«Не варто чекати з фронту ту саму людину, якою вона туди пішла», — це слова Світлани Теодорович, волонтерки лінії психологічної підтримки всеукраїнського кол-центру «Варто Жити».
Фахівці проєкту велику увагу приділяють тому, щоб переконати військових: робота з психотерапевтом — це не ганебно, не соромно і не робить людину слабкою.
«Коли у тебе болить серце — ти йдеш до кардіолога, коли душа — треба йти до психолога», — каже військовий і громадський діяч Юрій Гудименко.
Волонтери і психологи наголошують: на передовій надавати першу психологічну допомогу так само важливо, як і, наприклад, накладати турнікет на поранену частину тіла. Зарадити одразу, аби потім психіку відновити. Можна допомагати собі самостійно; втім, це можуть робити одиниці: люди, які мають високий ступінь самоорганізації.
Ми поспілкувалися з добровольцем, який 25 лютого 2022 року вирушив у військкомат записуватися до тероборони. Він пригадує перші дні великої війни як сплеск адреналіну та хаос думок — і абсолютного нерозуміння, що робитиме далі, якщо стане у стрій, адже бойового досвіду до цього не мав. Страху не було. Власне, надалі, якщо він і з'являвся під час інтенсивних обстрілів, — до цього доводилось швидко звикати.
«Коли прийшов записуватись у ТрО — ми дуже довго чекали на розподіл. Адреси військкоматів були у вільному доступі, тож всі знали, що рано чи пізно туди прилетить. Тривога була, але ми так довго чекали, що в якийсь момент на крики “Повітря!” вже не було ніякої реакції: розвернувся, і спатки. Чи це адреналін, чи що...
А коли потрапляєш в місця, де інтенсивні та регулярні йдуть обстріли, — день на другий починаєш звикати. Перші хвилини сіпаєшся, здригаєшся, а день на третій думаєш: “Будь, що буде”. Як то кажуть: “Їбане, так їбане”. Ну, це моє, а так всі по-різному переживали, хтось і заспокійливе пив», — розповів доброволець.
Психологиня Євгенія Ширяєва на початку повномасштабного вторгнення багато працювала з добровольцями, які за покликом серця пішли захищати своє місто та країну. Попри те, що рішення ухвалювались зважено, а рівень мотивації був надвисоким — тривога, страх, злість і розпач мали місце у кожному випадку.
«Багато бійців переконують, що з ними усе добре, допомога не потрібна, що самі впораються. Та насправді допомога потрібна кожному з них. Звісно, примусити спілкуватися проти волі — не є терапевтичним, але якщо людина погоджується хоча б просто поговорити, уже добре. У мене було два випадки з сотні, коли боєць відмовився від спілкування, але загалом хлопці раділи, що їм випала така можливість.
Існують дієві інструменти для самодопомоги, самостабілізації, керування емоційним станом під час стресових ситуацій. Людині треба показати й пояснити, що робити в умовах стресу, аби вона могла самостійно виконувати ці вправи», — каже Євгенія.
Офіційно за кожною бригадою має бути закріплена група морально-психологічного забезпечення, у частинах — групи контролю бойового стресу, а у кожній роті є заступник командира з морально-психологічного забезпечення. Проте військові, з якими ми спілкувалися, готуючи матеріал, розповіли, що на цій посаді може бути хто завгодно, навіть особа з поверхневими знаннями у галузі психології. Максимум, що вона може запропонувати, — пройти тести, поклопотати щодо відправки на відпочинок. Часто буває ситуація, що хочеться поговорити, та немає з ким.
Валерій Дзех у минулому житті — співзасновник та режисер Малого театру маріонеток. Нині він служить психологом і медиком у ЗСУ на Донеччині. Свою професію Валерій взяв на фронт. Саме театральне мистецтво — розповідь історій за допомогою ляльок — допомагає йому лікувати душі героїв у складних ситуаціях на лінії зіткнення. Працює це так: формується група бійців, і команда їде до них на позиції. Через інтерактив психолог розповідає історію, яка має конкретний посил і тему.
«Я не займаюся розважальною роботою. Це дуже глибинні та філософські історії. Моя задача — проводити терапію мистецтвом і мотивувати бійців. Я викликаю очищення через сльози. У мене є програма, яка використовується для роботи з групою бойового стресу для підготовки до повернення на фронт. Мистецтво на фронті дуже важливо. Воно розширює особистість, відкриває розуміння того, що навколо, допомагає зводити особисті страхи і переживання до зрозумілих фраз і пояснень: що, чому і навіщо.
Також є підрозділ “Культурний Десант” — це спеціальна група, в яку входять митці, що зараз на фронті. Нас збирають і відправляють у відрядження. Наприклад, під Бахмут або Авдіївку для роботи з морально-психологічним станом на лінії. Ми там поруч із бійцями, робимо терапевтичні заходи. Робота у цій концепції важлива, я вивожу військових на щирі емоції та звільняю від тягаря всередині.
Я пишу програму щодо реабілітації військових. Але це на майбутнє. Зараз же ми готуємо контрнаступ і самі будемо йти вперед, бо головна моя робота — не давати хлопцям заклинитися у голові. Треба постійно працювати поруч саме на лінії», — розповідає Валерій.
Фото: Facebook-сторінка Валерія Дзеха
Ірина Маркевич — психологиня, волонтерка з перших днів війни. Каже, що порівняно з 2014 роком із оснащенням наших бійців зараз ситуація набагато краща. Пригадує, як навесні 2014-го шукала 700 пар шкарпеток прикордонникам. Нині волонтерам про це голова не болить. Втім, із наданням психологічної допомоги все не так райдужно.
«Зараз про це говорять буквально всі, але психологічна допомога має бути системною, на рівні держави. Такої допомоги, щоб до неї мав доступ кожен військовий, який її потребує, станом на зараз нема. А це необхідно робити вже сьогодні. Вчора вже потрібно було робити, а не відкладати на «після Перемоги». Перемога буде неодмінно, питання тільки — коли? Не хочу нікого засмучувати , але війна дев'ять років вже триває і може ще дев'ять тривати. І що, люди дев'ять років будуть без допомоги? Важливо розуміти, що на цьому етапі йдеться не про психотерапію, а про психологічну підтримку, яка має бути системною і доступною. Ми маємо жити тут і зараз те життя, яке в нас є. І намагатися зробити наше життя і життя наших захисників максимально повним любові і підтримки,— вважає Ірина.
Фото: Facebook-сторінка Ірини Маркевич
Психологиня Євгенія Ширяєва переконана: навіть дуже вмотивованій людині потрібна психологічна підтримка. Адже стати добровольцем — це ніби пірнути в невідомість.
«Звичний світ руйнується, майбутнє незрозуміле, немає змоги щось прогнозувати. Люди вже не зовсім належать собі. Багато хлопців упевнено казали, що страху немає, є рішучість та впевненість у правильності вибору. Але вони хотіли якось підготуватися, якщо страх з'явиться, хотіли почути щось, що допомогло б їм вижити у воєнних реаліях. На жаль, у нас на державному рівні немає для новобранців обов'язкової психологічної підтримки. Проте є багато волонтерських ініціатив, які працюють з військовими. Вважаю, такої роботи повинно бути більше», — упевнена Євгенія.
Фото: Instagram-сторінка Євгенії Ширяєвої
Бійці, які не мають змоги поговорити з кимось на передовій, але мають зв'язок, можуть подзвонити 5522. Це Всеукраїнський центр психологічної допомоги військовим та цивільним українцям, він працює анонімно та безкоштовно.
За номером 2345 відповість спеціаліст гарячої лінії психологічної підтримки чоловіків, яку запустив Фонд ООН у галузі народонаселення в Україні.
Гаряча лінія кризової допомоги Українського ветеранського фонду надає допомогу не лише ветеранам, а й тим, хто нині бере участь у бойових діях або повернувся з полону:
0 800 33 20 29.
Постійне напруження впливає на організм як на психологічному, так і на фізичному рівні. Починаються розлади сну та харчової поведінки, коливається тиск, йде навантаження на серцево-судинну систему. Людина може поводитись агресивно або замикатися в собі, у неї розсіюється увага, ускладнюються процеси мислення тощо.
Психологиня Євгенія Ширяєва використовує практики, що допомагають перемикатися з тривожних думок на своє тіло, заземлюють і дають змогу відчути стан «тут і зараз».
«Це обов'язково робити, аби психіка не “забула”, як це: бути у спокої та стабільності. Якщо ми звертаємо увагу на те, що зараз відбувається з нашим тілом, можемо більш свідомо бути в цих процесах. Тому я насамперед навчаю хлопців дихати й уповільнюватися, а потім вже діяти згідно з ситуацією», — каже Євгенія.
Військовий, з яким ми говорили, зауважив, що дуже допомагає пошук відволікаючого фактору: малювати, переписуватися з друзями, дивитися TikTok. До речі, в цьому застосунку днями ми знайшли ось такі відео. Військовий, що має талант скульптора, вочевидь, продуктивно боровся зі стресом.
Близьким військових теж нелегко, їхні емоції можна зрозуміти. Боєць переживає за рідних, і навпаки — утворюється цикл взаємотривожності. Євгенія Ширяєва наголошує, що родинам важливо бути чесними, казати про почуття, висловлювати підтримку, ділитися думками. Варто розуміти, що у військових немає різноманіття на службі, як у цивільному житті, і шляхом спілкування з сім'єю вони мають змогу «доторкнутися» до нормального життя. Тож важливо ділитися тим, що відбувається вдома.
Водночас близьким бійців треба слідкувати за своїм емоційним станом, аби не навантажувати власними страхами та панікою людину, яка знаходиться у зоні бойових дій. Варто бути щирими, ділитися любов'ю та прийняттям.
«Я не раджу уникати будь-яких тем у розмовах з військовими, їм потрібно підтримувати зв'язок з мирним життям, аби реабілітація була більш вдалою. Але треба слухати, що саме каже людина, як вона відноситься до певної теми, як реагує. На різних людей травма впливає по-різному, і ми маємо бути уважними», — зазначає психологиня.
Нам як суспільству треба чітко усвідомлювати, що ми не житимемо тим життям, яке мали до початку широкомасштабного вторгнення. Цивільним потрібно мати такт і терпіння. Звісно, нікому не можна порушувати ваших особистих кордонів, та варто враховувати, якого масштабу емоційна напруга нині у наших захисників і захисниць.
«Вони вже повертаються. Є багато людей, які отримали поранення, несумісні з подальшим продовженням служби. Зараз вони повертаються, і будуть повертатися, це масово тепер. Наприклад, нещодавно сталася ситуація у Львові. В кафе сидів 18-річний боєць, який не просто контузію отримав, а з діркою в голові повернувся. І дядько, що сидів за сусіднім столом, зауважив, що той занадто голосно розмовляє…
Ми маємо бути готові, що вони будуть голосно розмовляти. Що вони не будуть зручними. Ті люди, які воювали, вони дуже відрізняються від тих, хто не воював. Але ми будемо мати мир, і тому наше завдання — до них ставитися з повагою. Не з жалістю, не починати плакати або обіймати кожного військового. Знову ж таки, такт і кордони — але з повагою та з розумінням», — наголошує Ірина Маркевич.
На думку Ірини, кожна людина в тилу має готувати себе до життя в новому суспільстві. До 2022 року в Україні нараховувалося приблизно 300 тисяч людей із бойовим досвідом. Зараз цифра збільшилась мінімум втричі.
Не варто накидуватися на військових з обіймами та криками: «Ви — наші супергерої!», водночас — не загострювати ситуації, в яких відчуваєте агресію. На думку фахівців, саме від соціалізації залежить, в якому суспільстві житимемо після нашої Перемоги.
«Перш за все хочеться поставити прапор у дворі»: військовий інструктор про досвід десантника, поранення та навчання новобранців
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
