Право на незалежність, безпеку та свободу від росіян виборюють разом з українцями й іноземці. Наприкінці лютого Володимир Зеленський закликав громадян інших країн долучитися до Інтернаціонального легіону тероборони України. На початку березня, за даними міністра закордонних справ, до нашої країни зголосилися приїхати понад 20 тисяч добровольців.
Серед них — колишній канадський військовий з позивним «Тінь» (Shadow). Він брав участь у захисті Київщини та східних регіонів України разом з відомим снайпером «Уоллі». Неодноразово ризикував життям. «Тінь» — із міста Шербрук, що неподалік від Монреаля, найбільшого міста провінції Квебек. В інтерв‘ю «Накипіло» він розповів, що його мотивувало приїхати воювати в Україну, як це рішення сприйняли рідні, як він вибирався з-під обстрілів та знайшов кохану дівчину.
Чи був у вас бойовий досвід до приїзду в Україну?
Я прослужив 12 років у Збройних силах Канади: три роки в піхоті та дев‘ять — у Королівських військово-повітряних силах. Але до приїзду сюди в мене не було бойового досвіду.
Чому вирішили приїхати в нашу країну?
Коли почалася (повномасштабна — ред.) війна, я подумав, що не можу просто сидіти вдома та нічого не робити. 28 лютого я побачив звернення Зеленського до іноземців із проханням прийти на допомогу. Це сталося о восьмій ранку, а о 18-й годині я вже був у літаку з Монреаля на шляху до України.
Як ви стали корегувальником снайпера?
Зазначу, що не маю кваліфікації снайпера. Я зустрів Воллі дорогою в Україну, ми не були знайомі до приїзду сюди. Я знав, хто він такий, із канадської преси, був підписаний на нього у Facebook, написав йому повідомлення, і він відповів. Ми зустрілися в Польщі, разом перетнули кордон, були разом на всіх завданнях. Воллі — снайпер. Я лише звичайний піхотинець.
У чому полягають ваші завдання як напарника снайпера?
В Ірпені ми були задіяні як снайперська група: заходили в житлові будинки, зачищали будівлю догори. На останньому поверсі облаштовували позицію. Крім цього, воювали на Сході. Нас там теж використовували як снайперську групу. Ми облаштовували позиції в невеликих смугах дерев, і там працювали. Ще нас задіювали як команду «Джавеліна» на танкових ракетах.
Переглянути цей допис в Instagram
Особисто я був споттером (спостерігачем — ред.). Тобто моя робота з Воллі полягала в тому, що я був його очима, безпекою та охороною. Наприклад, якби на завданні щось трапилося, я зміг би відповісти на будь-які постріли тощо.
На вашу думку, що головне в роботі зі снайпером для успішного виконання місії? Яке місце тут посідає довіра між вами?
Цікаве питання. Я не знаю, що головне. Так, дуже важливо вміти довіряти напарнику. Мені пощастило бути партнером Воллі, бо він мав великий досвід і не раз рятував мені життя. Він також казав, що був упевнений у мені та що я був хорошим солдатом. Ти почуваєшся безпечніше, якщо довіряєш партнеру, коли ти на операції, це точно.
Де вам було важче працювати: в Ірпені чи на Сході України?
Найскладніше, звісно, на Сході: там ми могли захиститися лише в окопах та лісосіках. Тоді ми воювали проти танкового полку, і в нас прилітало багато старих радянських снарядів. Ми змогли їх знищити.
Скільки часу може тривати одне снайперське завдання?
Це залежить від місії та ситуації під час її виконання. Деякі місії тривали цілий день, інші — приблизно годину.
Були легкі задачі з точки зору технічного виконання?
Так. Були випадки на операціях, коли нічого не відбувалося і ми просто вели спостереження.
Чи потрапляли ви в ситуації, коли під час місії вас засікали російські снайпери? Як виходили з подібних обставин?
Це було в Ірпені. Тоді я вперше поїхав на місію. Нас було восьмеро. Мета була облаштувати снайперську позицію в якійсь споруді та спостерігати за невеликим лісом. Ми вирушили на завдання ввечері, увійшли в будівлю, піднялися сходами нагору та спостерігали.
Наступного ранку змінили позицію, аби мати кращий огляд, та закріпилися в іншому будинку. Ми з Воллі були у квартирі. Він дивився у бінокль, а я шукав якісь снеки, бо був голодний. Зненацька — сильний вибух. Усі вікна тріскаються, будівля трясеться. Я опиняюся на підлозі. Ми з Воллі починаємо повзти, опиняємося в кімнаті маленької дівчинки. Нас далі обстрілюють снарядами. Я питаю: «Що це в біса було?». Воллі каже: «Чувак, нас щойно розстріляв танк». Вони промазали на три метри, влучили у квартиру під нами. Це надзвичайно близько.
Переглянути цей допис в Instagram
Нас було дві групи по чотири людини. Коли ми вибиралися, в одного з хлопців поцілив російський снайпер. Йому влучило у палець чи в плече (він прикривав рану рукою). Зазвичай ми воюємо проти полків піхоти. Противники були приблизно за 50 метрів і намагалися оточити нас. Ми відбивалися, але не контролювали ситуацію. Крім того, по нам гатив танк, тож довелося відступати. Один із наших друзів обстрілював з РПГ нападників. Згодом нам довелося бігти, аби дістатися фургона та виїхати на базу. Це був мій перший справжній день війни. Це цікавий досвід.
Що з пораненим бійцем?
Все добре зараз.
Коли вам було найстрашніше?
Мабуть, одна з найстрашніших ситуацій була на Сході. Тоді нас із Воллі відправили на протитанкову місію. Ми вирушили о п‘ятій ранку, у мене був «Джавелін». Від бази до місця операції було, може, півтора кілометра. Ми мали спостерігати та вражати ворожі танки з «Джавеліна», якщо вони наблизяться до зони ураження.
Коли ми дісталися окопу, там уже були двоє українців, які його охороняли. Воллі приготував «Джавелін» до бою, подивився на мене та сказав: «Я піду, поспостерігаю в бінокль. Для тебе зараз немає роботи, тому залишайся в окопі».
Я сів в окопі. Двоє військових відійшли покурити. У той день було ясне небо, сонце тільки сходило, і я пам’ятаю, як подумав: «О, сьогодні дуже хороший день». Я зняв шолом, поклав його поруч і збирався вийти з окопу. Тільки-но поставив ногу на першу сходинку, як стався сильний вибух. Я оговтався, уже впавши на спину. Як підвівся — одягнув шолом і виглянув з траншеї: тіла обох українців були за пару від мене. Один з них миттєво загинув. Інший стікав кров‘ю, тіло було наче пошматоване. Я бачив, як він втрачає свідомість. Ще мить, і я зрозумів, що нічим не можу допомогти хлопцям.
Танк перезаряджався та мав скоро знов стріляти. Я пройшов траншеєю, зустрівся з Воллі. Ми обговорили, що робитимемо далі. Воллі роздумував, чи міг би відкинути противника «Джавеліном». Я відповів: «Друже, вони занадто далеко. Я думаю, ми маємо забратися до біса геть звідси». Воллі повернувся до окопу забрати снайперську гвинтівку. Танк знову вистрілив, дивом Воллі не поранило. Він востаннє подивився на мертвих хлопців, забрав гвинтівку, і ми повернулися на базу. Це найстрашніший момент, який я пережив за цю війну.
Як ви знімаєте стрес на передовій та після повернення із зони бойових дій?
Коли чекаємо на місію на передовій або щойно повертаємося з операції, просто спимо. Я намагаюся спати так довго, як можу. Якщо є час, спілкуюся з родиною та друзями в соціальних мережах. А коли повертаємося з передової, трохи випиваємо з хлопцями пару пляшок пива, розмовляємо, їмо смачну їжу. Ось так справляємося зі стресом і всім, через що пройшли.
Дивитеся новини?
Переглядаю щось у Facebook чи Youtube. Телевізійні ЗМІ не дивлюся. На Заході, в Америці намагаються звикнути до війни в Україні, тож у медіа мало говорять про неї.
Як часто у вас є можливість висипатися?
Я достатньо спав на передовій, і зараз сплю достатньо щоночі. Я можу добре спати, коли йде артилерійський вогонь: не знаю, чому так. На передовій ми часто чули артилерію, стрілянину. Ці звуки мені були трохи схожими на грозу. Нам пощастило мати на сон там хоча б кілька годин, коли ми були втомлені.
Чи бувають у вас вихідні та як часто?
Оскільки ми з Воллі брали участь у звільненні Ірпеня як добровольці, волонтери, то могли повертатися на відпочинок. Щоразу, як ми просили про невеличку перерву, нам намагалися її задовольнити. Я не знаю, як із вихідними в Інтернаціональному легіоні чи в інших підрозділах.
Ми зазвичай їхали в зону бойових дій на 6–7 діб, поверталися на пару днів, а потім знов на передову. Люди дуже хороші, щоразу намагалися прилаштувати нас, коли ми просили відпочинку. Насправді повертатися з позицій на відпочинок буває теж небезпечно. Я пам’ятаю, як одного разу, коли ми переходили через річку, ворожа артилерія гатила без зупинки, наче була в одному метрі від нас.
Скільки ви вже перебуваєте в Україні?
Я прилетів із Монреаля 28 лютого та провів тут три місяці. Повернувся додому в червні приблизно на шість тижнів, а потім знову приїхав до України.
Чи були ви в Україні до повномасштабної війни?
Ні, це був мій перший приїзд.
Чи змінилося ваше уявлення про Україну та українців після приїзду?
Чесно скажу: до повномасштабної війни я в Канаді нічого не знав про Україну, ніколи не досліджував цю тему. Тож коли я приїхав сюди, у мене не було жодних очікувань. Те, що я побачив в українцях, — усе таке неймовірне, сміливе. Це божевілля, зустріти когось такого. Українці справді дивовижні люди.
Хто на вас чекає вдома?
Друзі та батьки.
Як вони відреагували на ваше рішення приїхати в Україну?
Татові ця ідея зовсім не сподобалася. Всі дивувалися, не розуміли, навіщо йти воювати за чужу країну, ризикувати життям. Але для нас як солдатів — це те, що ми повинні робити. Звісно, рідним важко, вони мене щодня благають повернутися. Мій тато постійно плакав, йому навіть була потрібна медична допомога. Мені шкода залишати рідних, але, вибачте, в Україні гинуть люди.
Вашому батьку стало краще? Чи змінилася позиція рідних із часом?
Так, йому ліпше. Після відпочинку вдома я не казав рідним, що повернуся в Україну. Я говорив, що збираюся в подорож, а розповів про приїзд в Україну вже згодом. Вони вигукнули: «Боже! Тільки не знову». Але я їм сказав, що вони мають це прийняти: тепер моє життя тут, моя дівчина — українка, і ми з нею боремося в цій війні.
Як ви познайомилися з дівчиною?
Це був перший тиждень в Україні. Мені потрібен був новий телефон. Я та інші волонтери пішли до магазину мобільних телефонів. Нас тоді було десятеро людей, які не розмовляли українською, а продавець нічого не зрозумів. Там була жінка, вона розмовляла англійською й перекладала. Воллі вийшов із нею на зв’язок, а згодом вона почала через нього нам допомагати. Я знайшов її у Facebook і перед тим, як поїхати на бої в Ірпінь, написав повідомлення: «Можна я відведу тебе пообідати, якщо повернуся живим?». Вона відповіла, що пішла б із задоволенням. Я повернувся, і ми зустрілися.
Як довго ви плануєте залишатися в Україні?
На наступний рік точно. Поки я залишатимуся тут і буду робити все можливе, аби допомогти перемогти у цій війні. Але у подальші роки готуватимуся до від‘їзду в Канаду.
Розкажіть про вашу фандрайзингову кампанію. На що саме вона спрямована?
Коли я не працюю на фронті, намагаюся збирати донати нам на обладнання. Я веду сторінки Shadow in Ukraine у Facebook, Instagram, TikTok та на YouTube-каналі. Не зрозумійте мене неправильно: я знаю, що варто залишатися інкогніто на війні, однак соціальні мережі — інструмент для охоплення людей. А я хочу звернутися до західних країн, тому що їхні ЗМІ перестають говорити про війну.
На всі зібрані гроші я купуватиму дрони. Донатори можуть не перейматися, адже я звітуватиму у відео на YouTube, в описі. Криптовалюта — найкращий спосіб зробити пожертву. Також я маю адресу для біткойнів.
На жаль, зараз у мене немає PayPal. Мій обліковий запис було закрито, коли я почав збір коштів. Зараз намагаюся відкрити інший рахунок. До того ж, якщо ви живете в Канаді, можете переказати гроші мені на банківський рахунок. Напишіть на електронну пошту [email protected] та використовуйте пароль «Україна».
«Були моменти, коли не знали, що станеться за п'ять хвилин»: як артилеристи захищають Харківщину
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
