Катерина народилася та виросла в Ізюмі. Там її дім, батьки, бабуся, садок, школа. Словом, дитинство. На місці руїн, що лишили по собі окупанти, вона пам'ятає симпатичні будиночки сусідів, з якими віталася, проходячи повз. Ліс, який всі знають як «місце масового поховання», — для неї просто ліс. Місце, де вона гуляла, вдихала свіже повітря та думала про особисте. Таким вона бачила свій Ізюм востаннє.
І більше вона таким його, на жаль, не побачить. Місто зазнало масованих обстрілів із перших днів великої війни, його окупували першого квітня. Ще до того, як туди увійшли росіяни, мер Ізюма називав його «Маріуполем в мініатюрі», зважаючи на гуманітарну ситуацію та кількість руйнацій. Понад 70% багатоповерхівок частково або повністю зруйновані. Тільки через бойові дії загинули, щонайменше, тисяча цивільних, і ще 447 тіл ексгумували з місця масового поховання. Згодом виявилося, що такий цвинтар не один, і погані новини нам доведеться почути ще не раз.
Катерина пам'ятає місто іншим. Із горою Крем'янець, звідки можна споглядати найкрасивіші світанки, і вулицею Леннона замість совкового леніна. Дівчина завжди втікала в місто дитинства від дорослої себе, якою доводилося бути в Харкові. 24 лютого вона поривалась їхати з Харкова до мами в Ізюм, та родина вмовила її рушити за кордон. Катя послухалася. Майже одразу після розмови зв'язок із близькими зник. Як вона жила весь цей час, чим себе заспокоювала та що зрозуміла — у нашій розмові.
Вже передчуваю стрибок у річку болючих спогадів, але поставлю банальне питання. Як ти зустріла 24 лютого?
Напередодні я лягала спати з температурою, думала, 24 лютого не піду на роботу. Прокинулася вранці о 5–6 годині, бо почула, що мій хлопець гучно розмовляв телефоном із батьками. Я спитала, що сталося. Він мені все пояснив. Якийсь час я не розуміла: реально це чи ні. Подивилася в телефон, мама нічого не пише. Почекала до восьмої, щоб вона виспалася, вона лягає пізно зазвичай. Написала: «Мамо, щось недобре сталося?». Вона відповіла: дійсно, недобре, і пообіцяла подзвонити пізніше.
Я ще години три сиділа на телефоні, з усіма переговорила: хто де, хто що чув, хто в безпеці, хто ні, хто знайшов сховище, хто збирається кудись їхати — це був якийсь телефонний марафон. Згодом я взяла ліки та поїхала в будинок до друзів, в якому є підвал. Ми пробули там ніч, а наступного дня вирішили залишити Харків.
Ми коли купували цей будинок, завжди шуткували: «Оце в нас бомбосховище»
В якому районі ти жила?
Ми з хлопцем орендували квартиру з одного боку Центрального ринку, а мій тато — з іншого. Він навідріз відмовився кудись їхати, не шукав сховище і жодного разу не зважив на повітряні тривоги та вибухи. Навіть коли вибило шибки, заклеїв їх і ліг спати.
Тобі багато знадобилося часу, щоб змиритися з цим його вибором?
Ні. Будь-які мої намагання не давали результату. Я просила, щоб він поїхав до бабусі з дідусем, був хоча б з ними. Або кидав усе та їхав до мами в Ізюм, забирав її. Але що мама, що тато сказали: «Ми там, де ми є, звідси не рушимо ні на крок». Снарядили мене і сказали їхати.
В Ізюмі мама лишилася сама?
Бабуся живе на сусідній вулиці, а по сусідству з нами живе сім'я моєї класної керівнички — маминої найліпшої подруги. Такою компанією вони зустрічали весну. Семеро людей у нашому двокімнатному підвалі — апартаменти. Ми коли купували цей будинок, завжди шуткували: «Оце в нас бомбосховище». Там вода, їжа, світло, телевізор з антеною, ліжка старі розібрані. Те, що все це знадобилося — просто шок.
Після початку війни в 2014 році ви з батьками ніколи не обговорювали, що, теоретично, Ізюм теж може опинитися в небезпеці?
Зі мною це ніколи не обговорювали. Були жарти: «А навіщо ви, бабусю, купили 10 кілограмів борошна?» — «А шоб було». У нас був провіант, облаштований підвал. Я жартувала про зомбі-апокаліпсис, для мене це було більш реальним, ніж війна.
А стався орко-апокаліпсис. А пригадуєш, коли почали з'являтися думки, що таки може розпочатися повномасштабне вторгнення?
За кілька днів батьки мого хлопця наполягали: «Збирайте речі, їдьте до нас у Київ». Саме тому вранці була розмова на підвищених тонах, батьки наїжджали: «Ну ми ж казали, що треба їхати з Харкова, він близько до кордону, ми переживаємо». Мої батьки були спокійні. А от з хлопцем я мала таку розмову, він мені пропонував їхати. Я відмовилася, сказала, що своїх не покину. Але виявилося, що вони саме цього і хотіли.
В той момент мама якраз подзвонила сказати, що у них все добре. Зв'язок обірвався, а через кілька хвилин я побачила, що стався наліт.
Скільки тобі вдавалося тримати з мамою зв'язок?
Зв'язок був хорошим десь тиждень, якраз поки я їхала Україною, переходила кордон, просувалася до Німеччини. Вона знала, що я прямую туди, але чи доїхала — не знала. Згодом сусіди, родичі сусідів, просто незнайомі люди сповіщали мого тата, що вони живі. А я через тата це дізнавалася і розносила людям, які питали про родичів звідти.
Чомусь мені здавалося, що зв'язок почав зникати у квітні, коли війська рф зайшли в місто. А воно аж так.
Увесь березень взагалі був дивний стан. Не було розуміння, що відбувається. Коли окупація сталася — ти розумієш, що зв'язку немає, виходити кудись небезпечно. Від того навіть менше хвилюєшся, бо знаєш, що вони задля безпеки не виходять з дому. Це логічно, себе цим заспокоюєш. А коли не знаєш, що відбувається… Новини оновлювалися швидко, всі про все говорили. Ти в котлі новин варишся, а спитати у рідних, як вони і що, — не можеш. Сама себе накручуєш, надумуєш погане.
Коли зник зв'язок, був важкий місяць. Після початку окупації мама знайшла чоловіка, який їздив машиною в сусіднє село, де ловив зв'язок. Вона їздила із ним або просила його повідомляти. Але згодом закрили місто й не випускали навіть до ближніх селищ. Люди знайшли точку на горі Крем'янець, де ловив зв'язок. Туди підіймалося багато людей. В якийсь момент їх звідти почали забирати або перевіряти в усіх документи.
Фото: Кирило Гончар
Якось був авіаналіт. Навіщо — незрозуміло, бо і телевізійна вежа, і навколишні будинки — все було розбомблено. В той момент мама якраз подзвонила сказати, що у них все добре. Зв'язок обірвався, а через кілька хвилин я побачила, що стався наліт. Думала, у мене серце стане. До наступного дзвінка пройшло два тижні. Весь цей час я сподівалася, що вони встигли поїхати. Так і було. Обірвався зв'язок, вони нікому не змогли додзвонитись і поїхали, а через п'ять хвилин це все сталося.
Щоразу, прощаючись, мама казала: «Ти тільки не плач, просто чекай»
Як ти жила ці два тижні? Ти вважаєш себе оптимісткою по життю?
Я песимістка до останньої клітинки тіла.
Як ти домовлялася із собою не впадати у прірву відчаю, якось функціонувати, чекати? Два тижні без інформації відчувається як вічність.
Найдовша перерва десь півтора місяця влітку була. Жодного дзвінка, жодної звісточки. Це було таке провалля, бо нікого не пускали ходити містом, навіть до тієї гори. Мені щоразу, прощаючись, мама казала: «Ти тільки не плач, просто чекай». Не знаю, що б я робила, якби не ці слова.
Думала: як це безглуздо. Все життя не виїздити з рідних місць, мало подорожувати, майже нічого не бачити. І тільки-но з'являється нагода, тільки-но думаєш, що скоро всі мрії здійсняться — все різко обривається
Я розумію, що мама себе змушувала розмовляти спокійно, без емоцій. Не про те, що вона відчувала, як їм важко, а про реальні події: «Ми — ось там, в нас є те і те, води немає, світла немає, газу нема. Але є дрова, робимо все на багатті, все нормально, подзвоню через два тижні. Бувай». І я трималася, аби не дати їй знати, що у мене на душі. Ми скупо спілкувалися, але я впевнена, що і вона, і я після того, як клали слухавку, були не в спокої. І якби не її прохання не плакати та чекати…
Раніше я зовсім мало спілкувалася з батьком, щоби телефонувати, тим більше, відеозв'язком. Після втрати постійного зв'язку з мамою я почала більше розмовляти й перекладати роль постійного слухача моїх проблем з матері на батька. Можливо, наші з ним стосунки навіть покращилися, бо весь цей час ми одне одного підтримували. Що він, що я були абсолютно залежні від материної підтримки. Щоби не ставалося в нашому житті, найменший проміжок часу — ми просто дзвонили мамі. А тут довелося один іншого постійно підтримувати, і якось ми разом це пережили.
У період найтривалішого провалля тебе щось картало? Наприклад, що не встигла про щось важливе сказати.
Найстрашніші думки: «А що, як їх вже немає?». Був момент, коли я приїздила до Львова на тиждень, і батько захотів побачитися. Хоча я казала, що приїхала лише на тиждень до хлопця та зробити потрібні справи. Він різко, коли я ступила на рідну землю, подзвонив і сказав, що завтра приїжджає поїздом на один день. Стало лячно. Я відганяла думки, що він хоче сказати мені щось особисто, а не телефоном.
Це якраз був цей період, коли я два тижні не мала зв'язку з мамою. Напередодні вона мені казала, що збирається їхати до Харкова за ліками для сусідів, зняти з карток зарплати та пенсії, бо люди залишилися без нічого. І коли пропав зв'язок — думки, що вона кудись поїхала, а там її хтось схопив, не полишали. І тут їде до мене батько.
Все мені нагадувало про те, що я не встигла
Я намагалася зупинити ці думки, але як? Думала: як це безглуздо. Все життя не виїздити з рідних місць, мало подорожувати, майже нічого не бачити. І тільки-но з'являється нагода, тільки-но думаєш, що скоро всі мрії здійсняться — все різко обривається. А іншої можливості, ймовірно, не буде.
Мені було важко, бо я, ще коли була малою, пообіцяла показати бабусі море. Вона була на морі усього два рази в житті, давно, коли ані мене, ані мами ще в планах не було. Я збиралась показати їй море, а мамі хотіла показати Мексику.
Якийсь час це було моїм стимулом, аби щось робити в цьому житті, аби здійснити мрії людей, яких я люблю. І от коли не було можливості спілкуватися і знати, що вони в порядку, — мені здалося, що на вулиці наче спеціально: реклами турів, морських походів, мексиканські ресторани. Все мені нагадувало про те, що я не встигла. Я мала б поспішити, чогось добитися в житті та здійснити задумане, допомогти їм отримати, що вони бажали від життя, а я… Просто забракло часу. Не встигла.
Все, що ти можеш, — тримати баланс
Як себе опанувати та налаштувати на роботу, коли гнітить гнів та відчуваєш безсилля?
Не знаю. Раніше телефон завжди був у беззвучному режимі. Але тепер щодня перед сном я вмикала телефон на всю гучність, щоби в будь-який час відповісти. І я раділа, що не отримала жодного дзвінка, бо мені не повідомили, що все погано. Так, ти не отримуєш добрих звісток, але нема і поганих. Ти ніби у стані кота в коробці містера Шредингера. Не знаєш, чи все погано і кидатись у трагедію, і так само не вважаєш, що все прекрасно, все буде добре, що вони зараз читають книжки та сміються. Все, що ти можеш, — тримати баланс. Я себе вмовляла: ані моя печаль не допоможе, ані оптимізм. Моя задача проста: не плакати та чекати. Цим я, власне, і займалась.
Яким було перше повідомлення від мами після деокупації? Вона змогла нарешті дозволити собі емоції?
Напередодні мама обіцяла подзвонити на початку тижня, а я дізналася, що йде наступ. Це був понеділок чи вівторок. Вона не подзвонила, і я зрозуміла, що вони не виходять з дому або їм забороняють, так теж було. За день до цього люди вийшли дзвонити на гору, а їх усіх затримали та позакривали у підвалах, відібрали паспорти.
Після звільнення ще якийсь час не було зв'язку. І ось одна моя однокласниця отримала звістку від батьків, друга, третя. Люди знаходили зв'язок, мали старлінк чи хтось вайфай роздає, а від моїх — жодної звістки. Я хвилювалася. Наступ — це ж не прийти в магазин купити хліба, могло що завгодно статися. Ті паскудники перед відступом могли зробити щось недобре. Я хвилювалася і чекала.
Минув ще тиждень, і я отримала дзвінок. Я почула голос мами, почала говорити — і зв'язок обірвався. Теж саме, коли вона намагалася подзвонити татові. Через день-два я отримала СМСку. Вона була проста, не несла емоцій: «Зв'язок є не повністю, дзвонила з дому. Чекайте нормального зв'язку. Ми норм. Цілую». Все чітко, без ліричних відступів.
Згодом зв'язок покращився. Спочатку треба було виходити, аби додзвонитися, потім — можна було СМСитись постійно. І ось цей перехід від сухого сповіщення даних до звичайного, нормального, теплого спілкування — це надало мені сенсу. Розуміння, що все буде добре. Мій песимізм трошки поступився оптимістичним думкам. Те, що лякало найбільше — пройшло, я думала: як далі жити, що робити, як це вплине на життя. До цього все було заблоковано, я не мала ні бажання, ні змоги думати про майбутнє. Як ми налагодили зв'язок — все стало зовсім по-іншому.
Як мама? Змінилася за цей час?
Зовсім ні. Наче просто кліпнула очима — і та сама людина. Просто більше сивого волосся. Та раніше вона розповідала про геть усе, що відбувається, а зараз деякі моменти замовчує, бо не хоче, щоб я знала. А так — знову та сама моя мати. Наче цього часу і не було, і це — поганий сон. Ніби в мене температура, і зараз все ще ніч 23 лютого, я прокинулась, і все так само: кіт кудись забіг і три дні не приходить їсти.
Ти маєш зараз моральні сили бачити з деокупованих територій сюжети, відео, фото, читати статті?
Поки тривав наступ на нашому напрямку і тиждень після, я взагалі нічого не могла робити, лише читати новини з Ізюмських груп, де розповідалося про кожен будинок, кожну вулицю, про сім'ї, про людей, яких я знаю. Тоді ця тема мене просто затягнула, а зараз відпустила, бо я маю інше джерело інформації. Всі новини міста, як і раніше, я отримую з перших вуст: від мами, бабусі. Між нами немає більше посередників.
Фото: Кирило Гончар
При цьому вони багато чого недоговорюють. Тож я тримаю невеликий фокус на новинах: читала про масові поховання, розбиті будинки, про жертв, колаборантів, підвали з катуваннями. Все це батьки, звісно, замовчують. Але я не можу собі дозволити цього не знати, не можу просто жити та радіти, що все закінчилося. Не можна заплющити очі та вдавати, що нічого не було.
Я спілкувалася з дівчиною, яка виїхала з Маріуполя. Запитала її: коли Маріуполь звільнять, чи хотіла б вона повернутись. Вона аж підстрибнула. Сказала, що в місті пахне смертю, і вона не може вдавати, ніби все норм. Чи ти думаєш над поверненням додому?
Справа в тому… Що у мене немає дому. Ізюм — це моє дитинство, всі мої спогади. І коли я хотіла втекти від дорослого життя, від реальних проблем — найкращим рішенням було зібрати речі, сісти в електричку та приїхати додому. Туди, де все знайоме, все просто, де немає жодних проблем. Зараз, коли бачу фотографії будівель, до яких раніше не мала почуттів, — мені боляче. Боляче, що їх більше немає, боляче, що людей, які там жили, більше немає або вони постраждали.
Виявляється, все було так класно! Все було просто офігенно, а ми надумували собі зайві проблеми
Це важко, але я повернуся. Бо мій дім там, мама там, і вони звідти не поїдуть. Я впевнена: і мама, і бабуся не стоятимуть осторонь при відбудові Ізюма, їх ніщо не спинить. Я повернуся, мені все одно, чи пахне там смертю: там завжди пахнутиме домом. Я пересилю себе, бо там все моє, там і залишиться. Хоча кажуть, що дім — це не місце на карті, але блін. Там, де я зараз, навіть дерева не так шурхотять, собаки не так гавкають, і навіть комарі не так кусаються. Зовсім не те, зовсім інше.
Розумію. Дуже. Коли в 2014 році «рускій мір» прийшов у мій дім на Донбасі, я, чесно кажучи, мало що усвідомлювала. Мені було дуже страшно, я хотіла, аби це закінчилося. Я була впевнена, що, як кажуть, 2–3 тижні — і все розрулиться. Але в мені оселилося відчуття, що вже ніколи не буде, як колись. Аби прийняти це, мені знадобився не один рік. На якій стадії прийняття зараз ти?
Я казала, що песимістка. Я не надто раділа життю й взагалі тому, що відбувається в світі. Життя — страждання, мені було складно і важко. Але після 24.02 все змінилося: як локально, так і глобально. Хочеться, щоби майбутнє стало кращим, але я б усе віддала за можливість повернутися до того, що було. Виявляється, все було так класно! Все було просто офігенно, а ми надумували собі зайві проблеми.
Що ти можеш порадити близьким людей, які зараз в окупації? Якими словами можна підтримати тих, хто зараз переживає те, що й ти?
Мені навіть не вдалося поговорити з приятелями та однокласниками, чиї близькі також були в окупації весь цей час. Ми не могли знайти слів, щоб втамувати біль. Воно начебто спільне, а все одно у кожного своє.
Тобі було нормально, коли запитували про це?
Чесно кажучи, було боляче. Кожне питання: «Привіт, як справи?» — нормально. «Як тобі в Німеччині?» — абсолютно нормально. «Як там тато в Харкові?» — без проблем. «Як там мама?» — все, ножем у серце. І ти кажеш: «Нормально, зв'язку немає». І думаєш: «А що в цьому нормального?». Але як ще відповісти? Скажеш, що погано — люди будуть занадто перейматися, але в них власні проблеми, життя, батьки, за яких треба перейматися. Я не хотіла перекладати свої почуття на інших людей. Єдині люди, з ким відверто говорила — мій хлопець і батько. Вони витримували мої сльози та страждання. Хоча батько говорив: «Усе нормально, не переживай».
Треба робити те, що ти вмієш, і бути потрібним на тому місці, де ти є
Тож батько, на відміну від тебе, оптиміст?
Він, швидше, стоїк. Йому фіолетово: що, де, як. Можливо, він просто звик «по-мужскі» емоції ховати та не розкривати почуттів, тому так себе і поводить. Було помітно, що він хвилюється, в цьому «все буде нормально» я чула хвилювання.
Що казати людям, рідні яких досі перебувають в окупації? Точно не «все буде нормально». Це не найліпші слова для допомоги. Ти просто безпорадний, безсилий, нічого не можеш зробити. Це почуття мене переслідувало постійно. Я думала, чи йти негайно займатися спортом, щоб здати нормативи та вступити в тероборону, чи йти вчитися на заводі працювати, технічно допомагати. Чи кидати все та вступати в якийсь волонтерський батальон.
Мене кидало зі сторони в сторону, я відчувала себе абсолютно безсилою. Хотілося допомогти комусь. Але я розуміла, що бажання допомогти, аби вгамувати совість, краще не зробить. Треба робити те, що ти вмієш, і бути потрібним на тому місці, де ти є. Я зрозуміла, що моя задача — вірити в українців, у ЗСУ та допомагати чим можу. Не зневірюватись. А зневіритись було так легко.
Без нагоди краще не лізти до людей з питанням: «Як там твої в окупації?»
Думаю, так. Хтось вважає це милим проявом турботи. Та коли запитують про близьких — ти вже так не вважаєш. Бо над турботою нависає невідомість і величезний страх.
Вчимося тримати баланс?
Вчимося.
«Якщо мене зараз назвуть бандерівкою, я цим пишатимуся, стала нею завдяки їм»: історія мешканки Балаклії
Матеріал створений за підтримки Ради Європи. Погляди, викладені в ньому, є відповідальністю його авторів і можуть не співпадати з офіційною політикою Ради Європи.
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
