якісь образи і нерозуміння. І я теж недостатньо артикулювала цю тему, при тому, що я з Донбасу. На концертах, присвячених військовим, бачила спресовану публіку: волонтери і військові трималися разом міцно. Але виходиш назовні, а там війни немає. Як на вас дивилися знайомі? Були питання, що ви робите та навіщо? Як ви самі для себе відповідали?

Поступово навчилася створювати суспільство навколо себе. Я не надто активний боєць, не буду зі списом наперед лізти, переконувати. При цьому розумію, що є маса людей навколо, яких треба підтримувати, я хочу це робити, і, дякувати богу, що свій до свого пасує. Знаходилися люди.

Якщо сидіти і думати… Навколо забагато експертів, які тільки й думають. Я почала волонтерити та усвідомила, що це моє, що я без цього я не можу. Не вибудовую в голові схеми, «треба зробити це і це, щоб нам було щастя і ми перемогли». Я просто не можу туди не піти, це на такому рівні спрацювало.

maskyvalni sitku 2

А родичі? Багато обірвалося зв'язків?

Батьки померли давно, ще на початку нульових, у Донецьку лишався старший брат. У нас не було порозуміння. Коли в Донецьку «парад» військовополонених проводили, у мене просто істерика була. Телефоном я питала: «Вова, кто эти люди?». І приклад, як діє «окучивание», — відповідь: «Ну, что ты? Это же наши донецкие пацаны». Кажу: «В смысле, донецкие пацаны? Я что-то не припомню, чтобы у нас в огороде были зарыты русские танки, которые вдруг поехали кататься по улице Артема». 

Згодом він приїхав у Харків, боязко на все реагував. Це було восени, час переводили, так він як повернувся, не переводив годинник на російський лад. Та виїжджати все одно не збирався. У 2015 році брат помер, я востаннє там була. Спілкувалася із двоюрідною сестрою, яка чекала на путіна. Ми однолітки. Доньку на навчання з донецького вишу до Вінниці вона переводити боялася, бо там «бандеровцы». На Різдво 2016-го я набрала, мені почали розповідати нісенітниці. Я сказала: «Всем спасибо, все свободны», і більше не переймаюся. Ми робимо свій вибір, і далі крокуємо, з ким хочемо.

Як формувалося суспільство навколо вас? Думаю, далеко не всі, хто став волонтером у 2014-му, розуміли, що це їхній шлях у довготривалій перспективі.

На мене великий вплив здійснила діяльність на «Південному посту», де познайомилася з багатьма волонтерами. Бо я спочатку просто заходила туди на годинку-другу дорогою на роботу. А ті волонтери, які там перебували постійно, могли не бачитися, бо в різні дні працювали. Там сформувався костячок, із ким ми пізніше організували «Шолом ПП: повага, підтримка». Їздили Україною, знаходили нові знайомства. В житті як зазвичай буває: людина приходить в колектив, із кимось сходиться, а з кимось — категорично ні. Так і тут. Але тут ніхто нікого не підсиджує, конкуренції немає. 

maskyvalni sitku 19

Була проблема, що не вистачало людей? Чи змінилася ситуація після 24 лютого?

Була. «Південний пост» існував, доки ми не усвідомили, що потреба стала меншою. Втомилися люди, і більше стало тих, хто користувався цим. Бувало, приходить дембель один раз, другий, третій. Я поважаю його, та ніщо не дає людині право поводитись як мудак. Я не хочу в такому випадку допомагати, і це моє право. Я не соцробітниця, і можу відмовити. «Південний пост» зійшов нанівець, а локдаун пришвидшив процес. 

Згодом почалися спроби організувати інформцентр «Шолом-ПП», ми зареєстрували організацію, та в учасників центру виявилися різними погляди на те, чим далі займатися. Хтось хотів створити хостел, залучати фінансування. Мені більше до душі був саме інформцентр для комунікації: звести докупи тих, хто потребує допомоги, і тих, хто може допомогти. Для цього не треба багато людей, але це постійна діяльність.

Це треба «сидіти» на телефоні?

Так. Або, наприклад, в Інституті протезування лежав боєць, я його відвідувала, потім з документами допомагала. Але для цього треба час і регулярність. Це не разова акція, а щоденний набір задач. Після 24-го частина людей поїхала, прийшли нові.

І тут є момент, я навіть нещодавно спілкувалася з подругою з цього приводу. Кажу: «Ти знаєш, мене іноді трошки піддряпує, що люди прийшли, для кого війна 24-го почалася. І вони тепер з таким ентузіазмом… Це класно, молодці. Але, блін, де ви були раніше?». 

А моя подруга — анестезіолог, багато років працює в лікарні, відповідає: «Я на них дивлюся як на інтернів. Буває, проводимо операцію, а хворий помирає. І людина в запалі на тебе дивиться, пригадує, що можна було б зробити, аби врятувати, і ти для неї сухар. Але я не сухар, а просто знаю, що так буває. Попробуй із цього боку подивитися. Вони теж навчаться та будуть, як ми». Тепер і я дивлюсь і думаю: інтерни.

Помічаю, що у багатьох різне сприйняття слово «волонтерство». Для мене це вміщується в алгоритм: зібрати кошти, купити, відвезти. Яскравий приклад — Олег Каданов і його молода команда. Але те, що ви описуєте — це інший фронт робіт. Опишіть, як ви відчуваєте волонтерство? 

Постійність. Обрати щось до душі та працювати. Хтось їздить на фронт, дехто круті акції проводить, а мені до душі те, що я роблю. Це має бути частиною життя. Коли я розповідала про «Південний пост», старший син сказав: «У тебе навіть голос змінюється, коли ти про це згадуєш». Це важлива частина життя, інакше ніяк.

maskyvalni sitku 8

Наші люди роблять неймовірні речі. Комік йшов пішки з Києва до Херсона, збирав кошти на «Госпітальєрів», музичний гурт грав «безкінечний концерт», поки не зібрав потрібну суму. І такого багато, нереальні проводяться акції. Як ви думаєте: якби всі так активно включилися в 2014 році, закінчили б війну в 15-му?

Думаю, ні. Чарівне слово «геополитика» та пов'язані з ним процеси — довготривалі. Якщо навіть після того, як людям на голови падало, вони все одно повторюють згубні наративи, які їм вклали в коробочку… Не все вирішується волонтерством. Є ще купа всього. Це багаторічний процес. Скільки поколінь Україну роздирали. Та й шо значить «закінчили»? Вигнали з Донецька та Луганська? Навіть зараз, коли росія пішла великою війною, у головах багатьох сидить «рускій мір». Тож вважаю, що ні.

Я перейшла на українську рік тому, і лише зараз помітила, як мене дратують вивіски, назви вулиць російською… Ти це гостро відчуваєш, коли в цій шкурі. Ви в цьому контексті багато років, чи помічаєте позитивні зміни?

Цікаво щодо вивісок, не звертала уваги. Позитивні зміни помічаю, звісно. Багато знайомих по роботі переходять на українську. В месенджерах давно пишу українською. Розмовна в мене — так собі, та коли спілкуюся телефоном із замовниками — люди відгукуються і намагаються переходити теж. Кпинів, підначок менше стало. 

Вважаю, що мовне питання важливе, переходити треба однозначно. Це має бути політика державна, щоб для кожного держслужбовця це було звичною справою. Водночас мені не подобається, коли цим маніпулюють, щоб поділити суспільство. Ось читаю обурення у стрічці: «Військові балакають російською!». Шановні, давайте не змішувати мухи й котлети. Ти вболіваєш за державну мову? Молодець! Перейди повністю, організуй курси, видай книгу, зроби щось. Але не треба цього роздмухування.

Навіть у Харкові, коли сидиш в кав'ярні, важко даються думки про те, що за кількасот кілометрів точаться важкі бої, тривають обстріли. Як не розпорошувати увагу, триматися в тонусі всією країною?

Країна — розмите поняття. Вся країна складається з груп людей. І хто має вводити в цей тонус, чи організувати, щоб усі раптом зібрались? Як на мене, сам маєш брати і формувати навколо себе. Є коло турбот і коло впливу. Мене турбує, що відбувається. Я розумію, що можу вплинути на організацію цієї локації, я можу вплинути, аби доставити сітки тощо. Далі — є знайомі, можемо об'єднатися, зробити більше. 

Я не посадова особа, щоб вирішити стратегічно важливе питання. Але я буду робити своє, і за можливості розширювати. Не люблю тезу «депутати не зробили ось це». Так, може бути купа претензій до них. З іншого боку: а що ти зробив? Ти хоч пам'ятаєш, за кого голосував? І ти смикнув свого депутата, аби він зробив? Все йде зі вчинків і думок кожної людини. Тішить, коли збирається коло однодумців. Я вважаю, чим більше буде подібних локацій однодумців, тим сильнішими станемо. 

Навесні я перезнайомилася з купою молодих волонтерів, які прийшли з початку великої війни. Більшість займається наданням гуманітарної допомоги. Мене потішив цей обмін, бо ми трошки були закриті, а вони — навпаки. І чим більше нас стане, тим класніше. Стільки роботи, що немає місця конфліктам. Раніше бувало, і це сумно.

Не хочеться підливати олію у вогонь, але не можу не поставити питання про взаємодію волонтерів і держави. Реєстр волонтерів і зміни у відповідних законопроєктах: це рука допомоги — чи рука, яка топить?

Ми не настільки великі, аби впливати на державну політику, тож нас не чіпають. Я обережно ставлюся до всього, що каже Міністерство у справах ветеранів. Там класні пропозиції, постанови, але воно на місцях не виконується. От скажімо: я чесно відучилася на заняттях від міністерства з написання грантів. І зрозуміла, що не хочу писати, бо забагато нюансів. Все начебто прописано, все таке класне. А коли починаєш роздивлятися — та ну нафіг. Я не хочу нажити проблем, замість того, щоб вирішити їх. 

Знову ж таки, нещодавно набув чинності закон про посилення відповідальності для військових. Купа речей, які напружують. Ми все одно будемо робити те, що робимо. Просто з більшими зусиллями, може, з меншим вихлопом, меншу кількість людей охопимо. Сітки — то взагалі святе.

maskyvalni sitku 5

Нині популярне слово «вигорання». Зважаючи на вашу діяльність, чи відчували ви його та як із цим боролися?

Відчувала. І психолог у мене є. Колись я шукала номери спеціалістів, щоб залучити їх до волонтерської діяльності. В результаті мені теж запропонували пройти курс, ми зійшлися з психологинею, яка зі мною працювала, потім я до неї теж зверталася. Мені з нею було комфортно, класно. Я розумію, наскільки це допомагає, і шкода, що для багатьох «психолог» звучить як діагноз. Але воно має бути: не всі проблеми ти можеш вирішити, яким би сильним не був. Не проблема вирішується, а змінюється твоє ставлення, шляхи до самоорганізації: коли відпочити, коли напружитися.

А комунікація з військовими вас заряджає чи навпаки, робить боляче?

Зараз набагато менше комунікації. Коли ми були на «Південному посту», це справді заряджало. Різні моменти були, але це обмін енергіями: ми до них із любов'ю, вони навзаєм. Зараз військових небагато, здебільшого приїжджають волонтери, які везуть щось бійцям.

Намагаюся, коли нам скидають фотозвіти, дівчатам в чат викладати фотки незаретушовані, аби бачили емоції військових. Бо ти ніби і розумієш, що і для кого робиш і чому це важливо, але ж хочеться душевної взаємодії.

У мене багато товаришів, які стали добровольцями. Влітку я була у пригніченому стані. Переписувалася з друзями, які були в окопах — а вони такі заряжені, на відміну від мене. Стало соромно. Як вважаєте, ми маємо право на смуток?

Звісно, маємо.

Але ж вони там не засмучуються. Чому ж ми собі це дозволяємо?

Вони теж засмучуються. Ми люди — і тут, і там. Сьогодні ви можете підтримати друзів, завтра — навпаки, боєць може зателефонувати і сказати: «Слухай, мені так херово. От просто послухай». Буває, він просто розповідає, і ти не знаєш, що сказати, але він виговорився. Далі він піде і буде своє робить. Вважаю, це нормально.

maskyvalni sitku 1

Де межа, як вважаєте? Зараз відкриті кафе, люди ходять у кіно, живуть. Як збалансувати це? Продовжувати жити, але водночас не забувати, що нам це життя дається ціною життів інших людей. 

Ті, для кого ці питання важливі, вони його благополучно втримують. Люди знаходять, де себе застосувати, як допомогти, знають, що треба зробити оце, а ще це. Водночас вони продовжують жити. Ходити всім у траурі — вважаю, теж неправильно. Зрештою, кафе теж податки сплачують, за рахунок чого місто функціонує. Хлопцям теж треба кудись приїжджати і знати, що не всюди війна.

Ви думали, чим будете займатися після Перемоги?

Перемога — це шлях. Не разовий момент, аби так ставити питання. Що вважати Перемогою?

Ну, росіяни підписали Акт про капітуляцію…

І що? Підписали. У нас купа проблем і без того. Я не вірю, що сьогодні щось підписали, а завтра стало класно. У нас купа територій, де багато років панував «рускій мір». Ми припинимо плести сітки, але соціальний супровід — підтримка тих, хто нас захищає, залишиться. Не стануть всі одразу щасливі, веселі та здорові, ноги не виростуть і слух не повернеться. Якщо ти можеш, то маєш це робити: підтримувати людей. 

Як ви думаєте, у нас у країні колись буде, що стануть не потрібні волонтери? Що держава повністю допоможе всім, а люди займуться особистим життям.

Я б не стала волонтерство протиставляти власним справам. Це частина життя, а не щось примусове. Нема такого, що тобі пальці в двері — іди, волонтерь.

От релігійні люди виконують певні обряди, ходять в церкву, допомагають. Вони волонтери чи ні? Просто у них це по-іншому називається, але задача така ж: робити щось не для себе особисто. Хоча, за великим рахунком, ти все робиш для себе, бо це твій вибір. Це класно, коли щось робиш відповідно до свого вибору: бо хочеш.

Тобто ви без волонтерства себе не уявляєте?

Такі часи, що я не від чого не зарікаюсь, але це не принудиловка. Це просто вибір.

Дякую за ваш вибір і за інтерв'ю. 

Дякую вам.

senina alika

 

«Із життя повністю випала творча складова. Але відчуваю: я — на своєму місці», — волонтер Родіон Бронніков

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

    ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

    Оперативні та перевірені новини з Харкова